Найпопулярніша соціальна мережа, з якої респонденти дізнавались новини – Vkontakte (25%), за нею з невеликим відставанням слідують Одноклассники (22%) та Facebook (21%).

Найбільш відомий російський журналіст серед опитаних – Дмитро Кисельов. 28%  бачили його виступ протягом останнього місяця. Втім, рівень довіри до нього, як до відомої медіа-персони, досить низький – 8% від тих, хто відповідав на запитання, вважає його об’єктивним та неупередженим. Друге місце займає Володимир Познер, виступи якого бачили протягом останнього місяця 18%. Йому ж довіряють найбільше серед перерахованих російських журналістів та аналітиків (11%).  На третьому місці – Олександр Гордон (рівень дивлення – 14%, рівень довіри – 8%).

48% з тих, хто знає хоча б одного російського журналіста, не вважає нікого з них об’єктивним та неупередженим.

З українських журналістів найбільше респондентів бачили протягом останнього місяця виступ Євгена Кисельова (21%). На другому місці Олесь Бузина (15%), на третьому - Андрій Куликов (12%). З тих, хто знає хоча б одного журналіста, найбільше називають об’єктивними тих самих медіа-персон: Кисельова (14%),  Бузину (9%) та Куликова (6%). Досить високий рівень довіри до Матвія Ганапольського: хоча його виступ за останній місяць бачили всього 7% респондентів, 5% вважає його неупередженим.

35% з тих, хто відповідав, вважає всіх перерахованих журналістів необ’єктивними.

Оцінка об’єктивності українських та російських джерел інформації

 Серед мешканців південно-східних областей українські телеканали (загальнонаціональні, місцеві та суспільні) вважають об’єктивними приблизно стільки ж людей, що й необ’єктивними. Подібне співвідношення притаманне й для користувачів російських соціальних мереж. Російські телеканали не користуються довірою: їх вважає об’єктивними суттєво менший відсоток глядачів, аніж необ’єктивними.

В оцінках об’єктивності джерел інформації знову виявляється відмінність між непідконтрольним українській владі Донбасом та рештою південно-східних регіонів, що увійшли в дослідження. Підконтрольні Україні території вважають українські джерела в цілому скоріше правдивими (хоча значна частка респондентів сумнівається в їх правдивості), російські – упередженими та необ’єктивними. «ДНР-ЛНР» притримуються протилежної точки зору.

З часом у мешканців південно-східних областей наростає розчарування у будь-яких засобах масової інформації. У 29% опитаних погіршилось ставлення до українських ЗМІ, у 37% - до російських. Скоріш за все, це є маніфестацією загального розчарування та песимізму, оскільки, як показують дані, наведені нижче у розділі, дивлення російських та українських телеканалів за останні півроку практично не змінилося.

20%  опитаних телеглядачів стверджують, що збільшили перегляд українських телеканалів за останні півроку, 17% - що зменшили. 9% не дивляться їх взагалі.

12%  респондентів-телеглядачів вважають, що дивляться російські телеканали більше, аніж півроку тому, 15% - що менше. 46% стверджують, що не дивляться їх.

Загалом, російські ЗМІ впевнено виграють боротьбу за свідомість мешканців окупованих територій в українських колег. На підконтрольній Україні території регіону конфлікту вони мають погану репутацію, проте це не означає того, що люди починають довіряти українським джерелам: значний відсоток людей не впевнений в їх об’єктивності та неупередженості.

Яка інформація з зони АТО недостатньо висвітлюється у ЗМІ

Найбільш затребуваною є інформація про зниклих родичів та знайомих, втрати серед мирного населення та українських військових, в також дії місцевої та державної влади. Інформація про засоби виживання є менш актуальною. Приблизно кожен п’ятий не довіряє інформації з зони АТО, яку отримує із ЗМІ.

Респондентам пропонували оцінити, яка інформація з зони АТО недостатньо висвітлюється українськими ЗМІ. Варіант «Інформації достатньо» не зачитувався; інтерв’юер сам фіксував таку відповідь, а також ситуації, коли людина заявляла, що інформації достатньо, але вона необ’єктивна.

В цілому, людям найбільше бракує повідомлень про близьких, рідних та знайомих, які могли загинути та пропасти без вісти. 28% вважають, що слід більше повідомляти про зниклих людей, про жертви серед мирного населення, 26% - що недостатньо інформації про загиблих військових.

Найменше люди відчувають нестачу інформації про доступ до електрики в містах, де ведуться бойові дії, та про переміщення військ.

22% вважають, що інформації достатньо, а 17% спонтанно повідомили, що інформації багато, але вона не відповідає дійсності.

Готовність прийняти цензуру та пропаганду

Незважаючи на загрози в інформаційному просторі, мешканці регіонів конфлікту не мають чіткої позиції щодо необхідності та допустимості української пропаганди та скоріше не готові прийняти цензуру.

42% респондентів погоджуються, що в ситуації, що склалась, журналістам має бути дозволено робити пропагандистські репортажі в інтересах української держави, 41% не згодні з цим твердженням. На українській території 35% не схвалює пропаганду (проти 48% тих, хто підтримує), в ДНР-ЛНР таких 57% (проти 25%).

Більшість респондентів (59%) дозволили б журналістам критикувати українську армію; за заборону такої критики виступають 29%.  Підтримка необхідності критики зростає з часом. Важливо, що в українських областях відсоток тих, хто проти такої цензури, навіть більший, ніж у «ДНР-ЛНР» (60% та 54% відповідно). Можливо, громадяни на території України мають на увазі критику командування, процедури мобілізації або забезпечення армії, в той час як населення на окупованих територіях хотіло б розслідування військових злочинів та зловживань.

За перетворення «Першого національного» в пропагандистський канал виступає 35%, проти – 45%. Створення спеціальних пропагандистських каналів підтримує 38% і стільки ж не підтримує. На території «ДНР-ЛНР» противників української пропаганди передбачувано більше.

Загалом, в регіоні конфлікту не склалося однозначного переконання, що російській пропаганді слід протистояти українською. Можливо, причина в негативному забарвленні самого поняття пропаганди, яку часто розуміють як обман та дезінформацію. Чимало людей не вважають війну причиною для ЗМІ порушувати принцип об’єктивності інформації.

Інтерпретація подій в країні: підтримка меседжів російської пропаганди

Російська пропаганда впевнено перемагає на окупованому Донбасі. В інших південно-східних регіонах найбільш провокативні меседжі російської пропаганди не користуються підтримкою. Проте є немала частка аудиторії, що є потенційно сприйнятливою до інформації, котра може посилити  внутрішньополітичну нестабільність.

Респонденти відповідали, наскільки вони поділяють чи не поділяють різні точки зору на події в країні. Деякі з цих тверджень характерні для російської пропаганди, а інші поширюються українськими ЗМІ. 

Одним з чітких маркерів проросійської або проукраїнської позиції є ставлення до протестів зими 2013-2014 на Майдані, зокрема, інтерпретація подій як фашистського перевороту або народного протесту, розуміння причин Майдану як маніпуляцій зверху або як громадського незадоволення, а також оцінка основних наслідків того, що відбулось.

Варто зазначити, що більшість тверджень – не взаємовиключні, і респондент міг одночасно погоджуватись з декількома інтерпретаціями одного й того ж явища.

Найменш популярним є  твердження про те, що Майдан – це фашистський переворот. З ним погоджуються 27% і не погоджуються 54%. Натомість 61% переконані, що Майдан був народною революцією (проти 24%, котрі так не вважають).

Менш однозначно респонденти оцінювали причину цих подій. 54% вважають, що Майдан був зумовлений відмовою Януковича від євроінтеграції, 51% - що протест спровокували «зверху» олігархи та США (очевидно, що деякі респонденти підтримували обидві версії). 23% не підтримують версію «народного незадоволення», 18% - «конспірологічну».

В «ДНР-ЛНР» підтримка меседжів російських ЗМІ суттєво вища, аніж у респондентів по іншу сторону фронту. 49% називають Майдан фашистським переворотом, 67% вбачають його причиною олігархічну змову та маніпуляції США (на не окупованих територіях – 19% і 46% відповідно). Втім, 41% готові визнати його народною революцією, 47% визнають відмову від євроінтеграції як одну з причин (68% і 58%  з українського боку).

Оцінка наслідків Майдану в регіоні конфлікту досить песимістична. Переважна більшість (66%) вважає, що Майдан головними наслідками є анексія Криму, збройне протистояння на Донбасі та економічна криза в Україні, не погоджуються з цим тільки 15%. 48% підтримує твердження, що Майдан спричинив громадянський протест мешканців Донбасу за розширення прав регіону. Тільки 24% оптимістично схиляються до того, що протести зими 2013-2014 збільшили шанси на вступ України до ЄС та економічного розвитку.

В оцінках основних наслідків Майдану жителі «ДНР-ЛНР» та решти регіонів досить подібні, з тією відмінністю, що перші набагато частіше погоджуються з тим, що основним наслідком був громадянський протест Донбасу за розширення прав, і заперечують, що в України зросли перспективи економічного розвитку та вступу в ЄС.

Інше запитання-маркер для визначення проросійської чи проукраїнської позиції – оцінка дій української влади на Донбасі як війни з Росією, з терористами чи громадянської війни проти власного народу. 51% всіх опитаних вважає конфлікт на Донбасі війною з Росією (проти 26%), 46% - боротьбою з терористами (проти 31%). 40% погоджуються з ключовим меседжем російських ЗМІ, що ці бойові дії – війна проти власного народу (проти – 44%).

Відсутність домінуючої оцінки військових дій на Донбасі серед усіх респондентів пояснюється тим, що вибірка включає дві сторони конфлікту з принципово відмінними позиціями. Серед мешканців окупованих територій  71% вважає, що відбувається громадянська війна, 20% - боротьба з терористами, 30% - війна з Росією. Жителі українських регіонів розцінюють конфлікт, як війну з Росією (59%) та з терористами (56%), а ті, хто розуміє його як війну проти власного народу, у відносній меншості (28%).

21% респондентів вірить у те, що на стороні сил АТО у великій кількості воюють найманці з США та Європи. В «ДНР-ЛНР»таких приблизно вдвічі більше: 36% проти 15%. В присутність російських військовослужбовців під російським командуванням на стороні бойовиків вірять 48% респондентів (27% в ДНР-ЛНР, 56% серед решти). Приблизно третина не має визначеної точки зору на ці питання.

Хто б не воював у складі бойовиків та сил АТО, респонденти цілком переконані, що обидві сторони несуть значні втрати в ході конфлікту. Люди на окупованих та не окупованих територіях сходяться в цьому питанні, попри зусилля пропаганди кожної зі сторін конфлікту, яка намагається завищити втрати супротивника і занизити свої.

Натомість твердження, що по обидві сторони фронту переслідуються іншомовні та інакомислячі, прижилось меншою мірою. З тим, що в «ДНР-ЛНР» переслідуються україномовні та українські патріоти, згодні 25% (ще 38% не згодні). Серед самих мешканців окупованих територій так вважають 14%, в українських областях – 30%.  З тим, що в Україні переслідують етнічних росіян та російськомовних, погоджуються ще менше – 17% (32% в «ДНР-ЛНР», 12% поза «народними республіками»). Таким чином, приблизно третина мешканців окупованих та не окупованих територій вважає, що інша сторона займається переслідуваннями українців або росіян серед мирного населення.

В цілому, українські ЗМІ очевидно програють російським на окупованих територіях. В південно-східних областях, контрольованих Україною, підтримка в найбільш спірних і дражливих меседжів російської пропаганди (зокрема щодо фашистського перевороту та переслідування російськомовних) слабка. Проте досить значний відсоток людей песимістично оцінює наслідки Майдану, впевнений у величезних стратах української армії та неоднозначно ставиться до бойових дій на Донбасі. Є чималий ризик того, що проукраїнські меседжі програватимуть російським, чим гіршою ставатиме загальна ситуація в країні.

Динаміка ставлення до сторін конфлікту на Донбасі

Більшість респондентів оцінюють дії керівництва країн, які залучені до розв’язання конфлікту на Донбасі, як такі, що не сприяють благополуччю народу України. 46% не вірять у добрі наміри влади жодної держави.

Респонденти відповідали на питання, наскільки вони згодні з тим, що українська, російська влада, керівництво ЄС та США діють в інтересах благополуччя українського народу (не забуваючи при цьому інтереси власного). Відповіді, що очільники іноземних держав дбають лише про своїх громадян, не беручи до уваги Україну, розцінювались як незгода з твердженням.

66% вважає, що українська влада діє всупереч інтересам народу. Це практично такий самий показник, як і в російського керівництва, якому не довіряє 69%. Зусилля лідерів Європейського Союзу та США по врегулюванню ситуації на Донбасі також не знаходять підтримки в населення південно-східних областей. 68% респондентів вважає, що дії керівництва Євросоюзу не спрямовані на забезпечення благополуччя українського народу, 73% думає таким чином про США. Дипломатична підтримка, санкції та кредити не переконують людей у добрих намірах Заходу.

Ставлення населення південно-східних областей до лідерів держав-сторін конфлікту на Донбасі погіршується з часом. Люди чимдалі сильніше розчаровуються в українській владі.

В іншому запитанні респондентам запропонували оцінити, як змінилось їх ставлення за останні півроку до комбатантів з обох сторін, а також лідерів країн, що мають вплив на ситуацію на Донбасі. Відповіді на це питання підтверджують попередні висновки.

Основним джерелом громадського розчарування стала українська влада – 64% стверджують, що ставлення до неї з осені 2014 року погіршилось. Негативних змін зазнало і сприйняття лідерів інших держав: до керівників Росії, Євросоюзу та США почали гірше відноситись 49%, 43% та 45% відповідно. Така динаміка характерна як для підконтрольних, так і непідконтрольних Україні територій, з тією відмінністю, що в «ДНР-ЛНР» приблизно однакова кількість людей покращила та погіршила ставлення до російської влади, в той час як в контрольованих регіонах воно однозначно змінилось в негативну сторону.

Загалом мешканці по обидві сторони фронту починають відчувати зневіру в тих, хто мав би залагодити конфлікт і зупинити бойові дії. Натомість проблеми загострюються, кінця військовому протистоянню не видно, а надії на дипломатичне рішення раз за разом виявляються марні. І першочергова відповідальність за це в очах людей, незалежно від їх політичних переконань, лягає на українське керівництво.

Підтримка комбатантів зростає у тих регіонах, які вони контролюють.

Що ж до безпосередніх учасників бойових дій на Сході, українська армія та добровольчі батальйони покращили ставлення до себе на контрольованих Україною територіях та погіршили його в «ДНР-ЛНР», бойовики «народних республік» - навпаки. В «ДНР-ЛНР» ставлення до незаконних збройних формувань покращилось у 27% респондентів, у 15% - погіршилось (співвідношення 1,8:1). Для порівняння, на українській стороні сприйняття армії та добровольців змінилось в позитивну сторону у 33%, у негативну – у 12% (співвідношення 2,8:1). На відміну від влади, до армії ставляться як до реальної сили, що забезпечує захист.

Оптимальне рішення ситуації на Донбасі

На думку мешканців південно-східних областей, Донбас має залишатися в складі України.

Попри загальне розчарування та недовіру до української влади, більшість респондентів не бачать Донбас поза Україною. Третина (33%) висловлюється за те, щоб території «ДНР-ЛНР» повернулися під український контроль на тих же правах, що й раніше. Ще третина (31%) вважає доцільним надати Донбасу розширені повноваження, а 10% бажають, щоб цей регіон став автономною республікою у складі федеративної України. Прихильників незалежності регіону 11%, а ще 7% хотіли б бачити його в складі Росії.

Навіть на непідконтрольних Україні територіях половина респондентів вважає оптимальним для Донбасу один з трьох сценаріїв, за яким він залишається у складі країни(бажано за умови децентралізації або федералізації). Втім, кожен четвертий обрав би незалежність свого регіону, а 16% приєднались би до Росії. Для порівняння, в українській частині вибірки за повернення Донбасу на тих же умовах або децентралізацію виступає 76%, за федералізацію – 8%. Лише 9% хотіли б від’єднання або переходу регіону до складу Росії.

Таким чином, ідеї сепаратизму на територіях, підконтрольних Україні, не мають успіху серед тих, на кого вони спрямовані.  Більшість  підтримує одне з двох рішень, які не передбачають перегляду державного устрою. Ідеї федералізації та конституційної реформи, які просуває на дипломатичному рівні РФ, не прижились в суспільстві. В непідконтрольних регіонах ситуація гірша, проте навіть там кожен другий не проти повернутися до України за умови певного перегляду суспільного договору і отримання додаткових повноважень для свого регіону. Сподівання на входження до складу Росії в регіоні не дуже великі, але досить сильним є прагнення до від’єднання.

Сприйняття українців та росіян

Воєнні дії на Донбасі представляють загрозу не лише у військовому аспекті. Суспільство в умовах війни радикалізується, руйнуються міжнаціональні стосунки, загострюється риторика, спрямована на приниження та дегуманізацію супротивника. Особливо болюче це дається взнаки в таких суспільствах, як українське, де проживає велика російська меншина, і значна кількість людей має дружні та родинні зв’язки з Росією. Зростання неприязні до іншої національності чи етнічної групи неминуче в ситуації воєнного конфлікту; воно допомагає консолідації проти спільного ворога, але й шкодить порозумінню всередині країни.

Щоб визначити, як позначились події в Україні на сприйнятті інших національностей, респондентам ставилось запитання «Деякі люди вважають, що кожному народу властиві певні риси характеру. Зараз я зачитуватиму список людських якостей. Як Ви вважаєте, які риси найбільш характерні для росіян?» та «Як Ви вважаєте, які риси найбільш характерні для українців?». В перекладі на російську мову, якою проходило інтерв’ю з абсолютною більшістю респондентів, «росіяни» звучали як «россияне», а не «русские», щоб підкреслити, що йдеться про мешканців Росії, а не про приналежність до певної етнічної групи. Пропонувалось 17 характеристик, половина з котрих були скоріше позитивні, решта – скоріше негативні.

Окрім того, респондентів запитували про їх національну самоідентифікацію. За цими відповідями було виокремлено 2 групи: ті, що скоріше вважають себе українцями, та ті, що ідентифікують себе скоріше як росіян («русских»). Наше припущення полягає в тому, що «русские» більше ідентифікуватимуть себе з росіянами (але не повною мірою, оскільки існує численна група етнічних росіян, які підтримують українську національну ідею), українці – відповідно, з українцями. Чим більше одна етнічна група буде обирати позитивні характеристики для себе та негативні – для інших, чим більший буде розрив між портретом росіянина та українця у кожної спільноти, тим сильніше виявляє себе міжнаціональна ворожість.

І українці, і росіяни (за етнічною самоідентифікацією) схильні характеризувати «свою» національну групу більш позитивно. Українці вважають себе передусім миролюбними (68%), готовими прийти на допомогу (65%), відкритими і простими (58%). Респонденти-росіяни вважають росіян передусім готовими прийти на допомогу (69%), меншою мірою відкритими і простими (49%) та миролюбними (47%).

Іншу національну групу кожна етнічна спільнота характеризує менш прихильно, аніж свою, проте баланс позитивних та негативних характеристик зберігається: відсутнє однозначне приписування «не своїй» національності негативних рис і позбавлення її позитивних. Для українців росіяни передусім готові прийти на допомогу (35%), відкриті та прості (30%), гостинні та нав’язують свої звичаї іншим (по 27%). Для росіян українці готові прийти на допомогу та миролюбні (по 30%), лицемірні й хитрі (28%) та гостинні (27%). Також варто відмітити, що в цілому для опитаних «не своя» група не має яскраво виражених особливостей, які б її однозначно характеризували, портрет «змазаний».

Цікаво порівняти одержані дані з результатами російського Левада-Центру, які опитували росіян щодо їх сприйняття себе та українців. Ставлення мешканців Росії до українців суттєво гірше, аніж ставлення українців до росіян.

Дані у таблицях нижче взяті з двох досліджень: ставлення росіян з Росії до себе та інших – з опитування Левади-Центру, ставлення українців та росіян з України до себе та інших – з даного опитування (варто нагадати, що узагальнювати дані для України можна тільки на міське повнолітнє населення 5 областей).