Отар Довженко у своїй публікації «Рік вичерпаності» окреслив основні медіатренди 2012 року. Тому не буду повторюватися і спробую оцінити наші медіа з дещо іншого ракурсу.

Усе продається й купується: в медіа, через медіа і завдяки медіа

Книга філософських есе про ефекти медіа із символічною назвою «Сузір’я Горгони» потрапила мені до рук під кінець минулого 2012-го року випадково. Але символізм образу, який вибрали її автори, російські дослідники Олена Іваненко, Марина Корецька та Олена Савенкова, видався мені дуже актуальним і зовсім не випадковим. Медіа, вважають вони, як і «горезвісний горгонічний погляд, здатні заворожувати, розчиняючи глядача у видовищі, перетворюючи його, так би мовити, на камінь». Найбільша небезпека у притягальності медіа – «жахливість медіа-Горгони неймовірно спокуслива». І справді, український глядач, постійно нарікаючи на неякісне телебачення, продовжує перемикати канали.

Тотальну медіатизованість українського суспільного простору можна осягнути лише в порівнянні, наприклад, із простором білоруським, де вибір медіа в рази менший, контент, контрольований державою, не такий різноманітний, реклама – й та дозована, у мінському метро ви не побачите такої кількості реклами, як у київському. Навіщо кивати на недемократичні держави, запитаєте ви? Безперечно, орієнтуватися на них не треба. Але візьмімо європейські країни: у свята та вихідні європейці відпочивають (там більшість магазинів у такі дні закриті), спілкуються, їздять на природу, а українці, які живуть у великих містах, бігають по магазинах і купують непотрібні речі – навіть 1 січня у Києві великі торговельні центри усі працювали. Ба більше, ви все можете купити, не виходячи з власної квартири чи будинку – в цьому вам допоможе інтернет. В Україні купують через інтернет, за даними Gfk, 10% усіх інтернет-користувачів. А світові продажі через інтернет у 2013 році, за прогнозами експертів, сягнуть аж 1,25 трлн доларів США.

Медіа сформували споживацьку культуру (і в цьому ми стали ближчими швидше до американців, аніж до європейців; до речі, саме США є найбільшим у світі інтернет-ринком), яка тепер домінує: увімкнеш телевізор – реклама, відкриваєш сайт – контент сховано за рекламою, зайдеш у метро – реклама, зайдеш у маршрутку – там теж є реклама, реклама скрізь… Мій колега, який нині живе і працює в  Лондоні, нещодавно побувавши в Україні, зауважив, що відвик від такої кількості реклами на телебаченні, британські телеканали, де тон задає ВВС, цим не зловживають.

Найгірше, що така споживацька культура, нав’язана медіа, переноситься і в площини зовсім нематеріальні, визначаючи людські стосунки. Впливає вона суттєво і на політичне поле: політики продають себе виборцям, знову ж таки за допомогою медіа, як масло чи ковбасу – і на жаль, часто так буває, що у красивій упаковці зовсім не той продукт, на який розраховували. До речі, кількість грошей (офіційно – 600 млн грн., без урахування «чорної каси»), витрачених політиками під час парламентських виборів 2012 року на політичну рекламу, в тому числі й на джинсу, була чи не найбільшою за всі попередні виборчі кампанії. Безперечно, що Україні ще далеко до США, де загальний бюджет президентських виборів 2012 року склав 9 млрд доларів, майже половина з яких пішли на медіа. Проте в українських масштабах і в українських соціальних умовах і такі цифри вражають.

Євро і вибори – як знищити імідж держави

2012 рік пройшов під знаком двох подій: Євро-2012 і парламентських виборів. Обидві стали мегамедіаподіями, які вийшли за рамки українського інформаційного простору й остаточно зруйнували і без того підмочену репутацію України.

Огляд англомовних та німецькомовних ЗМІ, який ми зробили напередодні футбольного чемпіонату, продемонстрував, що Євро-2012, замість стати медіапроривом для країни, перетворилося на піар-катастрофу. І держава виглядала на цьому інформаційному полі, як слон у посудній лавці. Замість спробувати скоригувати весь негатив, вона кинула всі сили на пошук ворогів: як зовнішніх, так і внутрішніх. Частина опозиції також діяла не краще, закликаючи Європу бойкотувати чемпіонат. Але на цьому «оригінальні» ідеї опозиції не вичерпалися – рік вона завершувала закликами до ЄС не підписувати з Україною Угоду про асоціацію. Європа натомість виявила більшу мудрість, залишивши європейські двері для нас відчиненими.

Парламентські вибори мали для репутації країни не менш сумні наслідки. У світових медіа писали про джинсу, порушення під час підрахунку голосів та вибіркове правосуддя. Людина, яка могла змінити хід виборчої кампанії, залишалася за ґратами. Тим не менш саме про неї цілий рік і в контексті Євро-2012, і в контексті виборів, і в контексті євроінтеграції, писали світові медіа. Юлію Тимошенко, таким чином, без перебільшення можна назвати медіаперсоною 2012 року.

Прикметно, що 2012 рік ми розпочали на нашому сайті дискусією про об’єктивність. Ця тема залишалася трендовою весь рік, у першу чергу в контексті виборів. Моніторинги медіа, здійснювані «Телекритикою» протягом року, в першу чергу моніторинги теленовин, показували зниження професійних стандартів журналістики, і перш за все стандартів збалансованості та повноти представлення фактів. Без дотримання цих стандартів про об’єктивність говорити не випадає.

Етика і професіоналізм

Але професіоналізм журналістів, а відповідно і якість медіа, падає не лише під час виборів, і не лише у сегменті політичної журналістики, про яку ми говорили у 2012 році здебільшого в контексті джинси. Професіоналізм і якість падають тотально і скрізь. Гротескним уособленням цього тренду стала журналістка Марина Фролова, яка переплутала Дмитра Гройсмана з Семеном Глузманом – взяла інтерв’ю в першого, але підписала його прізвищем другого.

Інший тренд – це заниження рівня дискусії в медіа. Традиційно в цьому контексті наводять приклади політичних ток-шоу, які виходять на різних телеканалах країни. Але, як на мене, чи не найяскравішим зразком рівня українського медіадискурсу стала «дискусія» двох відомих журналістів – Олександра Дубинського та Олександра Чаленка. Починалась вона з обговорення теми «Межигір’я», а завершилася обговоренням розмірів та форм, перепрошую, їхніх членів (дивіться колонку «Чаленко і член»). Цей приклад наводжу абсолютно свідомо, бо рівень дискусії в інтернеті (в коментарях та соціальних мережах) дуже часто зводиться до такого фізіологічного рівня, до образ, погроз, нетолерантних та неполіткоректних висловлювань. Недарма Україна увійшла до групи країн, у яких коментатори найбільше маніпулюють та скеровують дискусії в інтернеті в потрібне русло (звіт Freedom House «Свобода мережі 2012. Світова оцінка інтернет- та цифрових медіа»). Але небезпека цієї ситуації полягає не так у тому, що це ображає чиїсь, як хтось може сказати, пуританські погляди. Цей тренд надто спокусливий, аби ним не скористалася влада з метою регулювання інтернет-простору. Позови до медіа, як-от, приміром, проти «Української правди» за образливі коментарі на сайті – це лише перші ластівки. Наступним кроком можуть бути законодавчі, і не тільки, ініціативи, які суттєво обмежать свободу слова в інтернеті. Ось, наприклад, Олександр Клименко, ще в статусі голови Державної податкової адміністрації, розповів, що збирається використовувати Facebook у боротьбі з неплатниками податків – ви напишете у себе на стіні, що побували у відпустці на Гоа, а вас запитають: а за які-такі доходи ви туди поїхали?

Віртуальний рай чи пекло?

Влітку минулого року журнал культурного спротиву «ШО» вийшов із темою номера «Блога ради: райское наслаждение виртуального ада». Автори цього номера вирішили, що інтернету вже співано багато дифірамбів – прийшла пора його критикувати. «Блогосфера, будучи демократичнейшим инструментом общения, показала, что большинству пользователей попросту нечего сказать друг другу», «универсальный инструмент общения замусорен серой массой посредственного эксгибицонизма, помоями политтехнологических сливов и тоннами фрагментированной информации, ценность которой стремиться к нулю», «тепер інтернет тайфуном ходить по планеті чи за допомогою хакерів, чи за допомогою терористів, що по суті одне й те саме» – такими є тези критики сучасного інтернет-простору, висловлені авторами цього числа «ШО». Але автори «ШО» не самотні.

Критика віртуального простору та нових медіа, якими до того так беззастережно захоплювалися, – також один із трендів року 2012-го. І про це багато пишуть. Але, як уже зазначалося вище, ґанджі світової мережі помітні не лише просунутим користувачам, вони стають предметом зацікавлення, коли справедливо, а коли й не дуже, держав та міждержавних структур. Так, наприклад, ООН розкритикувала соцмережі за поширення терористичного контенту (Україна стикнулася з цим у справі Анхар Кочнєвої, коли терористи поширювали відео з вимогами через сторінки у Facebook, і саме звідти інформація розтікалася в інші медіа).

Але є й чимало негативних прикладів. Ось Росія приділяє останнім часом чимало уваги питанням контролю інтернету, так, у рамках закону «Про захист дітей від шкідливої інформації» було створено реєстр заборонених сайтів, що викликало протест російських інтернет-компаній, бо часто цензурувався не завжди той контент, який мав би, яскравий приклад – заборона коміксу студії Артемія Лебедєва. Але практика показує, що боротися зі шкідливим контентом можна й більш цивілізованим способом – як це зробив Google, ускладнивши пошук зображень порнографічного характеру.

Український віртуальний простір не відрізняється особливою толерантністю та культурою діалогу, що, як було зазначено вище, помітили навіть міжнародні організації. Та з іншого боку, він залишається чи не єдиним вільним місцем, де активний громадянин може знайти потрібну йому інформацію, аби зробити власні висновки щодо політиків та політичної ситуації, а отже, і раціональний вибір під час виборів (те, що обирати особливо нема з кого – це вже інше питання). А соцмережі допомагають активним громадянам гуртуватися. І хоча поки що їхня активність не вихлюпується за рамки створених у Facebook протестних груп, проте ніколи не повірю, що це не може не хвилювати тих, хто має наміри зберегти владу у своїх руках і після 2015 року.

Отже, небезпека впровадження регуляторних механізмів в інтернет-просторі залишається, як і небезпека повернення до закону про наклеп, проти якого так солідарно виступили журналісти минулого року.

Суспільство не потребує якісних медіа

Медіа не можуть бути кращими за середовище, в якому вони функціонують. Вони суть і частина політичних та суспільних процесів, які реалізуються в конкретний час у конкретній державі. Українські медіа – не виняток. От, приміром, навряд чи можна подолати джинсу в наскрізь корумпованій державі; очевидно, треба починати з боротьби з корупцією на вищих щаблях влади, бо риба гниє з голови. Але хто ж це робитиме?

Парадокс також полягає в тому, що українські журналісти є лише частиною суспільства, того самого суспільства, яке не потребує якісних медіа. Я не розділяю пієтету деяких моїх колег щодо українського суспільства. В останні дні минулого року в «Політклубі Віталія Порникова» на ТВі українські журналісти й експерти співали дифірамби українському суспільству: киянам, які голосували проти влади; громадянам, які не побоялися відстоювати результати виборів на окремих округах, і т. д. Це радше винятки із загального правила. Моє ставлення до українського суспільства сьогодні більше ніж критичне. Бо в більшості своїй воно (суспільство) архаїчне, домодерне. Воно фанатіє від «Битви екстрасенсів», вірить у кінець світу (в деяких регіонах задовго до визначеної дати 21 грудня почали масово скуповував свічки та сірники) й у прогнозах на наступний рік покладається на астрологів, а не на експертів; цей ряд можна продовжити і таким чином – воно дає й бере хабарі; воно смітить у себе в під’їздах і думає, що має хтось за нього прибирати; воно не хоче вчитися і дозволяє собою маніпулювати всім і т. д. І як із тим дати раду, чесно кажучи, не знаю. Мабуть, потрібна просвіта. Та хто ж її нестиме? Де візьмуться ті народники в консюмерську епоху? І навіть журналісти, як влучно підмітив Сергій Рахманін, перестали займатися просвітництвом – політика багато кого з них приваблює значно більше – ще б пак, дивіденди з неї зовсім інші виходять у кінцевому підсумку.

Повертаючись до забобонності та кінця світу, ось, наприклад, кількість запитів у «Яндексі» про кінець світу в грудні становила 20 тисяч на день. А медіа цей інтерес постійно підігрівали. Тому, очевидно, не має дивувати, що такому забобонному суспільству аналітичні (!) телепрограми на провідних телеканалах показують такі сюжети, як показали в останньому (за 30 грудня) в 2012 році випуску «Факти тижня з Оксаною Соколовою» на телеканалі ICTV. У цьому сюжеті про економічні та соціальні катаклізми у 2013 році розповідали не економісти та політологи, а астролог Павло Глоба.

Невже так усе погано, якщо медіа не можуть бути кращими за середовище, в якому вони функціонують? Та ні. Надію дає те, що медіа можуть прагнути бути кращими :)