Уже втретє за останні 15 років британська преса настільки очевидно пошивається в дурні, дозволяючи істеблішменту використати себе у власних негідних цілях. Не зловивши уряд у 2003-му на брехні про наявність в Іраку зброї масового знищення й не розгледівши наближення фінансового краху 2008-го, цього разу медіа не змогли донести до виборців правду про наслідки виходу Британії з ЄС. Ба більше, вони взяли безпосередню участь у тому, що неймовірний ще три місяці тому Brexit став реальністю. Сторожовий пес демократії виявився беззубим.

От хто не соромиться насолоджуватися ситуацією, так це таблоїдна британська преса, яка здебільшого агітувала за вихід із ЄС. Друга найбільша на острові газета The Sun (щоденний наклад 1,8 млн), смакуючи свою могутність, оголосила, що посутньо вплинула на рішення 30 % тих, хто голосував за вихід. Важко оцінити достовірність цього опитування Sun, але одне зрозуміло й без того: Brexit — це перемога таблоїдної преси. В цьому чи не головна особливість референдуму й кампанії довкола нього. Зазвичай у виборчих кампаніях провідну роль відіграє телебачення, в референдумі ж про вихід із ЄС головним засобом впливу на думку виборців стала жовта преса.

Взагалі, британці мають поставити своїй пресі настільки ж складні питання, як і до політиків. Уся кампанія за вихід базувалася на залякуванні іммігрантами, твердженнях, що ЄС обкрадає Британію на вигоду «малим країнам», і обіцянках заможнішого життя. Серед найбільш абсурдних посилів: «Туреччина незабаром вступить у ЄС, і мільйони турків уже готуються приїхати в Британію», «Британія щотижня платить у ЄС £350 млн» і «через членство в ЄС Британія не може належно торгувати зі світом».

Газети, які пропагували Brexit, узяли своєю чисельністю. За дослідженням Університету Лафборо, зважаючи на наклади газет, 82 % газетних статей у Британії позитивно висвітлювали вихід із ЄС.

Найбільша станом на травень газета Британії Daily Mail (щоденний наклад 2,1 млн) разом із Sun також була в авангарді кампанії за вихід. Разом із ними були й Daily Express і Daily Star. Серед масових жовтих видань лише ліва Daily Mirror відстоювала європейський вибір (втім, теж роблячи це безсоромно й віддаючи перевагу особистим нападам на «брекзитерів»).

Так звана якісна преса — серед них The Financial Times, The Guardian, The Economist, The Times — доносили більшою або меншою мірою різні думки, даючи читачам змогу зробити осмислений вибір. Сумний виняток становить хіба що Daily Telegraph, наймасовіша з не-таблоїдів, яка до непристойності працювала в режимі пропаганди за вихід. Одна з її характерних статей, які найбільше запам’яталися, — передовиця про те, як ЄС готується запровадити нові обмеження на енергозатратність чайників. Якщо ми залишимося в ЄС, це змусить британців довше чекати, доки закипить вода на чай, стверджувала Telegraph.

До речі, головний «брекзитер» Борис Джонсон уже давно пише для Telegraph колонки за пристойну зарплату в £250 тисяч («то дрібниці», на його думку). Борис Джонсон колись був професійним журналістом, і його в молодості звільнили з The Times за сфабриковану цитату й роздуту статтю. Будучи кореспондентом у Брюсселі, Джонсон систематично поливав брудом ЄС. Чи можна після цього дивуватися, що кампанія Brexit була побудована на брехні, пропаганді й маніпуляціях?

Розчарування для багатьох, хто повівся на обіцянки кращого життя, було швидким. Наприклад, уже наступного ранку після голосування один із лідерів руху за вихід відмовився від найбільшої обіцянки Brexit про те, що £350 млн щотижня підуть на охорону здоров’я.

У чому ж причина такого впливу саме таблоїдної преси? Найвірогідніше, в тому, що прості виборці стали сприймати телебачення (передовсім ВВС) і якісну пресу як частину істеблішменту. Того самого, який до 2008 року закликав їх набирати кредитів і привів країну до фінансової кризи. Того самого істеблішменту, який вдався до прямої й систематичної брехні, щоб виправдати вторгнення в Ірак у 2003-му. Того самого істеблішменту, який на фоні економічної кризи використовував бюджетні гроші на ремонт власних будинків та на інші подібні витрати. Того самого, який живе в Лондоні й спекулює на фінансових ринках замість займатися «справжньою» роботою. Й того самого, який тепер намагався їх переконати в перевагах перебування в Євросоюзі.

Масовий протест проти істеблішменту — не важливо, з якої партії (нагадаю, Камерон агітував за Європу), — накопичувався з року в рік, і таблоїди під час кампанії Brexit кинули в цю порохівницю сірник. Тому на результат голосування не міг вплинути ані заклик 10 нобелівських лауреатів, ані застереження Барака Обами, ані численні прогнози економічного спаду. Це було протестне голосування невдоволених мас, яким карикатурні політики з точністю лазерного променя натиснули на больову точку й пообіцяли більшу справедливість.

У підсумку вже більш як тиждень після історичного референдуму політичне життя в Британії безупинно колотить. Мов на американських гірках, країна входить у новий крутий поворот швидше, ніж встигає осмислити попередній. Шок від результатів (51,9 % за вихід із ЄС) змінився усвідомленням того, що плану дій після референдуму просто не було. Перемога була самоціллю й виявилася неочікуваною навіть для її головних апологетів, які самоусунулися від процесу. Brexit виявив класовий і регіональний розкол у країні: Шотландія заявила про намір від’єднатися й повернутися в ЄС як окрема держава. На фоні роздутих ЗМІ й політиками націоналістичних настроїв став піднімати голову шовінізм, поодинокі ксенофобські випади й атаки на іммігрантів вже мали місце навіть у найбільш міжнародному місті Європи — Лондоні (тут третина населення — приїжджі).

Британія ще раз довела: якщо поміркований істеблішмент втрачає зв’язок із народом, його швидко налагоджують екстремісти. Наслідки Brexit доведеться розгрібати десятиліттями.