25 січня 2014 року німецька газета Die Welt опублікувала пронизливий текст польського письменника Анджея Стасюка. «З Берліна до Києва — 1332 кілометри. До Рима — 1500. До Парижа — 1032. До Мадрида — 2300. За даними Google Maps. Але жодна карта не може передати й виміряти самотності, у якій опинилася цієї зими Україна», — написав він. Так. У потоках інформаційного шуму, яким був оточений наш Майдан, у живих ефірах гарячих стрімів, до яких прикипала не лише Україна, але й весь світ, ця самотність ставала ще виразнішою. Коли слухала наших і ненаших політиків, інколи здавалося, що всі слова втратили значення. Але це було не зовсім так. Критика Європи за її страх позбутися свого благополуччя, «за огидний спокій, непристойний добробут, гидотне самовдоволення», яка прозвучала в Анджея Стасюка, або пізніший акт солідарності з українським народом французького філософа Анрі Леві, виступ якого на київському Майдані розтиражували європейські медіа, — всі ці слова набували нового сенсу, бо ставили Україну в зовсім інший контекст в очах самих європейців (вони мали б бодай замислитися, чого це раптом відомий французький філософ, європеєць каже, що почувається українцем). На фоні того, як зсувалася увага в політичному та медійному просторі Європи в бік праворадикального руху, ці слова солідарності мали неабияке значення. Але чи достатньо їх, аби кардинально змінити думку рядового європейського електорату, на яку так зважає рядовий і нерядовий європейський політик у переддень своїх виборів?

«Евромайдан очима Европ(и): як українську революцію бачать і тлумачать на Заході» — таку тему обрали для першої дискусії організатори нової громадянської ініціативи «Медіа-варта "Майдан-Пост"», що відбулася цього тижня в революційному просторі Українського дому.

Вона ставить перед собою мету, як зазначив директор та відповідальний редактор видавництва «Критика» Андрій Мокроусов, створити одну з нечисленних дискусійних експертних платформ, де можна було б «не просто обговорювати нагальні питання української революції», але й «творити простір компромісу й порозуміння, які є головною рисою Європи, до якої ми прагнемо».

«Які візії нашого майдану є в Європі чи в європах? Чи справді вони викривлені, чи ні? Якщо так, що треба нам робити, щоб Захід дістав коректніші, адекватніші візії? В який спосіб перекладати: чи тільки з мови на мову, чи з культури на культуру з дискурсу на дискурс?» — на ці означені Андрієм Мокроусовим питання шукали відповіді під час дискусії письменник Юрій Андрухович, філософ і блогер Володимир Єрмоленко, філософ, головний редактор часопису «Дух і Літера» Костянтин Сігов, журналісти Ґулівер Креґ (France 24) та Петро Андрусечко («Український журнал» / Nowa Europa Wschodnia).

«Мені здебільшого не здається, що є якесь значне викривлення. Європейські медіа більш-менш намагаються працювати об'єктивно в цій країні. Здебільшого те, що я бачу — це світлий вияв солідарності», — сказав Володимир Єрмоленко, який виступав першим. Звертаючи увагу на негативні аспекти висвітлення подій в Україні, він окреслив кілька тем, які викликали дискусію.

Костянтин Сігов, Володимир Єрмоленко, Юрій Андрухович

Чому геополітика й чому праворадикали?

«Є велика спокуса дивитися на Україну як на геополітичну шахову партію», як на змагання проросійських та проєвропейських сил, зазначив Володимир Єрмоленко. Проте, на його думку, геополітичний дискурс дуже небезпечний. Адже «все-таки первинне джерело наших протестів — не геополітика, а внутрішні речі, бунт проти диктатури».

На що йому заперечив французький журналіст Ґулівер Креґ: «Захід дуже цікавить те, що тут відбувається. Але це не тільки тисячі протестувальників, і не тільки загиблі чи поранені. Для Заходу дуже важливий геополітичний контекст».

Зрештою, багато європейських ЗМІ звертали і звертають увагу на цей контекст. Уже давно й для всіх очевидно, що протести в Києві зачепили болючі слабкі місця європейської демократії. Трансформації в Україні, в якому б ключі вони далі не відбувалися — позитивному чи негативному — не зможуть не зачепити й саму Європу. «Майбутнє Європи визначає також і кров на українському снігу», а протести в Києві «торкаються підвалин Євросоюзу», написала нещодавно німецька газета Süddeutsche Zeitung. І вона не самотня в таких оцінках.

Сьогодні з боку тієї частини суспільства, яка підтримує майдан, звучить критика на адресу Заходу за його нерішучість та бездіяльність. Але, можливо, варто почути, який інтерес Заходу і навіть які його страхи, аби натомість отримати його ефективну підтримку не лише на словах?

Одним із таких страхів, певною мірою нав’язаних (і про це дещо згодом), є загроза правого екстремізму.

«Винесення на перший план [в європейських медіа] теми ультранаціоналізму дуже тенденційне. Я повірю, що це робиться людьми дуже специфічних поглядів та біографій, це робиться людьми, які активно борються проти світового капіталізму, людьми здебільшого лівих поглядів», — переконаний Володимир Єрмоленко.

Та присутні європейські журналісти Петро Андрусечко та Ґулівер Креґ намагаються пояснити, чому ЗМІ країн ЄС приділяють так багато уваги цій темі.

Петро Андрусечко та Ґулівер Креґ

Петро Андрусечко каже, що коли йдеться про польські медіа, «тут є суто польський контекст». «Минулого року була річниця Волинської трагедії. Ця тема є живою в Польщі. Окрім того в самій Польщі є проблема націоналізму, і вона живо обговорюється в польських ЗМІ. Існує і європейський контекст, пов'язаний із радикальним націоналізмом, залякуванням цим націоналізмом», — додає він. І каже, що минулого року українська влада активно грала цією темою на Заході. За словами Петра Андрусечка, «відбулася масштабна акція дискредитації партії "Свобода" на Заході», а єврочиновників залякували фашизмом в Україні. «Цим багато займався Леонід Кожара», — стверджує журналіст.

Ґулівер Креґ також вважає, що причиною такої підвищеної уваги західних медіа до можливих виявів праворадикальних течій є те, що власне «в міжнародному контексті, а саме європейському, ця тема на першому плані». «У багатьох країнах Європи відбуваються парламентські вибори і багато хто там боїться приходу до влади праворадикальних партій. А ми знаємо, що праворадикальна партія "Свобода" є відкритим союзником деяких праворадикальних партій у Європі, які є євроскептиками», — додає він. Креґ також стверджує, що цю думку активно пропагує Партія регіонів, тож ця тема не може пройти повз увагу європолітиків та журналістів.

Що зробила опозиція, аби нівелювати цю пропаганду влади? Для мене це питання риторичне.

Французький журналіст вважає, що «певне занепокоєння у європолітиків та журналістів щодо праворадикального руху в Україні виправдане». «Ви бачите організовані сотні самооборони на майдані. Я розумію, що ці люди борються за свою свободу проти системи. Але в країні є праворадикальні партії. І коли переможе революція, прийде новий опозиційний уряд, у країні буде складна економічна ситуація, і ті люди із самооборони, які будуть безробітні на той момент, можуть бути використані цими праворадикальними партіями у своїх цілях. Ми цим переймаємося, чи не переймаєтеся цим ви?» — запитав Ґулівер Креґ у присутніх. У залі хтось сказав: «Ні!». І згодом із запитань та виступів присутніх на дискусії було очевидно, що ця остання теза французького журналіста сприйнята не була і його занепокоєнь аудиторія не розділяє. Але я би закликала дослухатися й почути, що казав Ґулівер Креґ. Хоча б для того, аби зрозуміти, якими нас бачить світ і що ми можемо зробити, аби світ цю думку про нас змінив на краще.

Чому на Заході не може бути одностайної думки про майдан?

«Коли почався майдан, ми думали, що Захід відреагує абсолютною підтримкою. Ми не могли уявити, що світ матиме різне сприйняття майдану», — сказала модератор дискусії Анастасія Багаліка.

Письменник Юрій Андрухович на це зауважив, що «ми ніколи жодними зусиллями не досягнемо того, що всі на Заході будуть одностайно думати про майдан, і думати так, як би нам хотілося».

«Безумовно, Захід на те і Захід. Він цю цінність відстоював. І ми ту цінність тут [на майдані] відстоюємо. Це право мати різні погляди на одне й те саме явище, і навіть мати право на хибний погляд на нього. І змагання цих поглядів визначає сутність діалогу, сутність процесу», — пояснив він.

Андрухович каже, що на Заході, в першу чергу в Німеччині, на рівні обивателя змагаються дві екстреми. Перша полягає в тому, що потрібно підтримати українців, бо все це діється заради Кличка і наш улюблений Кличко має стати президентом. Друга — у тому, що в жодному разі не треба підтримувати протести, бо в них легітимно обраний президент та уряд, який хочуть повалити шляхом путчу. «Це два найдурніші погляди, з якими доводиться мати справу. Але мені здається, вони не визначальні, — каже Андрухович. — Визначальне те, що відбувається в колах, де приймаються рішення. У цих колах переважає об'єктивний і виважений погляд на ситуацію».

Чому мовчить Габермас?

«Право мати різні погляди», на яке звертав увагу Андрухович, а також специфіка (з урахуванням історичного та політичного контекстів) кожної окремої країни ЄС якраз і визначають їхнє сприйняття нашого майдану.

В рамках дискусії звучало захоплення позицією французьких інтелектуалів та критика німецьких. Напевно, дався взнаки зовсім недавній виступ Анрі Леві.

Володимир Єрмоленко виловив своє здивування мовчанкою Німеччини та німецьких інтелектуалів. «Навіть французи, які про Україну знають набагато менше, тут присутні активніше. Виступ Бернара-Анрі Леві на майдані. Якщо ви бачили листи західних інтелектуалів — там є чимало французів. Де Хабермас, Слотердайк?» — зауважив він, додавши, що «наша роль має полягати в пробудженні Німеччини, в тому числі й політичному».

Йому заперечив Юрій Андрухович: «Це добре, що ми маємо критичний погляд на те, як виглядає ця комунікативна ситуація. Але насправді вона виглядає оптимістично. Нас чують. Ішлося про те, що Слотердайк не виступив ще зі своїм текстом. Але ми не знаємо, можливо, він пише свій текст у ці хвилини. А присутність майдану і України в німецьких медіа перевершує все, що є на євроконтиненті. Найвпливовіші німецькі газети просто з перших шпальт щономера інформують і не тільки інформують про Україну. Уже з'явився феномен журналістів-експертів, які добре дають раду із написанням аналітичних текстів. Конрад Шуллер — відоме імя [кореспондент впливової газети Frakfurter Allgemeine Zeitung. — MS]. Але є багато інших. Крім того, їхні медіа часто запрошують писати українських, і не тільки, авторів на цю саму тему. Таким чином постав цей прекрасний есей Стасюка, опублікований у Welt. Німецькомовний світ, на мій погляд, активно включений».

Україна справді не сходить зі шпальт німецьких газет, це підтверджують огляди MediaSapiens (дивіть тут, тут і тут). Але правда й у тому, що німецькі інтелектуали не сказали свого слова щодо подій в Україні. Здивований цим фактом і німецький журналіст Герхард Гнаук, до якого MediaSapiens звернувся по коментар: «Німці, в першу чергу Східної Німеччини, звільнилися від радянського домінування. Та мене завжди дивувало, що вони так слабко співчували та співчувають іншим. Для лівих інтелектуалів (Габермас, Ґрасс) радянського і російського імперіалізму ніби не існує. Але, можливо, зараз це змінюється і крига скресла». Російська тема в Німеччині — не чужа. І чимало німецьких політиків вважають, що Росію має бути залучено до врегулювання політичної кризи в Україні та її подальших переговорів із ЄС (але це вже тема окремої публікації).

Та мовчать не лише німецькі інтелектуали. Мовчать інтелектуали інших країн світу. Можливо, пояснення треба шукати в тому, що сучасна Україна ніколи й не була інтегрована у світове інтелектуальне поле. Вона була й залишається такою собі непізнаною плямою на світовій карті.

Хто винен і що робити?

Не знаю, чи думала Ліна Василівна Костенко у 1999 році, коли виголошувала свою відкриту лекцію «Гуманітарна аура нації, або Дефект головного дзеркала» у Києво-Могилянській академії, що вона зберігатиме актуальність і через п’ятнадцять років. Вона казала про складну «систему дзеркал», яку в усіх суспільствах формують гуманітарні науки, література, освіта, мистецтво, і в віддзеркаленні яких «суспільство може мати об'єктивну картину самого себе і давати на світ невикривлену інформацію про себе». Україна за всі ці роки так і не стала відкриттям для світу, залишаючись в «абераціях чужих віддзеркалень».

Кожен несе свою частку відповідальності за це, в тому числі й українські інтелектуали. Але майдан несподівано почав виштовхувати нас усіх за межі звичного світу, в тому числі в інформаційному просторі. Хтось відновив англомовні версії сайтів, закриті в період останньої економічної кризи, хтось запустив англомовну стрічку новин, хтось створив англомовну сторінку у фейсбуку, хтось запустив цілий проект із перекладами текстів про події в Україні різними мовами. Хтось відновив здавалося втрачені назавжди зв’язки із друзями з інших країн. Ніби вирвався назовні фонтан затиснутої до того енергії, ніби щойно народжене в муках дитя сповіщало криком світ про себе.

Світ почув і потроху почав відгукуватися. Костянтин Сігов розповів, що згаданий уже тут Анрі Леві, який є ще й редактором впливового журналу «Правила гри» (La Règle du Jeu), запропонував на сайті журналу створити й постійно оновлювати колективний блог із Києва. «Якщо навіть ми будемо оптимістами, у будь-якому разі ця інформаційна кампанія тільки почалася і треба бути готовими, щоби вести її серйозно», — каже Костянтин Сігов, вважаючи, що вже давно потрібно перейти від «загального простого інформування західних журналістів до більш змістовних меседжів».

Зі світом треба говорити його мовою. І тут ідеться не лише про звичайний переклад. Адже є багато неперекладних речей, які треба пояснювати, починаючи від «тітушок» і завершуючи більш складними речами, які можуть ілюструвати специфіку майдану, каже Сігов.

«Коли я веду двохвилинний репортаж або намагаюся в короткій доповіді описати ситуацію в Україні, дуже важко в такому форматі пояснити [європейському глядачу/читачу. — MS], що таке український націоналізм, чим український націоналізм відрізняється від тоталітарних течій націоналізму, чим він відрізняється від французького націоналізму, який останні роки підтримував певні політичні партії в Україні», — пояснює складнощі роботи в українських реаліях французький журналіст Ґулівер Креґ.

Він працює в Україні вже чотири роки, зробив чимало репортажів про прихід Януковича до влади і про українську корупцію. Але більшість європейських журналістів (не кажучи вже про звичайних європейців) про це почули тільки після початку революції. «До того Україна була невідомою. Тому треба багато часу й зусиль, щоби пояснити, чому люди вийшли проти Януковича, чому люди вийшли на майдани», — каже Креґ. Він має свій своєрідний рецепт, як витіснити тему праворадикалів із європейського інформаційного простору.

«Мій швейцарський колега провів розслідування корупційних схем і з'ясував, як пов'язані швейцарські банки та деякі українські урядовці. Він зробив півгодинну програму, яка скоро вийде на швейцарському телебаченні, — розповідає Ґулівер Креґ. — Шляхом таких розслідувань ми можемо відкрити очі європейцям на корупційні схеми в австрійській, швейцарській чи навіть британській банківських системах».

«Таким чином можемо висвітлити питання корупції в самій Європи і яким чином вона пов'язана з корупцією в Україні. В результаті питання праворадикалів може відійти на дальній план», — переконаний французький журналіст.

Дискусія про майдан триватиме. Бо, як зауважив Юрій Андрухович, майдан — це феномен. Може, саме він і дає нам шанс виправити дефект головного дзеркала.