Влада хоче забрати в олігархів вплив на ЗМІ. Це правда? Це можливо?
Влада хоче забрати в олігархів вплив на ЗМІ. Це правда? Це можливо?
23 вересня парламент ухвалив закон «Про запобігання загрозам національній безпеці, пов'язаним із надмірним впливом осіб, які мають значну економічну чи політичну вагу» у суспільному житті (олігархів)». Верховна Рада підтримала цей проєкт у першому читанні 1 липня. Венеційська комісія, яка аналізує відповідність законодавчих актів до норм європейського права, взяла до розгляду текст проєкту за поданням чотирьох опозиційних фракцій.
Цей закон, якщо він буде підписаний і почне діяти, запровадить Реєстр олігархів і обмежить можливості людей, які потраплять до цього реєстру, впливати на економічне та політичне життя країни. Влада називає цей закон першим (але не останнім) кроком у боротьбі проти олігархії. Люди, яких в Україні заведено називати олігархами, намагаються довести, що вся ця задумка безглузда (в тому числі за допомогою телепроєктів). Тим часом Рада національної безпеки і оборони вже запустила систему моніторингу олігархів. І навіть замах на першого помічника президента Сергія Шефіра пов’язали з боротьбою проти олігархів.
Одним із завдань цієї боротьби влада називає позбавлення олігархів впливу на засоби масової інформації. Як саме це збираються зробити? Чи заберуть у Коломойського, Пінчука, Фірташа та інших людей, яких ми звикли вважати олігархами, їхні телеканали? Якщо так, то що станеться з цими каналами?
Хто такі, власне, ці олігархи?
«Олігархія» значить «влада декількох». Це поняття з’явилося ще в Давній Греції, а в останні два століття його застосовують до ситуацій, коли влада в державі належить порівняно невеликій незмінній групі людей. У пострадянських країнах олігархами називають багатих людей, які мають значний вплив на владу (в ідеалі — визначають, хто буде владою). Є також поняття олігархічної групи, до якої може входити кілька людей. Наприклад, до «групи Дмитра Фірташа» зараховують також політиків Сергія Льовочкіна та Юрія Бойка.
У класичних визначеннях олігархії згадок про медіа немає, але в сучасному тлумаченні володіння засобами масової інформації та використання їх для політичного впливу — одна з головних ознак олігарха.
У проєкті закону «Про запобігання загрозам національній безпеці, пов'язаним із надмірним впливом осіб, які мають значну економічну або політичну вагу в суспільному житті (олігархів)» є таке визначення: «Особою, яка має значну економічну або політичну вагу в суспільному житті (олігархом), для цілей цього Закону вважається фізична особа, яка одночасно відповідає щонайменше трьом з таких ознак:
1) бере участь у політичному житті;
2) має значний вплив на засоби масової інформації;
3) є кінцевим бенефіціарним власником (контролером) суб'єкта господарювання, який на день введення в дію цього Закону є суб'єктом природних монополій або займає монопольне (домінуюче) становище на загальнодержавному товарному ринку відповідно до Закону України "Про захист економічної конкуренції" та протягом одного року поспіль підтримує або посилює це становище;
4) підтверджена вартість активів особи (та осіб, бенефіціаром яких вона є) перевищує один мільйон прожиткових мінімумів, встановлених для працездатних осіб на 1 січня відповідного року». Прожитковий мінімум зараз — 2379 гривень, отже, «майновий ценз» потенційних олігархів — 2,4 мільярда гривень, або близько 90 мільйонів доларів США.
Хто саме в Україні вважається олігархом?
Традиційно олігархами вважають чотирьох людей — Ріната Ахметова, Ігоря Коломойського, Віктора Пінчука та Дмитра Фірташа. Троє з них набули цього статусу ще за президентства Леоніда Кучми, четвертий — за Віктора Ющенка. Крім цих незмінних прізвищ, до переліку олігархів зараховують багатьох інших бізнесменів. Наприклад, Бі-бі-сі за часів президентства Петра Порошенка називала олігархами аграрних магнатів Олексія Вадатурського та Юрія Косюка, а також Костянтина Жеваго, Сергія Тігіпка, Ігоря Єремєєва, Валерія Хорошковського та інших. Часто вносять до переліку олігархів і самого Порошенка, а також голову політради «Опозиційної платформи — За життя» Віктора Медведчука (Володимир Зеленський нещодавно оголосив, що після запровадження санкцій кум Путіна втратив цей статус). Останнім часом, особливо після купівлі «Української правди» та заяв про бажання запустити телеканал, олігархом почали називати бізнесмена Томаша Фіалу (він не згоден). Словом, назвати когось олігархом в Україні — один зі способів дискредитації.
Водночас варто пам’ятати, що олігарх — це не просто дуже багата людина. Наприклад, Геннадія Боголюбова — партнера Ігоря Коломойського у групі «Приват» — чи Олександра й Галину Герег зазвичай не називають олігархами, хоча вони у десятці найбагатших українців.
«Наші гроші» наочно розібрали, хто мав би бути визнаний олігархом, якщо законопроєкт ухвалять у теперішньому вигляді. Юристи також кажуть, що люди, яких ми звикли вважати олігархами, можуть не потрапити до Реєстру. Хоча багато що залежить від методології, яку держава буде використовувати, з’ясовуючи, чим володіють олігархи і на що вони впливають. Адже враховуватимуться не тільки бенефіціари (кінцеві набувачі вигоди, власники), а й «контролери» медіа. Це поняття досить розпливчасте.
Олігархи погоджуються, що вони олігархи?
Як правило, вони це заперечують:
Коломойський: «Я не олігарх… У мене немає бізнесу, пов’язаного з владою. Олігархи — Порошенко і Ахметов». Зараз Ігор Коломойський каже, що олігархом не є, але звик, що його так називають.
Порошенко: «Я не олігарх, і олігарх ніколи не повинен бути президентом». До речі, у «Європейській солідарності», яку очолює Петро Порошенко, впевнені, що закон про деолігархізацію спрямований особисто проти нього.
Ахметов: «Я не олигарх. Я человек, который взял на себя ответственность. Ответственность перед обществом, ответственность перед 160-тысячным коллективом, ответственность перед болельщиками за создание команды европейского уровня». За останньою версією Ахметов — «не олігарх, а інвестор».
Пінчук: «Я бизнесмен. Не олигарх — я сейчас не имею отношения к политике и власти. Я - крупный украинский бизнесмен, который хочет принимать активное участие в общественной жизни страны».
І так далі.
Олігархи справді володіють усіма або більшістю українських медіа?
Ні, це перебільшення. Люди, яких в Україні заведено називати олігархами, володіють укупі лише кількома десятками чи сотнями з кількох тисяч медіакомпаній країни. Уявлення, що олігархи домінують у медіапросторі, склалося у двотисячних, коли телебачення було головним і наймасовішим видом медіа (інші в плані охоплення аудиторії та впливу на неї відставали з величезним відривом). Тоді на чотири великі медіагрупи вкупі припадали три чверті телевізійної аудиторії; відтоді частка знизилась приблизно до 55—60 відсотків. Зважте, що частина телеканалів, які належать олігархам, не є інструментами політичного впливу: це суто розважальні, такі як Новий канал чи ТЕТ, дитячі, спортивні або інші тематичні канали. Також виникло чимало телеканалів, власники яких не є олігархами, та суспільні канали, які взагалі не мають власників. Водночас, як свідчать результати соціологічного дослідження «Детектора медіа», швидко знижується важливість телебачення як джерела інформації.
Натомість весь час зростає важливість онлайн-медіа. Усі чотири олігархічні групи представлені на ринку онлайн-медіа — хтось більше, хтось менше, — але конкуренція й розмаїття тут набагато більші, й ресурси олігархів — не лідери. Як і на радіоринку, де є потужні неолігархічні гравці.
Словом, можна сказати, що олігархи володіють відносно найбільшими частками телевізійного ринку та помітними частками ринків інших медіа. Більше про власників українських телеканалів читайте тут.
Отже, олігархи не такі вже й шкідливі для медіа?
Доволі шкідливі.
Вони роблять неможливою здорову конкуренцію на медіаринку. Медіа, які належать олігархам, змагаються за доходи від реклами або продажів, але при цьому не залежать від цих доходів, адже постійно отримують величезні дотації. Наприклад, кілька місяців тому Рінат Ахметов виділив своїй медіагрупі «Україна» триста мільйонів доларів. Це при тому, що за 2020 рік група мала дохід 1,2 мільярди гривень (близько 45 мільйонів доларів) і закінчила рік із мільярдним збитком. Для медіа, які не мають олігархів-власників із невичерпним фінансовим ресурсом, конкурувати з такими гравцями — все одно, що у комп’ютерній грі боротися проти персонажа, який набрав код безсмертя.
Вони корумпують журналістику та створюють передумови для порушення журналістських стандартів. Люди, які працюють в олігархічних медіа, враховують перш за все вимоги, побажання та інтереси власників та політичних патронів, а не запити й потреби аудиторії. Моніторинг дотримання журналістських стандартів у теленовинах наочно демонструє, як це виливається в порушення базових правил журналістики. Найбільше порушень ми традиційно фіксуємо в новинах каналів Ахметова, Фірташа/Льовочкіна та Медведчука, найменше — в новинах Суспільного.
Вони сприяють цензурі. В Україні немає централізованої цензури, яка, як за часів темників, керувалася би з владних кабінетів, однак є «джентльменська угода» між олігархами та владою щодо замовчування певних тем (як у нещодавньому випадку з розслідуванням CNN про вагнерівців), блокування критики на адресу окремих політиків і політичних сил, або ж позитивного їх висвітлення. Наприклад, на олігархічних каналах ви майже ніколи не почуєте критики на адресу чинного президента; такий «пакт про ненапад» діяв і за попередніх глав держави — Петра Порошенка та Віктора Януковича.
Вони спотворюють дійсність, перебільшуючи чи применшуючи важливість певних явищ, замовчуючи важливі тенденції та події на догоду своїм власникам. До прикладу, на телеканалі «Україна», який належить Рінату Ахметову, вже сім років щодня виходить щонайменше один сюжет, присвячений благодійному фонду Ахметова. Про інші доброчинні організації канал не згадує практично ніколи, отже, у глядачів може скластись уявлення, що допомагає в Україні лише фонд Ахметова.
Вони впливають на вибори, адже створюють для своєї аудиторії спотворену картинку реальності, перебільшуючи значення одних партій/кандидатів і взагалі не згадуючи про існування інших, а також підмінюючи справжні новини прихованою агітацією. «Детектор медіа» розбирав чимало прикладів: піар Юлії Світличної на «Інтері», Олег Ляшко на «Україні» і Арсеній Яценюк там же; а якщо ви ввімкнете новини телеканалу «Інтер» у будь-який день, то пересвідчитесь, що кількість згадок про «Опозиційну платформу — За життя» там зашкалює. Звісно, в умовах, коли ні в кого з олігархів немає медійної монополії, глядачі можуть просто перемикати канали й бачити різні версії спотвореної дійсності (але не адекватну картину, яка могла б допомогти зробити усвідомлений вибір).
Іноді в телепросторі розгортаються «олігархічні війни», коли, наприклад, телеканали Ахметова звинувачують бізнес Коломойського в лобіюванні непатріотичних рішень про закупівлю російської електроенергії, а телеканали Коломойського закидають Ахметову купівлю вугілля в окупаційної влади Донецька й Луганська. Автори таких матеріалів узагалі не дбають про те, щоб глядачі щось зрозуміли — це своєрідні «привіти», які олігархи передають одне одному.
Отже, якщо закон ухвалять і він почне діяти, в олігархів конфіскують медіа?
Ні. У травні «Дзеркало тижня» повідомило, що людям, які потраплять до Реєстру олігархів, заборонять бути бенефіціарами медіа. Точніше, «бути бенефіціаром (у тому числі мати у власності) або контролером засобу масової інформації, який поширює інформацію політичного характеру». Видання припустило, що олігархи почнуть продавати свої медіа або переоформлювати їх на інших (фіктивних) власників. На Банковій це категорично заперечили, а в тексті проєкту, опублікованому на сайті Верховної Ради, такої заборони немає.
«Ухвалення закону про олігархів не потягне за собою конфіскацію у них майна. Законопроєкт не передбачає, що хтось потрапить до в'язниці чи буде конфіскація майна. Просто олігархи не зможуть брати участь у приватизації певних об'єктів, будуть зобов'язані подавати декларації, включаючи майно в офшорних компаніях. Крім того, на політиків накладатиметься зобов'язання декларувати всі свої зустрічі з олігархами. Після затвердження критеріїв включення осіб до списку олігархів, особа матиме пів року, аби уникнути потрапляння до відповідного реєстру. Зокрема, особа може припинити фінансувати політичні партії та/чи ЗМІ та стати звичайним бізнесменом», — сказав міністр юстиції Денис Малюська.
Однак олігархи можуть позбутись свого статусу та вибути з реєстру, якщо продадуть свої медіаактиви. Вочевидь розуміючи, що медіа спробують переоформити на рідних, близьких або фіктивних власників, автори закону внесли в нього таку умову: «Ознака значного впливу на засоби масової інформації не вважається відсутньою у випадку, якщо статус бенефіціара (контролера) відповідного засобу масової інформації перейшов від особи, включеної в Реєстр, до пов'язаної з нею особи або особи, яка не володіє бездоганною діловою репутацію у розумінні статті 10 цього Закону». Тут багато, знову ж таки, залежатиме від того, хто і за якими критеріями визначатиме зв’язок і оцінюватиме репутацію.
Гаразд, олігархи можуть продати медіа. А їх хтось купить?
Якщо дивитись на медіа як бізнес, то навряд чи. Ви купили б корову, яка їсть щодня на тисячу гривень, а молока дає на двісті?
Без своєї головної функції — впливу на громадську думку та результати виборів — більшість центральних телеканалів не мають сенсу як бізнес-активи. Теоретично їх могли б купити інші великі бізнесмени та фінансово-політичні групи, які прагнуть збільшити свій вплив на політику та суспільство, але якщо антиолігархічний закон працюватиме, таке придбання означатиме автоматичне потрапляння до Реєстру олігархів.
Втім, можливо, цими каналами зацікавляться великі міжнародні медіаінвестори, які дотепер не заходили в Україну через високі ризики для бізнесу, неадекватні ціни на активи та законодавчі обмеження, які не дозволяють іноземним компаніям володіти контрольним пакетом акцій телерадіоорганізації. Для цього, звісно, також потрібно багато змін, у тому числі законодавчих.
Можливий і варіант перепрофілювання медіаактивів, адже в законі йдеться про ЗМІ, «який поширює інформацію політичного характеру». Олігархи можуть деполітизувати частину своїх каналів і спробувати перетворити їх на прибутковий бізнес. У такому разі популярні канали залишатимуться майданчиками для політичної реклами і передвиборної агітації, яка, ймовірно, не вважатиметься «поширенням інформації». Це дозволить олігархам зберегти частину медіавпливу.
Більше сумнівів щодо ідей боротьби проти олігархів, запропонованих командою Володимира Зеленського, читайте в матеріалі Бориса Бахтєєва.
Коли це все станеться, якщо станеться?
Згідно з проектом, закон набирає чинності наступного дня після опублікування та має бути введений у дію за шість місяців із дня набрання чинності. Він також втрачає чинність за десять років після дня введення в дію.
Законопроєкт стоїть у порядку денному Верховної Ради 23 вересня 2021 року. Рішення Венеційської комісії, хоч яким воно буде, не впливає на його ухвалення. Однак можна припустити, що спротив його ухваленню, підписанню та введенню в дію буде неабиякий. Зокрема уповноважена з прав людини Людмила Денисова вже попередила, що ініціює розгляд закону в Конституційному суді, якщо він буде ухвалений без змін.