До роковин Голодомору зазвичай у школі плануються заходи. Поділюся своїми думками про психологічне благополуччя дитини при проведенні розмов, демонстрації фото й відео про трагедію Голодомору.

Колеги! Я досліджую тему Голодомору вже багато років, вважаю потрібним знати нашу трагічну історію, адже вона досі визначає нашу ментальність, бо дуже довго замовчувалась і наслідки колективної історичної травми не подолано. Втеча від розмови про трагічне не вирішує проблеми. Знати потрібно. Але при цьому наголошую на необхідності екологічності інформації й прошу спиратися на принципи, що мінімізують травматизацію дитини (особливо це стосується дітей до 9 років). Ось ці чотири принципи: право дитини на вибір, підтримку, самоцінність, надію.

1. Дитина має право вибрати – «знати чи не знати» про трагедію саме зараз, має право самостійно визначити – чи впустити в себе травматичний матеріал, чи закритися від нього. Згадайте, у своєму прагненні до пізнання страшного (наприклад, спільні походи на кладовище чи в інші страхітливі місця) дитина обирає «не йти», якщо почувається не готовою. Дорослий (учитель разом із батьками) має заздалегідь оцінити стан кожної окремої дитини, її реакції, щоб визначити, наскільки готова вона зараз приєднатися до чужого болю, а форма обов’язкового уроку не надає дитині цього вибору, отже, треба зняти «обов’язковість» уроку, а натомість говорити з дітьми про готовність до такого уроку, поступово готувати дітей, спочатку «вирощувати» психологічні ресурси, які дадуть змогу пережити трагедію, а потім занурювати в страшні деталі трагедії (особливо це стосується візуальних образів, а медіапродукції зараз достатньо). До 9 років про трагедію можна розказувати тільки «із рук у руки», попередньо підготувавши дитину казочками (наприклад, зі збірки «Зернятко надії» львівського видавництва «Свічадо»).

2. Дитина має право одержати емоційну підтримку важкого переживання від дорослого, а це можливо, коли є попередній досвід поділених переживань, коли дорослі створюють безпечну ситуацію для вільного вияву емоційних реакцій, будь-які реакції беззастережно приймаються дорослим як цінність. Сміх, наприклад, може також бути формою відреагування страху (а як учитель зазвичай реагує на сміх? – «як вам не соромно!»). Згадайте відомий самоіронічний інтернет-мем про запис у щоденнику: «Двійка! Їв на уроці про Голодомор». А це дуже природна психологічна захисна реакція. Без створення простору для безпечного виявлення будь-яких емоційних реакцій трагічна інформація не може дитиною «переробитися», відбувається лише імітація усвідомлення й набувається досвід маскування, підкорення маніпуляціям, що продовжує травму голодомору в наступні покоління.

3. Дитина має право відчувати самоцінність, не бути засобом здійснення виховних, політичних чи будь-яких інших технологій, коли її переживання знецінюються, використовуючись лише як засіб досягнення певної мети. Розуміння того, що відбувається виховний процес, не має заступати дорослому цінності поділеного переживання «тут і тепер», коли дитина стикається з трагічною інформацією. Адже дорослий може одночасно розуміти різні пласти події, а дитині це ще не доступно, вона потребує допомоги. Не забуваймо, що головним є переживання і співпереживання, а не інформування.

4. Дитина має право на надію: дорослий має усвідомлювати свою відповідальність і бути мужнім – має сам глибоко пережити те, про що він говорить, щоб супроводжувати дитину в її переживаннях, і не почуватися безпорадним. Це стає можливим, коли дорослий до того, як пропонувати інформацію про трагедію дитині, сам для себе вже дає відповіді на запитання, як таке могло трапитись у цьому світі, як пережити таке страхіття, як жити далі після такого, в чому шукати опору, що робити, щоб таке не повторилося (якщо дорослий не має своїх особистих відповідей на ці запитання, то в розмові про Голодомор буде транслюватися безпорадність, відчуття безвиході, неможливості ніяк вплинути на події, а отже закладатиметься страх перед життям). Сенс розмов про трагічне – наснаження, а не формування вивченої безпорадності. Наснаження силою тих людей, які пережили трагедію, не здалися, не опустили руки, вижили – й тому ми живемо на цьому світі. Покажіть картини Катерини Білокур, які вона малювала в 1934-му. Як хотілося жити й радіти життю. Життя – цінність, забирання життя – злочин. Наші теперішні негаразди порівняно з тим, що довелося пережити нашим предкам, – можна здолати, і варто радіти життю.

Говорити про трагедію під кутом болю, який виникає при згадуванні подій Голодомору, є дуже природнім. Але для подолання наслідків цієї історичної колективної травми нам потрібно допомогти дитині перейти від болю до надії. Минуле має сенс заради майбутнього. Які ми були і якими нам бути, щоб трагедії не повторювалися.

Любов Найдьонова, заступник директора Інституту соціальної та політичної психології НАПН України, науковий керівник всеукраїнського експерименту з упровадження медіаосвіти