Як протидіяти дезінформації? Ключові тези дискусії про медіаграмотність
Виділіть її та натисніть Ctrl + Enter —
ми виправимo
Як протидіяти дезінформації? Ключові тези дискусії про медіаграмотність
Дезінформація та мізінформація
Голова правління Української фундації безпекових студій Юлія Каздобіна зауважила, що насамперед варто розрізняти дезінформацію та мізінформацію: «Під дзінформацією ми маємо на увазі неправдиву інформацію, яка розповсюджується з певною метою (дуже часто, щоб вплинути на людину, яка буде її отримувати), а мізінформація — це неправдива інформація, яка розповсюджується не для того, щоб вплинути, а для того, щоб якимось чином привернути увагу».
Засновник організації StopFake Євген Федченко підкреслив, що боротися з російською дезінформацією значно простіше, бо вона поширюється з уже ідентифікованих платформ. «Stop Fake бореться з російськими мейнстрімівськими медіа, які точно є встановленими платформами для поширення дезінформації, і ми знаємо, як вони виглядають, ми можемо дуже чітко робити атрибуцію, хто стоїть за цими платформами і звідки ця інформація надходить. В українському суспільстві вже виробилася здатність протистояти. Аудиторія розуміє, що якщо це йде від суто російських джерел, то швидше за все це та інформація, якій не потрібно довіряти», — сказав експерт.
Натомість, за його словами, такі ресурси як Znaj.ua, Polіteka та інші, які дуже швидко нарощують аудиторію за рахунок клікбейтних новин (з яскравими заголовками, що часто не відповідають змісту новини) є більш небезпечними. «Коли потрібно, то будь-хто може такі ресурси “вепонізувати” (перетворити на зброю) для того, щоб використати в якості платформи для дезінформації. Якщо інформація йде від українського джерела, або джерела, яке важко афілювати з якоюсь країною, то це, звичайно, збільшує ймовірність, що люди будуть більше довіряти цій інформації, і в тому полягає загроза», — підкреслив пан Федченко.
Засновниця проекту «По той бік новин» Альона Романюк розповіла, що діяльність таких сайтів особливо активізувалася в період виборів: «Під час виборів нас просто завалювали проханнями перевірити висловлювання політиків. Більшість людей надсилали лінки на сайти Znaj.ua та Polіteka. Я завжди раджу шукати підтвердження такої інформації на інших джерелах. Ми не можемо спростувати все, що є на цих ресурсах, бо там плодять різні нісенітниці задля привернення уваги, щоб виловити аудиторію. Усі фейки побудовані за принципом напівправди. Ці два ресурси діють так само. Вони беруть частину якісних новин з достовірних ресурсів. Інша частина — це викривлена інформація, замовні матеріали, інформація, яка вводить в оману, створює хайп. На жаль, люди в це вірять».
Блокувати чи не блокувати?
Експерт Школи цифрової безпеки DSS380 Павло Бєлоусов вважає, що блокування ресурсів, що займаються дезінформацією не завжди призводить до бажаного ефекту. «Якщо ми будемо блокувати, то це не дуже буде працювати, бо технічно ми не встигнемо їх усіх блокувати. Наприклад, онлайн-казино закривають ледь не щодня, але вони відкриваються знову», — зазначив пан Бєлоусов.
Крім того, додав він, більшість людей читає новини з агрегаторів і для них не важлива назва видання. Google навіть тестує зміни в браузері, які дають можливість приховати домен, щоб новини читати просто зі стрічки «в гуглі».
«Звичайно, ми бачимо, що дезінформація є проблемою, але я не думаю, що вона може вирішитися шляхом блокування. Потрібно людей навчати, пояснювати. Можна дитині закривати розетки, щоб вона не пхала в них пальці, але якісніше буде навчити її цього не робити, бо вона може піти до сусідів і нашкодити собі там. Більш сталий підхід — показувати, що це небезпечно», — підкреслив пан Бєлоусов.
Керівник програм нових медіа «Інтерньюз-Україна» Віталій Мороз також зазначив, що більш ефективним способом є розвиток медіаграмотності. У той же час він зауважив, що цей процес дуже тривалий і, щоб змінити навички людей у розрізненні якісних і неякісних джерел, потрібні роки.
Альона Романюк зазначила, що люди не хочуть нічого чути про медіаграмотність, це надто складний термін. Крім того, вони схильні вірити ресурсам, що поширюють фейки навіть після надання фактів. «Ми поширюємо списки сайтів-сміттярок, яким вірити не варто, це квазіжурналістика, порушення стандартів. Крім того, ми публікуємо списки сайтів, на яких немає джинси і яким можна вірити. Але є така річ як “ефект Земмельвайса” про те, що люди хочуть вірити тим фактам, які їм подобаються. І коли ти їм приносиш перевірену інформацію, на яку витратив певну кількість часу, отримав десятки відповідей від державних органів влади, люди не хочуть у це вірити, вигадуючи різні теорії змови», — розповіла пані Романюк.
Вона наголосила, що в України немає 20 чи 30 років для того, щоб люди почали критично сприймати інформацію. У нас іде війна, у тому числі й інформаційна, і такі сайти як Znaj і Politeka є інструментом боротьби.
Євген Федченко розповів що StopFake працює у двох напрямках: з одного боку спростовує фейки, а з іншого — займається просвітницькою роботою в школах по всій Україні, викладаючи медіаграмотність для дітей 8-9 класів.
«На жаль, дезінформування відбувається впродовж багатьох років, і ми в цій грі лише наздоганяємо. Медіаграмотність — це те, що спрямовано на майбутнє, і це абсолютно не вирішує тих проблем, які назбиралися вже. Тут я використаю аналогію з мінуванням. Є ті, хто встановлює міни, а є ті, хто розміновує, і питання лише в тому, хто це буде робити швидше й ефективніше, ми — боротися з дезінформацією, чи ті, хто її розповсюджує, будуть швидше знаходити нові платформи і можливості. Тому це не означає, що ми повинні зупинитися і нічого не робити. Як тільки ми зупинимося — починемо рухатися у зворотному напрямку», — сказав експерт.
Роль держави у протидії дезінформації
Юлія Каздобіна вважає, що держава також повинна захищати громадян від дезінформації та іноземного впливу. «Якщо говорити про інструменти, які можуть бути в інтернеті, то це лише провайдери. Регулювання через посередників не є чимось абсолютно новим і унікальним для інтернету. Виробництво якихось підробних товарів може бути розташоване і за межами країни, але країна може заборонити їх продаж на своїй території, і великі мережі будуть змушені підкорятися цьому», — зазначила експертка.
За її словами, повністю заборонити платформи, які використовуються для дезінформації, неможливо, але за допомогою блокування можна забезпечити утримання цієї проблеми на певному рівні, який не становить загрози для держави та громадян.
Євген Федченко звернув увагу на те, що блокувати потрібно з хірургічною точністю, бо людей, які хочуть читати неякісні новини і вірити в теорії змови є багато і є ризик, що це все піде в тінь.
Павло Бєлоусов зазначив, що у відкритому демократичному суспільстві можливий такий парадокс, що потрібно щось обмежити сьогодні для того, щоб завтра мати більшу свободу.
«Необмежений вплив державних і недержавних агентів зсередини і ззовні на інформаційне поле призводить до погіршення стану демократії, тобто те, як люди голосують і приймають рішення. Як приклад можна назвати Росію. З одного боку суспільство не змогло втримати планку демократичного розвитку, не відбулося саморегуляції, а з іншого боку прийшов уряд і все організував. Зараз є “закон Ярової”, і якщо провайдери не хотіли самі щось блокувати, то тепер їх зобов’язали робити це в обов’язковому порядку, але боротися уже не з недоброякісним контентом, а з будь-яким контентом, який може розворушити цю зацементовану політичну систему», — підкреслив пан Бєлоусов.
Альона Романюк зауважила, що в суспільстві є великий попит на якісну перевірену інформацію, тому медійникам потрібно напрацювати єдині механізми протидії дезінформації.
Юлія Каздобіна відповіла, що контент створюють не лише журналісти, тому домовлятися значно складніше або взагалі неможливо. «Блогери, наприклад, не є журналістами. Як з ними домовлятися, хто буде їм задавати стандарти і чи можу я заборонити якійсь людині дивитися, наприклад, Дубінського? Не можу і, мабуть, не маю цього робити», — зауважила вона.
Павло Бєлоусов, підсумовуючи дискусію, підкреслив, що інформаційна війна носить всеохопний характер. У ній беруть участь усі, незалежно від бажання. Питання лише в тому, вони є об’єктом чи суб’єктом інформаційної війни. Він також підкреслив, що багато залежить від самих споживачів інформації: «Ми можемо намагатися обмежувати їх, просвітлювати, робити якісь інші речі, але якщо немає бажання бути більш критичним споживачем контенту, то ми всі разом не зможемо допомогти».