«Русский мир» прагне прихватизувати Світлану Алексієвич

Світлана Алексієвич, DW

Досягнення всіх митців, які пишуть російською мовою, – то досягнення «русского мира» та «русской культуры». Це точка зору не лише Путіна та команди «мистецтвознавців у цивільному» з Луб’янки, а й значного числа тих, хто начебто виступає його критиками та опонентами. Щойно це – вкотре вже! – засвідчено відгуками з приводу присудження Нобелівської премії з літератури Світлані Алексієвич.

«Это большая честь для русской литературы. Почему это произошло сейчас, мы узнаем через 50 лет, когда рассекретят протоколы Нобелевского комитета. Вопрос не в том, когда это произошло. Вопрос в том, что это пятый русскоязычный писатель, удостоенный Нобелевской премии, и это очень значимое событие. Это подтверждение высоких традиций русской литературы, прежде всего русской литературной журналистики. Традиции Короленко, Чуковского, Куприна, - людей, которые занимались журналистскими расследованиями, и задолго до триумфа "новой журналистики" в США. У нас в этом жанре работали все великие авторы, в диапазоне от Булгакова до Маяковского, и то, что традиции свободолюбивой русской журналистики и литературы отмечены Нобелевской премией – это для русского мира высокая честь», - зазначає Дмитрій Биков. Так, той самий.

А це – Людмила Улицька. Теж «та сама», активний критик Путіна : «Я очень рада за Светлану Алексиевич и за русскую культуру, за русскую литературу, которая получила вот этот очередной бонус. За белорусскую литературу».

Утім, вона хоча би білоруську літературу згадала, і на тому спасибі…

Натомість зазначений Дмитрій Биков згадує інше – совєтську літературу, і прямо каже, що Алексієвич – «представитель советской литературы». І ще одна його теза: «Хотя Советского Союза больше нет, но русский мир есть».

Не випадково ТАСС дав інформацію про премію під заголовком: «"Премию получил русский мир": о присуждении литературного Нобеля Светлане Алексиевич», використавши формулу Бикова та пославшись саме на нього: «Русская литература получила Нобелевскую премию за традиционные ее черты – за отважный поиск истины, за предоставление голоса миллионам несчастных, молчащих, задушенных, за предоставление права знать правду о Чернобыле, о судьбе женщины на войне, о судьбе ребенка на войне… Светлана Алексиевич продолжает традиции передовой русской литературы и журналистики, традиции Короленко, традиции журналистского расследования, полифонического эпоса… Премию получил именно русский мир, та Россия, настоящая, которую весь мир любит, перед которой преклоняется».

Не відстає й московський журналіст Олександр Мінкін: «Победа русской литературы… Советская по рождению, белорусская по национальности, русская по языку и культуре. Русский писатель получил Нобелевскую!»

А ось іще заголовок ТАСС: «Эксперты: Нобелевская премия Алексиевич – мировое признание русской литературы». 

І так далі, і таке інше. Якщо хочете – можете самі понишпорити в Інтернеті, використовуючи пошуковики. Знайдете й не таке.

Ситуацію не рятують намагання Бикова і Ко стверджувати, наче Алексієвич – представниця «настоящего русского мира», який опонує чинній владі. Чи тиражувалися б таким потоком коментарі самого Бикова, якби вони не були вигідні «кремлівським чекістам»?  І хіба ідея «ліберальної імперії» (яка ґрунтується на спільному з «імперією Путіна» постулаті, що на ті усюди, де звучить російська мова, поширюється територія Росії, але не передбачає використання танків і «градів» для здобуття цієї території), не є «запасним аеродромом» найбільш далекоглядної частини московської політичної еліти? Втім, це вже інша тема…

Принагідно: на сайті ВВС, цього «взірця журналістики», ще 9 жовтня можна було знайти формулювання, що Алексієвич стала «первым русскоязычным писателем, удостоившимся награды после Александра Солженицына».

Політкоректність цього формулювання могла би радувати – не «русский», а «русскоязычный», якби не одне «але». Після Солженицина Нобелівську премію отримав ще і Йосиф Бродський (1987 рік). Невже ж не знайшлося нікого в російській службі ВВС, хто хоча би чув про цього поета?

Незрівнянно освіченішими та коректнішими виглядають у порівнянні з тим, про що щойно йшлося, автори та коментатори російської служби Радіо «Свобода». Вони про Бродського поговорили, і визначили Алексієвич як білоруську письменницю, що водночас продовжує, як сказав правозахисник Валерій Борщев, гуманістичні «традиции русскоязычной литературы».

Очевидно, саме така формула є коректною. Бо ж нікому з притомних інтелектуалів не спаде на думку називати виключно на основі мовного чинника, скажімо, Роберта Музіля німецьким письменником, а Леопольда Сенгора – французьким поетом, що це – відповідно представники німецької та французької культур. Але «Росію розум не збагне». Принаймні, ту, яку представляють як Путін, так і чимала кількість його опонентів.

Водночас коректно сформульованими і, головне, розумними є привітання двох знаних за межами Москви москвичів: правозахисника Юрія Самодурова  і журналіста Аркадія Бабченка. Як пише останній, «нормальный человек, говорящий нормальные человеческие вещи – о том, что убивать нельзя, о том, что война это зло, о том, что человеческая жизнь есть ценность сама по себе, о том, что надо просто жить нормально – получает заслуженную премию. И вот после этой новости читать про все их бомбардировки, самолеты, базы, ракетные удары из Каспия, ИГИЛ, Путин, империя, абамка-чмо и проч. и проч. и весь остальной бред и шизофрению – просто невозможно».

І, зверніть увагу, жодного слова про «русский мир»…

Сама Алексієвич не заперечує свій зв’язок із російською культурою, але для неї все далеко не так однозначно, як стверджують Биков і Ко: «Я думаю, мы же все стоим не сами по себе. Это накопление, конечно, культуры – советской, постсоветской, белорусской, русской. Я себя чувствую человеком, в общем-то, Белорусского мира. Белорусские ощущения, Белорусский мир. Человеком русской культуры. Очень мощная прививка русской культуры. И человеком, который долго жил в мире, и конечно, космополит». І ще одне її знакове висловлювання – про рідну землю: «Я люблю беларускі народ, я люблю рускі народ, мае сваякі ўсе з боку бацькі былі беларусы, мой любімы дзядуля, і наогул я ў чацьвёртым пакаленні сельскі настаўнік, мой прадзед вучыўся разам з Якубам Коласам, так што я адчуваю, што гэта мая радзіма, мая зямля. І ў той жа час, мая бабуля, мая маці – яны ўкраінцы. Я вельмі люблю Украіну. І вось калі я была на Майдане, на плошчы і бачыла гэтыя фатаграфіі Нябеснай сотні, я стаяла і плакала. Гэта таксама мая зямля». 

Ось, здається, і все. Але ні – ще одна цитата з прес-конференції Світлани Алексієвич від 8 жовтня 2015 року: «Я зьбіраюся жыць у Беларусі». 

comments powered by Disqus