Хто кого «переволодимирив»
Минулий тиждень у телепросторі, як ніколи, був насичений історією.
Хоча в понеділок, 27 липня, в телеефірі ще досить гучним було відлуння проміжних виборів до Верховної Ради в 205-му окрузі, що в Чернігові. Точніше, баталій за голоси виборців між Геннадієм Корбаном та Сергієм Березенком.
Приміром, у програмі 5-го каналу «Україна понад усе!» ведучі Ольга Сніцарчук та Роман Чайка спілкувалися на цю тему з політтехнологом Сергієм Гайдаєм. Сергій Гайдай пояснив успіх пана Березенка мережевими технологіями, запровадженими ще командою Нестора Шуфрича з нині забутою силою СДПУ(о) наприкінці 90-х, а згодом – успішно опанованими командами Черновецького та його наступника Олеся Довгого.
Наразі в українських виборчих технологіях, підкреслив пан Гайдай, перемагають різні способи підкупу виборців, а не боротьба за ідеї. Проте, на його думку, позитивний результат чернігівського казусу полягає в надзвичайно низькій явці виборців (33%), що засвідчило їхню високу опірність технологіям підкупу, байдуже, в який спосіб, – «чесної» роздачі продуктових наборів (намет Корбана) чи «тихої» оплати праці «агітаторів» (автобуси Березенка).
Відповідаючи на запитання, чому все-таки, навіть за такої низької явки переміг представник Блоку Петра Порошенка Сергій Березенко, геть невиразний чиновник, на противагу харизматичному Геннадію Корбану, політтехнолог підкреслив, мовляв, для чернігівського виборця виявився неприйнятним типаж матюкливого єврея з команди Коломойського.
Втім, з огляду на події в телепросторі першої половини тижня, українська влада робить усе, аби глядачі подібними питаннями не переймалися, кидаючи їм «щедру кістку» у вигляді прямих трансляцій розмаїтих історичних подій на екранах загальнонаціональних каналів.
Якщо точніше, подій було три – хресна хода вірних УПЦ (МП) на честь Хрещення Русі від Володимирської гірки до Києво-Печерської лаври в понеділок, 27 липня; богослужіння у Володимирському соборі, мультимедійне дійство на честь Хрещення Русі та хресна хода на честь цієї події вірян УПЦ (КП) у вівторок, 28 липня; відкриття пам'ятника митрополитові Андрею Шептицькому у Львові в середу, 29 липня.
Причому, якщо телеканал «Інтер» особливу увагу приділяв заходам УПЦ Московського патріархату, щоправда, опускаючи назву реального суверена цієї церкви (це дуже прискіпливо описав Борис Бахтєєв), то «UA:Перший» зосередився на трансляції заходів саме з Володимирського собору УПЦ Київського патріархату. Таку саму увагу тут приділили й відкриттю пам'ятника Андрею Шептицькому у Львові й трансляції молебню з цієї нагоди з кафедрального собору святого Юра (УГКЦ). У дужках зауважу: на цей день саме припало 150-річчя від дня народження митрополита, і в телеефірі його відзначили ще й показом байопіка «Владика Андрей» режисера Олеся Янчука на каналі «Культура».
Таке засилля в ефірі релігійних заходів (як і з нагоди успіння святого Володимира та Хрещення Русі, так і дня народження одного зі стовпів Української греко-католицької церкви Андрея Шептицького) свідчить не про «високу духовність» можновладців. Зрештою, ми все це «проходили» за часів Януковича, який не пропускав жодної нагоди попіаритись на молебнях у Києво-Печерській лаврі разом з усім своїм кодлом, бажано ще й за участі високих покровителів – патріарха РПЦ Кирила та «самого» Путіна. А радше свідчить про спроби «переволодимирити» Росію.
Вибачте на слові, звісно. Але, якщо подивитися на цю релігійну вакханалію в телепросторі тверезим оком, то, незважаючи на вишукану стильність «мультимедійного дійства з нагоди Хрещення Русі», показану 28 липня на шести телеканалах, враження складається саме таке. Тобто – всі зусилля українських можновладців і всієї королівської раті у вигляді спічрайтерів та піарників, сценаристів та режисерів, телеменеджерів і логістів, були спрямовані на те, щоб довести: святий Володимир наш, київський.
І взагалі, як випливало з промови Президента Порошенка, цілих тисячу з гаком років тому князь Володимир зробив те саме, що зробила нинішня Україна – обрав європейський шлях розвитку. Окремі пасажі цієї промови залишмо на совісті спічрайтерів, які трохи перестаралися з алюзіями, занадто лобовими, щоб бути правдивими.
Хвилює інше питання: кому було адресовано ці слова? Українцям, які за півтора року війни з агресією РФ точно знають, що воюють за незалежність Неньки, а відтак питання про те, кого саме хрестив князь Володимир задовго до фізичної появи Московії, в них не виникає, бо не має жодного значення? Чи росіянам, накачаним держпропагандою про родоначальника російської держави Володимира (див. промову Путіна на кремлівському прийомі з нагоди тисячоліття від успіння святого Володимира) і які просто не визнають окремої української держави та й навряд чи ловили під ковдрами сигнали українських телеканалів?
Здається, Петро Порошенко схибив в обох випадках. Першій аудиторії нічого не треба доводити, а друга давно не сприймає жодних раціональних аргументів, якщо вони різняться від пропагандистських постулатів про тисячолітню історію великої Росії.
Звісно, повертати народові його вкрадену історію потрібно, але з допомогою просвітницьких телепрограм, залучаючи до них фахових істориків, а не штатних пропагандистів, байдуже, з якого боку.
Приміром, так, як це зробили на 5-му каналі 31 липня, в п'ятницю, або на каналі БТБ в суботу, 1 серпня.
На 5-му в межах телемарафону «Україна понад усе!» гостем Ольги Сніцарчук та Романа Чайки був ведучий «Машини часу» Олег Криштопа, який презентував спільну з Андрієм Охрімовичем книжку «Україна, загартована болем», куди увійшли «олітературені» випуски «Машини часу» за п’ять років існування програми. Олег Криштопа, ставши наступником Андрія Охрімовича на посту автора програми, не шкодував добрих слів на адресу натхненника і незмінного аж до тяжкої хвороби ведучого «Машини часу». Зауваживши побіжно, що реабілітація після інсульту в Польщі набагато дешевша, ніж в Україні, і тамтешні лікарі роблять усе, аби поставити Андрія на ноги.
Коли зайшлося про власне історію України очима авторів «Машини часу», Олег Криштопа на запитання Ольги Сніцарчук, хто першим почав красти історію Русі-України, журналіст і письменник не зміг назвати конкретного прізвища, але підтвердив: процес привласнення історії Русі московськими князями, а згодом – царями та імператорами розпочався ще в XV-XVI столітті.
Підтвердив цей факт і Олександр Палій, кандидат історичних наук, який перекваліфікувався на політолога, який телефоном розповів про кричущі факти привласнення української історії, надто ж княжої доби, російськими можновладцями.
Як зауважив пан Палій, автор кількох книжок з історії України, до росіян деякі країни «крали» лише назви сусідніх держав (приміром, Волощина стала Румунією, стверджуючи в цей спосіб своє походження від Римської імперії), але не історію. Росія ж привласнила все гамузом – і назву, і власне історію України-Русі.
Може, найціннішим моментом цієї частини вечора була розмова про підручники, за якими школярі вчать історію рідної країни. На думку Олега Криштопи, вони відрізняються від совєцьких хіба що легеньким перефарбуванням і зміною акцентів у розділах про сучасну історію. В усьому іншому підходи до шкільної історичної освіти залишилися цілком радянськими. І з цим треба терміново щось робити.
Канал БТБ, переставши бути органом Нацбанку, запровадив торік програму «Украина. Лабиринты истории». 1 серпня, в суботу, тут досліджували, чим був Новгород стосовно Києва (звичайною торгівельною факторією на шляху з «варягів у греки»).
На жаль, у мережі зберігаються випуски програми лише за минулий рік, відтак посилання на суботній випуск надати неможливо. Але це не применшує позитивного враження від того, як автори «Лабіринтів історії», покладаючись на висновки істориків, а не пропагандистів, розвінчують великодержавні імперські міфи про походження Росії від руських князів. Наприклад, доводять, що Рюрик та його нібито брати, яких, згідно з «Літописом временних літ», новгородці, змучені безладом у республіці, буцімто покликали княжити з варягів, насправді були найняті як військова дружина задля захисту. А згодом настільки асимілювалися зі слов'янами, чия протодержава у вигляді союзу племен виникла за кілька століть до Рюрика, що перестали асоціювати себе з вікінгами, залишивши після себе лише княжу династію Рюриковичів. Й останній із них, князь московський Іван IV Грозний так «любив» вотчину своїх предків – непокірний монархові Великий Новгород, який зберігав демократичні традиції не менш великого Києва, що знищив непокірну республіку до ноги.
Відтак усі потуги російських псевдоісториків довести, що князь Володимир хрестив Росію, а не Київську Русь, зазнають нищівного фіаско. Бо якщо вже середньовічний Новгород був факторією Києва, то яке відношення до Хрещення Русі має Москва, якої на той час узагалі на картах не було?
Минулого тижня історією зацікавилися й на «UA:Першому», показавши в неділю, 2 серпня, документальний фільм «Перша світова. Принцип доміно». Автор, Олена Артеменко, так анонсувала свій витвір:
«Тема війни перегукується з нашою сьогоднішньою ситуацією і звучить паралельно. Але зараз важливо зробити акцент на відповідальності людини. Це і є принцип "доміно" – людина торкає кості, і вони падають-падають і падають одна за одною. Цей фільм про відповідальність однієї особи, від якої залежить доля багатьох людей. Саме так було і в Першу світову, і у Другу, і зараз – те саме. Матеріалу фільму достатньо, щоб підтвердити позицію відповідальності людей за те, що вони роблять. Я дізналася про особисті історії, і вони мені здалися цікавими. Тим паче, що фронтовий щоденник, який цитується у фільмі, – росіянина, солдата який сто років тому був у такому ж становищі, в якому сьогодні перебувають наші військові на фронті».
Увібгати в 45-хвилинний фільм величезний період Першої світової війни, простягши нитку від неї до Другої світової, а згодом – іще й до нинішньої війни на сході України, – на це потрібні або беззастережна впевненість у власній геніальності, або ж ставка на те, що твого фільму ніхто не помітить. Хоча, якби остання мотивація переважала, анонсувати фільм, мабуть, ніхто не став би.
Від багатозначної назви фільму в наслідку залишилося хіба що слово «принцип», але з великої літери – це загальновідоме прізвище сербського терориста Гаврила Принципа, який 28 червня 1914 року застрелив спадкоємця престолу Австро-Угорщини ерц-герцога Фердинанда з дружиною Софією. З цього й почалася Перша світова війна.
Сам же принцип доміно, згідно з яким «падають кості», в досить невибагливому й (це особливо дається взнаки!) малобюджетному фільмі чомусь не простежується. Принаймні, тут нема очевидної паралелі входу в Першу світову кількох десятків держав після пострілу Гаврила Принципа (перша «кость», умовно кажучи, в ланцюгу подій, спровокованих її падінням) з принципом сумнозвісного доміно.
Синхрони істориків Першої світової та двох жінок, чиї діди воювали на її фронтах (щоденник одного з них, Олександра Калашникова, щедро цитується впродовж усього фільму), скупі кінокадри та фотодокументи тих часів, причому взяті, як видно з титрів, виключно в Державному архіві Київської області, – все це не дає осягти масштабу змін, до яких призвели воєнні дії. Хоча теоретично мало би.
Здається, єдиний ексклюзив у фільмі Олени Артеменко – вже згаданий щоденник Олександра Калашникова, який зберегла родина чоловіка, який навіть не воював, а забезпечував російську армію продовольством та іншими необхідними речами. Розшифровані й видані правнуком непримітного солдата записи, щоправда, не містять нічого нового порівняно з тим, що відкривається читачеві в романах Ярослава Гашека та письменників так званого «втраченого покоління» (Еріха Марії Ремарка, Ернеста Хемінгуея чи Річарда Олдінгтона) про страшну бійню 1914-1918 років. Із цих романів «про відповідальність однієї особи, від якої залежить доля багатьох людей», можна довідатися набагато більше, ніж із фільму Олени Артеменко, яка її лише декларує, але ніде не показує. Не кажу вже про документальні фільми американських та британських колег шановної авторки, де тему взаємозв'язку між двома світовими війнами, а також – холодною, розкрито вздовж і впоперек.
І, до речі, всі ці війни про одне – розпад імперій. У тому числі й нинішня, неоголошена війна на сході України. Що це, як не остання спроба квазі-імперії РФ зберегти себе? Проте цього очевидного висновку не озвучує ніхто з учасників фільму Олени Артеменко.
Якщо резюмувати враження від «Першої світової. Принцип доміно», вийде щось на кшталт – вміла готувати, та не вміла подавати. Тобто авторка справді сумлінно підійшла до своєї праці, але кричущий брак коштів зіпсував усі добрі наміри. Втім, стан української кінодокументалістики – окрема тема.
Хоча за великими рахунком, фільм свою місію – привернути увагу глядача до тематики Першої світової, все-таки виконав. Якщо цей спраглий нових знань глядач зажадає більш докладних історичних відомостей і помандрує в пошуках автентичних джерел бодай до бібліотеки чи доступних відеоресурсів, цей показ даремним не був.
29 липня, в середу, пізно ввечері телеканали «UA:Перший», 5-й, «112 Україна» та деякі інші транслювали наживо засідання Ради безпеки ООН щодо створення міжнародного трибуналу задля розслідування катастрофи малайзійського «Боїнга» 17 липня минулого року.
Ті, хто не спав у Києві чи Амстердамі, могли насолоджуватися спічем постпреда РФ в ООН Віталія Чуркіна, який, пояснюючи накладення вето Росії на створення міжнародного трибуналу, висловив сподівання на «безнаказанность всех виновных».
Цей епізод з обмовкою російського представника в ООН миттю облетів усі інформагенції світу, обрісши по дорозі вбивчими коментарями та фотожабами.
30 липня, в четвер, учасник програми «Про головне» на «UA:Першому» Богдан Яременко, втім, був далекий від грайливості, коментуючи вето Росії на резолюцію Радбезу про створення міжнародного трибуналу. Колишнього посла України в Туреччині, а нині голову правління ГО «Майдан закордонних справ» більше турбувала активність наших дипломатів спільно з колегами з країн, які теж внесли пропозицію про створення міжнародного трибуналу, в пошуках інших шляхів щодо створення реальних механізмів розслідування та покарання винних у трагедії з «Боїнгом». У розмові з ведучим Олесем Терещенком він озвучив кілька можливих шляхів добитися справедливого суду – і через повторний розгляд питання в Радбезі ООН (його, виявляється, можна розглядати кілька разів), і через винесення його на Генасамблею Організації об'єднаних націй, і можливість діяти через міжнародні кримінальні суди.
Одне слово, кадровий дипломат дуже фахово пояснив, які механізми можна задіяти, щоб усе-таки знайти й належно покарати винних у тому, що сталося в небі над селом Грабове, в районі, що контролюється терористами так званої «ДНР».
Тим часом у суботу, 1 серпня, «безнаказанность виновных» від Чуркіна пояснив на прохання ведучого програми «Тиждень з Альошиним та Арестовичем» (телеканал Business) Артема Альошина його співведучий, фаховий психолог Олексій Арестович. Він сказав: слова Віталія Чуркіна – реакція на стрес, бо він, так само, як і все російське керівництво, все чудово розуміють, відчуваючи жах. Оцей жах перед неминучим покаранням і викликає такі обмовки.
Натомість Сергій Гайдай, уже згаданий на початку цього огляду, який був гостем тижневика, підкреслив: Росія голосує проти створення трибуналу тільки тому, що замість серйозних аргументів вона має самі лише фейки, зляпані виключно для внутрішнього споживача.
Ну, і взагалі, на думку політтехнолога, Захід щодо Росії використовує тактику «повільного варіння». І рано чи пізно, він цю неповоротку й уперту жабу таки зварить остаточно.
Мушу визнати – тижневик на каналі Business, що його автор огляду переглянула вперше завдяки канікулам тижневиків на загальнонаціональних каналах, справив досить приємне враження. Передусім – адекватністю ведучих та гостя. Здається, тут узяли на озброєння досвід «мінімалістичних» форматів на «UA:Першому» з однойменними назвами («Перша студія», «Перша шпальта») чи підсумкових програм на «Еспресо TV» з Віталієм Портниковим та Миколою Вереснем. Де головне все-таки не форма й не обслуговування інтересів власника, а незалежність суджень.