Острівець надії

Конференц-зал інформаційного агенства «Укрінформ». На зустрічі популяризаторів науки всі представляються по колу: науковці, журналісти, блогери. Приходить черга студента Кирила Бескоровайного. «А ми працюємо над науково-популярним журналом», — голосно каже він. Хтось усміхнувся. Ймовірно, були й такі, що скептично поставилися до цієї заяви. Мовляв, чим би діти не тішилися.

Але Кирило Бескоровайний та його одногрупниця Ангеліна Безнесюк були налаштовані серйозно. Вони засмутилися, коли їхні улюблені видання National Geographic та Esquire припинили виходити в Україні. І замість шукати їм альтернативу два роки тому почали творити її самі.

Журнал отримав назву «Куншт», у перекладі зі староукраїнської — мистецтво. Місія видання — подавати науку як мистецтво, підтверджувати, що вона так само, як і мистецтво, не позбавлена краси та творчості. Задля цього із журналом співпрацює чимало художників та ілюстраторів — видання цікаво хоча б погортати.

Під час презентації першого номера до студентів підійшов Антон Сененко, фізик та відомий блогер — популяризатор науки. Він був ініціатором зустрічей популяризаторів науки та з самого початку підтримував «Куншт»: написав матеріал для першого випуску та допомагав із пошуком авторів. Утім, Антон Сененко був вражений — він не міг уявити, що Кирилу та Ангеліні буде справді під силу зробити видання такого рівня.

Перший випуск журналу «Куншт»

«Хоча той номер — це взагалі був не рівень», — усміхається Кирило Бескоровайний. Після виходу Ангеліни Безнесюк із проекту хлопець став головним редактором «Куншта». На час створення першого номера в команди не було особливих знань ані щодо науково-популярної журналістики, ані з верстки та дизайну.

Під час роботи над першим номером обійшлися без наукового редактора. Молоді люди працювали над журналом сім місяців — редагували, вичитували, перевіряли кожен сумнівний момент. Та коли їхня праця нарешті дійшла до читачів, ті разом із позитивними відгуками почали вказувати в соцмережах і на помилки. Але без докорів, а радше щоб допомогти стати кращими. Наприклад, львів’яни Марта Льода та Максим Плевако надіслали в редакцію листа, підкріпивши до нього сторінки «Куншта», помережені правками. Так розросталася команда — після того випадку львів’яни регулярно вичитують «Куншт» як наукові редактори. Штатних рецензентів немає, але на кожну тематику стараються знайти експерта — щоби звіритися.

Наразі «Куншт» тримається здебільшого на ентузіазмі. Спільними зусиллями небайдужих до науки людей за неповних два роки вийшло шість номерів журналу, сто з лишком сторінок кожен. Найважче завдання — знайти авторів, які могли би фахово та зрозуміло писати на різні теми. Редакція відправляє безліч листів-запитів як українським, так і зарубіжним вченим. Буває, що останні ігнорують. Натомість спільнота українських науковців дуже добре знає одне одного — якщо хтось не професіонал у темі, він обов’язково допоможе з контактами того, хто більше на цьому розуміється. Під час таких «рукостискань» «Куншт» і знаходить своїх авторів.

Кирило Бескоровайний разом з ілюстраторкою Марисею Рудською на презентації шостого номеру «Куншт»

Останній номер був особливо успішним — над ним працювало шість докторів наук, а ізраїльський письменник Етгар Керет, чиї книжки є бестселлерами the New York Times, дозволив опублікувати своє науково-фантастичне оповідання. Для рубрики фоторепортажу свої світлини надав Олесь Кромпляс — доброволець батальйону «Азов», який виставляв свої роботи в Лондоні, Нью-Йорку та інших містах.

За два роки існування наклад журналу збільшився вдвічі, є постійна аудиторія. У «Куншта» є свій сайт-магазин.Там можна замовити деякі номери журналу та навіть симпатичні шкарпеточки — з Теслою, Дарвіним та Ейнштейном. Ціна журналу на сайті — 80 гривень.

Кирило Бескоровайний зізнається, іноді буває дуже важко — вебсайт було би вести легше. Адже друковані видання не мають права на помилку, натомість в інтернеті все можна швиденько виправити.

«Але ми хочемо, щоб наше видання було таким собі острівцем спокою, в якому можна заховатися від сповіщень месенджерів та гіперпокликань, які безкінечно жбурляють з теми на тему. Просто нехай весь світ почекає, а я прочитаю декілька статей. Не з-під палки, а для задоволення», — розповідає головний редактор.

Утім, він переконаний, що для популяризації науки одного паперового видання замало. Кирило Бескоровайний сподівається, що в майбутньому в них буде й онлайн-версія, й журнал, і цілий медіахолдинг.

Але не все одразу. Свої сподівання Кирило Бескоровайний порівнює з відомим зефірним тестом Волтера Мішела: «Це коли дитину лишають у порожній кімнаті, дають їй одну зефірку та пропонують умову: зачекати 15 хвилин та потім отримати другу зефірку. Дослідження показують, що діти, які готові чекати цю другу зефірку, в майбутньому набагато успішніші в професійному плані. Вони готові чекати результату, вони бачать перспективу. Ось так і наша команда — сидить над цією зефіркою і чекає на іншу. Але ми розуміємо, що вона не з’явиться завтра»

Наука може збирати зали

Наразі мрії про науково-популярний медіахолдинг і справді залишаються «зефірковими». Адже незважаючи на яскравий неординарний формат та видатних авторів, журнал «Куншт» важко назвати прибутковим проектом. Чому? Є така думка, що наука — це не цікаво для пересічної людини.

Олексій Болдирєв, учений та науковий редактор порталу «Моя наука»,категорично з цим не погоджується. Три роки тому він разом із колегами вирішив винести в хол Інституту фізіології трохи обладнання та відкрити двері для всіх охочих — поглянути. Науковці розвісили на будинках поблизу оголошення та стали чекати. Вони розраховували максимум на 20 людей. Але прийшло більше шестисот. Через шість годин організатори позривали голоси, розповідаючи про науку.

Так у листопаді 2013 року розпочиналися Дні науки — проект популяризації науки, організований молодими вченими НАН України. Згодом столичну ініціативу підхопили в інших містах.

Дні науки в Києві-2016

Восени 2015 року на території креативного простору «Часопис» стартував лекторій із нейронаук Brainy. Його організував тоді ще студент біологічного факультету Олексій Шпенков, який поглиблено вивчає нейрофізіологію. Щомісяця він запрошує в «Часопис» лектора, який натхненно та простою мовою розповідає людям про мозок. Більше того, проект приносить реальний прибуток. Зали завжди повні, люди платять 80–150 гривень за вхід, а лектори отримують гонорари. Галь Ріхтер-Левін, запрошений професор із Ізраїлю, був здивований: «Я не очікував, що стільки пересічних людей цікавляться наукою!».

Ніхто не очікував. Навіть Олексій Шпенков не знає, в чому секрет — можливо, йому просто вдало вдається підбирати лекторів.

Хороші лектори, розмови на актуальні теми. А ще — гарний дизайн приміщень, таргетингова реклама на Facebook, професійні фото з лекцій. Так вважає Віра Куліш, співзасновниця освітнього проекту «Кукушонок», у рамках якого відбуваються наукові лекції на різні теми. Вона додає: «Це мінімум, без якого процес не піде далі 20 людей, які є вашими друзями та друзями лектора».

Лекція в рамках освітнього проекту «Кукушонок», фото: Facebook 

Віра Куліш переконана, що одні лише розмови про важливість науки не допомагають їй економічно. Їх і далі продовжують вести в старих некомфортних залах, де відсутні будь-які цікаві дизайнерські рішення.

Проте видання на кшталт журналу «Куншт» — стильні та креативні. Як їм почати реально заробляти?

«Реклама. Я ніколи не бачила їх (видань. — Ред.) у Фейсбуці, хоча я потенційний клієнт, — пояснює Віра Куліш. — Я про них забуваю, а постійна реклама не дає забути. Можна хоч кожен пост рекламувати за допомогою таргетингу. Думаю, в них (видань. — Ред.) є свої особливості, які треба враховувати при таргетингу. Стратегія завжди дуже індивідуальна».

Вона переконана, що закон маркетингу однаково працює для будь-яких проектів — як наукових, так і ненаукових.

Науковцям бракує хорошого піару

Відсутність реклами і творчого підходу до проведення заходів — ось, зокрема, чому проблеми, про які йдеться в цих старих некомфортних залах, так і залишаються непроговореними. Тож наукова спільнота продовжує варитись у власному соку. А про труднощі, з якими вони стикається, здебільшого стає відомо під час скандалів чи на мітингах — тоді, коли науковцям уже несила терпіти. Те саме про винаходи та відкриття — ніхто не знає про їхню цінність та важливість доти, доки цього не відзначть журі на якихось міжнародних конкурсах чи виставках.

«Ось є наука. А є неспеціалісти, прямо не зацікавлені люди, наприклад, ваші бабусі та дідусі, які жодного стосунку до науки не мають. І є я. Моя мета — запитати перших, чим вони займаються, і пояснити останнім, що то є і яке це має значення. Я — такий собі медіатор», — каже Ліна Криворучко, одна з дописувачок журналу «Куншт». Вона навчається в Університеті прикладних наук Рейн-Вааль у Німеччині, спеціальність — наукова комунікація і біоніка. І так Ліна зазвичай відповідає своїм українським знайомим на питання, чим же вона буде займатись у майбутньому.

Програма, за якою навчається Ліна, включає наукову підготовку за методикою STEM. Тобто студенти комплексно вивчають основи природничих наук, технології, інженерію. Окремо йде біоніка — біомеханіка, біомедицина, тощо. Наукова комунікація — це не лише дослідження, наукова журналістика та залучення громадськості в науку, а ще й піар та менеджмент. Останнє подобається Ліні найбільше.

Чимало німецьких лабораторій мають свої піар-відділи. І коли тамтешні науковці, приміром, створюють нового робота, то такі наукові комунікатори, як Ліна, швиденько розповідають про це в соцмережах та надсилають прес-релізи для ЗМІ. А ще краще — створюють якийсь інтерактивний відеоролик про історію виникнення цього робота.

Іншими словами, наукові піарники докладно розповідають журналістам та користувачам соцмереж про ключові моменти наукових досліджень та їхнє значення. Ліна переконана, що якби такі піар-відділи існували в Україні, то скандалу навколо молодої науковиці Ольги Броварець, яка «дала надію на вилікування від раку», ніколи б не виникло.

«Такий піар-відділ створює зв’язок між вченим та масмедіа, — пояснює Ліна. — Адже самі вчені часто можуть перехвилюватись чи ненароком заплутати журналіста. Існують також юридичні відділи. Має ж бути якийсь захист для вчених. Вони не завжди вони можуть постояти за себе і за своє дослідження».

Науковий комунікатор — це затребувана професія за кордоном. Через рік Ліна здобуде ступінь бакалавра, потім піде на магістерську програму. Дуже сумнівно, що вона повернеться додому — тут їй ніде працювати.

В очікуванні власної «Династії»

Українські лабораторії не можуть собі дозволити таких наукових комунікаторів. Часом їм навіть не вистачає грошей на необхідне обладнання для роботи. Вчені б охоче вкладались у розвиток науково-популярного медіамайданчика — та немає чим. Інвестори також не бачать для себе зиску вкладатись у науково-популярні ЗМІ — їхні новини не рейтингові.

«А що, в Україні з’явився хоча б один самоокупний телеканал? — відповідає на це Олексій Болдирєв, науковий редактор порталу «Моя наука». — Для того щоб наукпоп-проекти стали приносити прибуток, в них треба вкладати стартовий капітал».

Антон Сененко, фізик та блогер — популяризатор науки, підтримує думку колеги: «Усе впирається у фінансування. “Куншт” упирається в гроші навіть тому, що робота колумністів має гідно оплачуватись. У це ж уперся “Інтелект TV” — обладнання та приміщення. В це вперлася наукова популяризація UATV, співробітники якого звільнилися. В це вперлися ще деякі передачі, які просто припинили існування через зникнення спонсорів. Нових спонсорів знайти дуже важко. Загалом, питання популяризації в Україні лишатиметься сферою волонтерів і героїв типу “Куншта”. Поки не з’явиться якийсь фонд».

Науковці згадують про те, як починалась історія Асі Казанцевої, наукової журналістки з Росії, чиї книжки стали бестселерами в Україні. На початку нульових Дмитро Зімін, учений-радіотехнік та меценат, заснував фонд «Династія», який 15 років підтримував та популяризував науку та освіту в Росії. Зіміну та команді вдалося відродити науково-популярну літературу та журналістику, яка майже зовсім зникла в 90-х. Нині фонду вже не існує. Дмитро Зімін зберігав свої гроші на закордонних рахунках і через це навесні 2015 року Мін’юст РФ оголосив «Династію» іноземним агентом. Окрім того, фонд підтримав декілька лекцій із політології, за що його діяльність визнали політичною. «Династія» не захотіла існувати в такій обстановці та прийняла рішення зійти зі сцени. Проте свою місію вони виконали — і ринок, хоч, може, не так успішно, продовжує існувати.

Антон Сененко каже, що «зародки» подібних фондів усе ж трапляються в Україні, але їхня справжня мета — відмити репутацію сумнівних осіб. А тому така діяльність нічим не закінчується.

Брак фінансування жанру веде до ще однієї проблеми — нестачі кадрів.

«Наукпоп — це інформація, що вимагає професіоналів, — каже Антон Сененко. — Тут теж гроші, бо наука — нерейтингове питання і редакціям невигідно в це вкладатися. Нормальна наукпоп-редакція — це роки роботи, що не потребують рекламних чи джинсових грошей».

Він не надто вірить у формування школи науково-популярної журналістики в українських університетах. «Проблема в тому, що я не впевнений, що факультети готують професійних журналістів і будуть здатні готувати наукпопівців», — пояснює блогер.

Отже, є потреба, є аудиторія, немає фінансування. Можливо, для того, щоби привабити інвесторів та підвищити рейтинги, слід дещо змінити формат наукпопу?

Олексій Болдирєв іншої думки: «Простою зміною формату нічого не вирішити. Люди різні, хтось сприймає складні речі, комусь треба простіше, хтось читає, іншим треба відео або живий лектор. Можна, звісно, все це перетворити на розвагу, витіснити з наукпопу науку як таку. Але тоді це буде інший жанр. Тут, як і в будь-якій журналістиці та творчості, важливий стандарт. У нашому випадку — наукова істина. Якщо від неї відмовитися, то виходить не популяризація, а вульгаризація науки».