Що таке мем?
Автор - Джеймс Ґлейк, Smithsonian.com
Усе живе робить живим не вогонь, не подих і не «життєва іскра», а інформація, слово, - заявив у 1986 році Річард Докінс, один із найвидатніших біологів-еволюціоністів, який дуже точно зрозумів, у чому полягає суть нової ери людського існування. Клітини живого організму, писав він, - є вузловими пунктами надзвичайно заплутаної й розгалуженої мережі комунікацій: вони надсилають і одержують, кодують і розкодовують інформацію. Еволюція як така – це безперервний обмін інформацією між організмом і оточенням. «Якщо ви хочете збагнути, що таке життя, - радить Докінс, - то намагайтеся уявити собі не пульсацію рідин і желеподібних субстанцій, а інформаційні технології.»
Ці технології оточують нас повсюди: айподи та плазмові телевізори є чи не в кожному домі, а обмінюватись текстовими повідомленнями й ґуґлити вміють майже всі. Проте наша здатність осягнути роль інформації – дуже й дуже переоцінена. Здебільшого ми її досі «ніасілілі». Що ж, можна зробити крок назад і насолоджуватись приємним і зручним минулим.
Розвиток інформаційної теорії посприяв і виникненню й усталенню нового погляду на життя. Генетичний код (і це вже не просто метафора) розшифровано. Науковці пишно обговорюють проблему біосфери – множини абсолютно всіх живих форм планети Земля, де постійно відбувається обмін інформацією, її відтворення та видозміна. А вчені-біологи, запозичивши віднедавна методи роботи й термінологію своїх колег, що досліджують засоби комунікації, почали зовсім по-іншому сприймати інформацію як таку.
Жак Моно, паризький біолог, один з лауреатів Нобелівської премії 1965 року за дослідження функції РНК у передачі генетичної інформації, запропонував таку аналогію: точнісінько як біосфера знаходиться понад світом неживої матерії, так понад самою біосферою знаходиться «царство абстрактного». З чого воно складається? З ідей.
«Ідеям притаманні певні властивості живих організмів, - пише він. – Вони так само зберігають і відтворюють свою структуру, розмножуються, зливаються одна з одною, - тобто так само еволюціонують; і в цій еволюції значна роль належить відбору.» Також Моно зауважив, що ідеї «дуже легко поширюються: можна сказати, вони заразні – одні більшою мірою, інші меншою.» До заразних ідей можна віднести, наприклад, релігійне вчення, що має багато послідовників. За сім років до того про щось подібне говорив американський нейрофізіолог Роджер Сперрі. Він заявив, що ідеї є так само реальними, як і нейрони, в яких вони містяться, і що вони мають силу:
«Одні ідеї викликають інші й породжують нові ідеї. Вони взаємодіють як між собою, так і з усіма ментальними потугами мозку свого носія і носіїв інших ідей. Вони взаємодіють і з зовнішнім оточенням і, як наслідок, усі разом стають причиною різкого еволюційного прориву.»
Жак Моно назвав теорію відбору ідей «дуже сміливою». Та зухвальців, що її обстоювали, в науці не бракувало.
Докінс у своїй теорії так само порівнював еволюцію генів з еволюцією ідей. Він стверджував, що провідна роль у цьому процесі належить реплікатору, причому те, чи входить до його складу нуклеїнова кислота, важить в останню чергу. Своє правило він формулював так: «Кожна форма життя розвивається завдяки різній спроможності реплікаторів до виживання». Де є життя, там неодмінно мають бути присутні реплікатори. Іншими словами – реплікатори з’являються там, де наявна хімія кремнію, - або й узагалі ніякої хімії.
Як же може реплікатор існувати без жодної хімії? «Я стверджую, що на нашій планеті віднедавна виник цілком новий тип реплікаторів», - заявив Докінс у 1976 році на останніх сторінках своєї книжки «Ген-егоїст» (The Selfish Gene). «Мусимо це визнати. Так, він іще слабкий і незрілий, він поки що вариться у своєму ”первинному супі”, але саме від нього залежать революційні зміни, що дадуть сто очок уперед старому типу генів». Первинний суп, про який казав учений – це людська культура, вектор передачі даних – мова, а ґрунт, що в нього кидається зерно інформації – мозок.
І для цього безтілесного й безформного реплікатора Докінс вигадав назву – мем. Це стало найвизначнішим його відкриттям, значно відомішим і потужнішим за «гени-егоїсти» чи пізнішу критику релігійного світогляду. «Меми усталюються й множаться, перетікаючи з одного мозку в інший – процес, що можна назвати імітацією в найширшому розумінні цього слова», - писав учений. Вони воюють один з одним за обмежені ресурси людського мозку й за повторюваність і частотність уживання. Вони воюють між собою за нашу УВАГУ. Так, скажімо:
ІДЕЇ: унікальна чи безліч разів повторювана ідея може або здобути статус мема, або загубитися й розчинитися в огромі собі подібних. Як приклад Докінс наводить віру в Бога – це стародавня ідея, що відтворюється не лише в словах, а й в образотворчому мистецтві й музиці. Неймовірно, але переконання, що Земля обертається довкола Сонця – це теж мем, рівноправний учасник боротьби за виживання серед своїх побратимів. (Відповідність істині йде на користь будь-якому мемові, але це не єдина запорука його живучості.)
МЕЛОДІЇ: мелодія, що протягом століть поширювалася на багатьох континентах.
ПОПУЛЯРНІ ВИСЛОВИ: одне коротке речення – «Що Бог учинив» - з’явилося дуже давно, а поширилося надзвичайно швидко, і то далеко не в єдиний спосіб. Інше – «Читай по губах» - розпочало своє існування в Америці наприкінці ХХ століття. «Виживає найсильніший» - ще один мем. Він, до речі, встиг протягом свого існування зазнати величенької кількості перетворень («виживає найжирніший», «виживає найдурніший» і навіть «виживає найтовстіший» - у контексті інтернет-тролів).
ОБРАЗИ: за часів Ісаака Ньютона хіба декілька тисяч людей знали чи уявляли, який він із себе, хоч він і був однією з найвідоміших осіб в Англії. Тоді як зараз це знають мільйони – завдяки копіям і репродукціям нечисленних портретів. Усмішка Мони Лізи, «Крик» Едварда Мунка й зображення інопланетних прибульців, якими їх уявляють фантасти – це хрестоматійні образи-меми, які навряд чи колись зітруться з пам’яті людства. Наразі вони вже живуть власним життям, незалежним від об’єктивної дійсності. Колись один гід біля портрету Ґілберта Стюарта в музеї «Метрополітен» сказав: «Тоді, можливо, він мав інший вигляд. Але зараз він саме такий.» Вичерпне пояснення.
Меми народжуються в людському мозку й виходять назовні, увічнюючись на папері, плівці, кремнії та будь-яких інших носіях інформації. Вони є не елементарними частинками, а радше цілими організмами. Цифра «3» чи синій колір – це ще не меми, так само, як один-єдиний нуклеотид – це ще не ген. Меми являють собою складні утворення з тривалою історією, жодне з яких не схоже на всі інші.
Назвати мемом не можна також і об’єкт. Так, хулахуп – це не мем, його зроблено з пластику, а не з бітів інформації. Коли в 1958 році він здобув світове визнання й популярність, це стало наслідком побутування серед людей іншого мема – чи радше навіть кількох меметичних явищ: усезагальної істерії щодо хулахупів і вмінь, потрібних для того, щоб їх крутити. Сам же хулахуп – це лише спосіб передачі меметичних даних, до речі, як і людина, що його крутить. Ось як пояснив це філософ Деніел Деннет: «Сільський віз перевозить не лише зерно чи інший вантаж з одного місця в інше, а ще й ідею сільського воза з одного мозку в інший.» З хулахуперами та їхньою ідеєю було так само, проте їм у 1958 році допоміг інший вектор передачі даних, під назвою телебачення – незрівнянно швидше за будь-який сільський віз, воно охоплювало ще й значно більший ареал дії. Рухома картинка з людиною, що крутить хулахуп, спонукала до того ж сотні, тисячі й мільйони глядачів. Мем – це не танцівник, це сам танець.
Протягом чи не всієї історії людства меми доволі швидко втрачали актуальність і являли собою частину усної культури. Проте останнім часом вони почали набувати зримих форм – будучи зафіксовані на глиняних табличках, печерних стінах чи аркушах паперу. Довголіття їм забезпечують ручки, друкарські верстати, магнітні стрічки й лазерні диски. А в поширенні допомагають телебачення й інтернет. Меми – це оповіді, рецепти, легенди, навички й модні явища. Ми їх копіюємо, або ж, за версією Річарда Докінса, вони копіюють самі себе.
«Я думаю, що за правильних умов реплікатори автоматично скупчуються і створюють системи, які, в свою чергу, сприяють їхньому подальшому розмноженню», - написав він. Це не означає, що меми мають власні свідомість і розум, це означає, що на них діють принципи природного відбору. «Мем, - пише Деніел Деннет, - це певна кількість даних, що мають свою конотацію.» Тож ми, вживаючи звороти на кшталт «боротися за принципи» чи «померти за ідею», часто й не здогадуємось, наскільки буквально це може звучати.
«Еники-беники їли вареники». Рима й ритм значно полегшують запам’ятовування тексту. Вони допомагають мему виживати, так само, як швидкість і спритність допомагають тварині. Проте вони мають бути виправдані. А от безпідставне римування – це лише дурне кривляння.
Так само, як і гени, меми здатні трансформувати зовнішній світ. Деякі з них – такі як уміння розпалювати вогонь, носіння одягу чи віра у Воскресіння Христове – мають неабиякий вплив на людство. В свою чергу, світ, який змінюють меми, починає регулювати їхні шанси на виживання, і що визначніший мем (до таких належить зокрема азбука Морзе), то ймовірніше він затримається в історії. Деякі меми (як-от прислів’я «Не кажи «гоп», поки не перескочиш» чи вміння робити непрямий масаж серця та штучне дихання) приносять людям очевидну користь, проте сильний ген і сильний мем – це не одне й те саме.
Певні меми, самовідтворюючись, можуть, навпаки, завдати відчутної шкоди. До них належать ліки, що відпускаються без рецепта, так звана «філіппінська хірургія», астрологія, сатанізм, расистські упередження, забобони і – особливо – комп’ютерні віруси. Власне, серед усіх інших вони є найцікавішими, бо ж міцнішають прямо пропорційно до рівня збитку, завданого своїм носіям. Це в чомусь нагадує ситуацію з терористами-смертниками, що, підриваючи себе, вірять, буцім за цей учинок потраплять до раю.
Насправді меми поширювалися в світі ще тоді, коли не існувало власне мови. Звичайної мімікрії буває достатньо для того, щоб передати певну інформацію – скажімо, про те, як витесати стрілу чи розпалити багаття. Це добре помітно в тваринному світі; так, шимпанзе й горили виробляють певні моделі поведінки, наслідуючи одні одних. Деякі види птахів «підслуховують» пісні у своїх сусідів (а віднедавна ще й в орнітологів з аудіоплеєрами). Вони постійно розширюють свій репертуар і збільшують кількість діалектів своєї мови. Власне, культура пташиного співу почала розвиватися ще за мільярди років до появи людської. А проте ці явища мають надзвичайну спорідненість і з розвитком людської мови та її меметичного пласту. Мова – це найперший каталізатор культури. Вона заступає собою будь-яку імітацію, сприяючи поширенню знань у формі абстрактного шифру (тобто слова).
Вочевидь, ми не уникнемо аналогій з хворобами. Люди ще нічого не знали про епідеміологію, коли її терміносистему вже можна було застосувати для опису різних видів інформації. Скажімо, почуття може бути заразним, звичка – хворобливою, мелодія – причіпливою, мов болячка. Шотландський поет Джеймс Томсон іще в 1730 році писав про «сполох, що, заразний, мов чума, перебігає з погляду у погляд і шириться в юрбі.» Мільтон у схожий спосіб описував хіть, «яка в очах у Єви спалахує пожерливим вогнем, подібно до холери.» Та лише в новому тисячолітті, в добу повсюдної електронізації людського життя, такий спосіб пояснення навколишньої дійсності став як ніколи природним. Ми живемо у «вірусну» епоху – за принципом епідемій функціонують наші освіта й торгівля, віруси містять наші електронні листи, відеофайли та соціальні мережі. Науковці, що досліджують інтернет як засіб масової інформації, запозичують із галузі епідеміології не лише терміни, а й математичні принципи опису.
Одним із перших, хто вжив терміни «текстовірус» (viral text) і «реченнєвірус» (viral sentence), став, найімовірніше, читач Докінсових праць, житель Нью-Йорка, Стівен Волтон – у 1981 році, під час листування з ученим-когнітивістом Дуґласом Хофштадтером. Він тоді вигадав кілька простих самовідтворюваних речень – як-от «Промов мене», «Скопіюй мене» чи «Скопіюй мене, і три твоїх бажання здійсняться». Хофштадтер же (що на той час був колумністом у Scientific American) запропонував назвати їх текстовірусами.
«Тепер, як ми самі чудово бачимо, текстовіруси Волтона захопили надзвичайно потужну платформу – всю друковану пресу – і поширюються з блискавичною швидкістю. Для них не існує кордонів, вони витають у ноосфері і самі собою вживлюються в мозок читачів», - написав він.
Так Хофштадтер визнав, що заразився меметизмом.
Але цьому явищу можна чинити опір, передовсім – змінивши кут сприйняття самих себе. Не можна стверджувати, що людина – це лише генетичний матеріал, єдиним завданням якого є виробити нові гени. Нині ми розуміємо: люди – це ще й «зв’язкові», що передають одне одному меми. Та навряд чи комусь хотілося б називатися звичайною маріонеткою. Ось як висловився з цього приводу Деннет: «Не знаю щодо вас, але мені самому геть неприємна ця ідея – буцім мій мозок є лише компостом, у якому множаться личинки чужих ідей… Інакше кажучи, хто головний – ми чи наші меми?».
Він сам дав відповідь на власне запитання, нагадавши нам, що час від часу ми таки не відповідаємо за власний мозок, - і байдуже, подобається нам це чи ні. Він міг би процитувати Фройда, натомість процитував (чи був упевнений, що процитував) Моцарта: «Безсонними ночами в моїй голові купчаться думки. Звідки вони беруться, як з’являються в мозку? Не знаю, принаймні я точно їх туди не кличу.»
Згодом Деннету сказали – це відоме висловлювання належить аж ніяк не Моцарту. Воно почало жити власним життям – ось приклад успішного мема.
Для всіх, кого захопила ідея мемів, світ почав змінюватися швидше, ніж міг собі уявити Річард Докінс у 1976 році, коли писав: «Комп’ютери, в яких живуть меми – це людський мозок.» У 1989-му, коли було перевидано його книжку «Ген-егоїст», а сам Докінс став уже досвідченим програмістом, він був змушений дещо уточнити: «Було очевидно, що комп’ютери так само відіграватимуть роль носіїв самовідтворюваних клаптів інформації.» Ці клапті, на його думку, переходили з одного комп’ютера на інший з допомогою людей, що передавали одне одному дискети. Це, згідно з його теорією, означало наближення ще одного феномена – появи комп’ютерів, об’єднаних між собою у мережу. «Велика кількість їх, - писав він, - у прямому розуміні зв’язані між собою ланцюгом електронних повідомлень. … Надзвичайно сприятливе середовище для самовідтворюваних програм.» І справді, то був час, коли інтернет, скажімо так, народжувався в муках. В ньому не лише продукувалися змістовно багаті меми, а ще й розвивалася сама ідея цього явища. Слово «мем» швидко стало фірмовим інтернет-терміном. Всезагальна ознайомленість із мемами сприяла їх швидкому поширенню.
Сумнозвісний приклад мема, що не міг виникнути в епоху доінтернетівської культури – це вислів “jump the shark” (у дослівному перекладі – перестрибнути акулу), що означає «втратити якість» чи «зійти на пси». Вважають, що вперше його вжив у 1985 році студент коледжу Шон Коннолі – йшлося про телесеріал «Щасливі деньки» (Happy Days), де в одній із серій персонаж на водних лижах перестрибнув через акулу. Етимологія фрази вимагає пояснення, без якого зрозуміти її годі. Можливо, саме тому її ніхто й не вживав аж до 1997 року, коли сусід Коннолі, Джон Гейн, зареєстрував домен jumptheshark.com і розробив сайт для її розкрутки. Невдовзі на сайті з’явився перелік регулярних запитань:
- Висловлювання “jump the shark” походить від назви сайту чи навпаки?
- Сайт виник 24 грудня 1997 року і дав життя згадуваній фразі. Популярність сайту дедалі зростає, що сприяє й обізнаності загалу з висловом, якому він присвячений. Наразі сайт jumptheshark.com – це одночасно й курка, і яйце, і так званий «логічний бублик».
Наступного року цей вислів «оселився» в традиційних медіа. Морін Доуд присвятила йому колонку у New York Times у 2001-му, у 2002-му колумніст тієї ж газети Вільям Сафір назвав його «одним із найпопулярніших висловлювань року в галузі культури», невдовзі величезна кількість людей почала вживати його в усному й письмовому мовленні без жодних лапок і посилань. Звісно, як будь-який добрий мем, він мав по собі цілу низку похідних. Так, сторінка у Вікіпедії під назвою “Jumping the shark” у 2009 році містила посилання: «Дивіться також: “jumping the couch” (означає – втратити самовладання, походить від знаного випадку з участю Тома Круза в «Шоу Опри Вінфрі» - прим.перекл.), “nuking the fridge” (вживається на позначення абсурдних і малоймовірних ситуацій у кіно- й телефільмах, походить від однієї зі сцен з фільму «Індіана Джонс і Королівство кришталевого черепа» - прим.перекл.)».
Чи можна вважати це наукою? У 1983 році Дуґлас Хофштадтер у своїй колонці запропонував назвати цю галузь меметикою – логічна, очікувана і, власне, меметична назва. Дослідження мемів привабили фахівців як із комп’ютерної науки, так і з мікробіології. У біоінформатиці об’єктом вивчення є так звані «листи щастя». Вони – теж меми, у них є власна еволюція та історія. Адже метою «листів щастя» є оте саме відтворення, і хай яким буде їхній зміст, усі вони, зрештою, несуть у собі один-єдиний месидж: «Скопіюй мене!». Один з дослідників еволюції «листів щастя», Деніел ВанАрсдейл, зібрав колекцію з безлічі варіантів цього месиджа, що повторювався протягом усієї історії існування подібних листів, як-от: «Перепишіть цього листа в семи примірниках у точній відповідності з текстом оригіналу» (1902 рік), «Зробіть дев’ять точних копій і розішліть їх друзям» (1923 рік), «А коли хто що відійме від слів книги пророцтва цього, то відійме Бог частку його від дерева життя, і від міста святого, що написане в книзі оцій.» (Одкровення Іоанна Богослова 22:19). Процвітанню «листів щастя» особливо посприяло винайдення в ХІХ столітті копіювального паперу, який невдовзі утворив надзвичайно плідний творчий тандем із друкарською машинкою. Тож початок ХХ століття ознаменувався численними епідеміями таких меметичних листів. Дві ж нові хвилі популярності «листів щастя» за кількадесят років по тому спричинили поява в широкому доступі фотокопіювальної техніки та розвиток електронного листування.
Випадково зачепивши цю тему в розмові під час походу Гонконзькими горами, Чарльз Беннет, співробітник нью-йоркської ІВМ, та Мінь Лі й Бін Ма, науковці з Онтаріо, згодом розпочали дослідження «листів щастя», що побутували у «фотокопіювальну» добу. Усі вони виявилися тридцятьма трьома варіантами одного й того самого тексту – з друкарськими помилками, випущеними чи переставленими словами й реченнями. «Ці листи переходили від однієї людини до іншої, постійно видозмінюючись», - написали дослідники у 2003 році.
«Лист щастя» складається приблизно з двох тисяч символів – десь із такої ж кількості нуклеотидів складається ген. «Лист щастя», мов вірус, становить небезпеку життю людини і з певною часткою ймовірності може перейти від неї до її друзів і знайомих (певні такі листи обійшли по кілька мільйонів адресатів). «Лист щастя», мов спадкова риса, переходить із покоління в покоління. «Лист щастя», мов геном, підлягає своєрідному природному добору.
І от, відштовхуючись від цих метафор, троє науковців вирішили розглянути «листи щастя» як дослідну модель для вивчення алгоритмів, застосовних в еволюційній біології. Мета цих алгоритмів – будувати еволюційні дерева сучасних живих організмів на основі їхніх геномів. Якщо ці методи діють у генетиці, - припустили дослідники, - то очевидно, їх же можна застосувати й для вивчення меметичних листів. Принаймні в обох випадках вони дають можливість успішно вирахувати коефіцієнти мутацій і спорідненості.
Проте більшість елементів людської культури надто швидко видозмінюються і є надто розмитими явищами, щоб мати змогу вважатися стабільними реплікаторами. Далеко не всі вони чітко структуровані, як ланка ДНК. Річард Докінс сам наголошував, що не мав на меті заснування й розвитку меметики як науки. У 1997 році побачив світ науковий Journal of Memetics – публікований, звісно, в інтернеті – і припинив своє існування через вісім років суперечок про стан, завдання й термінологію «науки про меми». Їх доволі важко не тільки систематизувати, а навіть дати їм точне визначення. Тож порівняння мемів із генами, а меметики – з генетикою лише заплутує дослідників і викликає додаткові незручності.
Гени є – хоч мінімальною мірою – матеріальним явищем. Меми ж – цілком абстрактні, вони не підлягають жодним вимірюванням. Гени відтворюються майже зі стовідсотковою ідентичністю; саме це й лежить в основі еволюційного процесу – певна варіативність є допустимою, проте мутації небажані. З мемами ж це відбувається доволі рідко, їм притаманна гнучкість і схильність до широкої амплітуди видозмін, що стала б фатальною у біології. Термін «мем» можна застосувати до будь-якої – малої чи великої – сукупності одиниць інформації. Так, для Деніела Деннета мемами є перші чотири ноти П’ятої симфонії Бетховена, Гомерова «Одіссея», колесо, антисемітизм і письмо. «Мемам бракує не тільки своїх Вотсона й Кріка, - заявив Річард Докінс, - їм бракує власного Менделя.»
Проте насправді не бракує. Оскільки щоденний потік інформації в нашому житті стає дедалі бурхливіший, меми також розвиваються бурхливіше й стрімкіше. Їх (чи щонайменше їхній вплив) можна простежити у поведінці натовпу, банківських операціях, виявах стадного інстинкту у діалозі між людьми та фінансових бульбашках. Набувають і втрачають популярність різноманітні дієти, як і їхні назви – Флоридська дієта, дієта Аткінса, Скарсдейльська дієта, хлібна дієта. Усі вони поширюються між людьми з такою швидкістю, яка й не снилася офіційній науці про здорове харчування. Не бракує подібних явищ і в медицині – людство пережило вже не одну епідемію «модних» способів лікування різноманітних захворювань, як-от повсюдне видалення мигдалин дітям в Америці й деяких європейських країнах у другій половині ХХ століття. Деякі «брехливі меми», як, скажімо, твердження: «Барак Обама народився не на Гаваях», поширюються зумисне – з метою чорного піару. І, звісно, інкубатором мемів можна вважати будь-яку соціальну мережу. Так, улітку-восени 2010 року у Фейсбуку «ожив» колись забутий мем: «Часом я хочу дослівно скопіювати чийсь статус і подивитися, чи хтось це помітить.» Але доволі скоро він дещо змінився, і в січні 2011 року перекочував у Твітер – «Колись я, мабуть, дослівно скопіюю чийсь твіт і подивлюся, чи хтось це помітить.» На той час одним із найпопулярніших хеш-тегів (генетичний, чи то пак меметичний маркер) було слово #Viral (вірусний).
У змаганні за місце в нашому мозку лідерські позиції впевнено тримають повідомлення. До нас почали доходити нові різновиди мемів, які навіть не є мемами в прямому розумінні слова, - що несуть у собі парадокси для стрічок Мьобіуса. «Світ людей творять не люди, а історії, - пише романіст Девід Мітчелл. – Люди, яких історії використовують, щоб переповісти себе, тут ні до чого.» А ось що пише Марґарет Етвуд: «І це стосується будь-якого знання: щойно воно стає частиною тебе, як ти вже не можеш уявити, як жив колись без нього. Тоді воно було просто в тебе перед очима, але ти його не помічав.» Джон Апдайк на порозі смерті розмірковував, що «життя, вилите в слова – це марнота, покликана врятувати те, що ти встиг собі набути».
Філософ Фред Дрецке у 1981 році писав: «Спочатку була інформація. Слово було вже потім.» Він пояснив, що мав на увазі: «Перехід від інформації до слова відбувся завдяки розвитку живих організмів і їхній здатності використовувати цю інформацію задля виживання й збереження свого роду.» Тепер, завдяки Річардові Докінсу, ми можемо додати – цей перехід відбувся також і завдяки самій інформації, її здатності використовувати живі організми задля подальшого самовідтворення.
Більшість організмів, що населяють біосферу, не бачать того, що відбувається в ноосфері – це невидимий паралельний світ, що його населяють невидимі мешканці. Але ми більше не маємо підстав вважати їх привидами – бо ми, люди, єдині з-поміж усіх живих істот на планеті Земля, тепер живемо в обох світах одразу. Тривалий час співіснуючи поряд із невідчутним на дотик, ми розвинули в собі певні екстрасенсорні здібності. Ми маємо здатність сприймати різні типи інформації. Ми даємо їм саркастичні, навіть сардонічні назви, щоб переконати самих себе – це забобони і бабські легенди. Ми утримуємо їх на фермах-серверах з кондиціонованим повітрям. Але ми – не їхні хазяї. Адже коли до нас чіпляється якась мелодія чи тенденцію в моді задає чиясь примха, чи коли ми місяцями повторюємо одне одному якусь медіа-вигадку, що з’являється невідь-звідки і випаровується так само легко, як проникає в наші мізки, – хто тоді хазяїн, а хто раб?