Колишній журналіст-міжнародник і ведучий телеканалу СТБ Євген Федченко з 2005 року присвятив себе вихованню нового покоління медійників, очоливши Школу журналістики при Києво-Могилянській академії. Він бере участь у тренінгових програмах для журналістів, консультує друковані та електронні засоби масової інформації, співпрацює зі Школою журналістики USC Annenberg у Лос-Анджелесі. Він упевнений, що якість підготовки журналістів можна покращити, лише змінюючи систему освіти в цілому, і має пропозиції таких змін. А безпосереднім приводом для розмови з Євгеном став конфлікт між міністром освіти, науки, молоді та спорту Дмитром Табачником та НаУКМА.

‑ Євгене, як ви оцінюєте конфліктну ситуацію, що виникла у Києво-Могилянської академії із Міністерством освіти, науки, молоді та спорту? Як цей конфлікт може позначитись на майбутньому НаУКМА та інших вищих навчальних закладів? Чи є шляхи врегулювання цього конфлікту?

‑ Хоча це вже далеко не перший конфлікт між Могилянкою та системою вищої освіти в Україні, цього разу ситуація виглядає загрозливо, оскільки йдеться не про дрібниці, а про світоглядні відмінності. Йдеться про те, якою буде освітня система в Україні, чи буде вона інтегрована у світову систему, і чи буде вона сприяти появі економіки знань в Україні. Якщо хочете – це битва Давида проти Голіафа. І справа тут не в окремих особистостях чи окремо взятому університеті. Ані Могилянці в цілому, ані Могилянській школі журналістики чи будь-якій іншій програмі НаУКМА не потрібно доводити свою успішність чи ефективність. Це доконаний факт, визнаний у світі.

Прикро, що в Україні завжди було мало бажаючих долучитися до справи системних змін в освіті, натомість намагаючись систему законсервувати та закрити для зовнішніх впливів через політичну кон’юнктурність чи страх конкуренції. Тому середовище освіти не зазнало жодних реформ, а Могилянці доводиться постійно виступати у ролі «кишені спротиву».

Ось лише один із прикладів, який ілюструє намагання прибрати англійську мову зі вступного та навчального процесів: на конференції в Україні поважна професорка влаштувала скандал із приводу вживання нашою докторанткою у своїй доповіді деяких англомовних термінів та посилання на англомовні джерела, мотивуючи це тим, що вона англійської не знає.

Ті ж самі докторанти, виступаючи на найбільшій світовій комунікаційній конференції у Сан-Франциско, отримали вищий ступінь визнання своїх коллег. Останні констатували, що жодному іншому університету на пострадянському просторі такого рівня досліджень та інтеграції у світову науку досягнути не вдалося. Це до питання про PhD-програми НаУКМА, які ніхто не збирається визнавати в Україні.

‑ Як ви оцінюєте якість вітчизняної журналістики та якість підготовки кадрів? Які у вас конкретні претензії до журналістської освіти в Україні?

‑ Рівень журналістської освіти в Україні є цілком співвідносний із рівнем освіти взагалі. У багатьох університетах є викладачі, які хочуть і можуть викладати журналістику по-іншому. І є дуже великий попит на викладання журналістики по-іншому. Але з року в рік ніяких холістичних змін не відбувається, і журналістська освіта характеризується інертністю, повним відривом від реального медіавиробництва, часом – неприкритим заробітчанством на тих, хто хоче отримати професію журналіста.

‑ Чи треба змінити стан журналістської освіти в Україні? Які саме зміни потрібні?

‑ Для того, щоби змінити стан журналістської освіти в Україні, потрібно усвідомити зміни, які відбуваються в самій журналістиці. А усвідомивши їх, передбачити потреби медіа, що постануть за кілька років. Саме це і потрібно включити в навчальні плани вже сьогодні.

У світі є багато прикладів, коли школи журналістики змогли гнучко відреагувати на зміни в медіа, навіть якщо ці зміни дехто називає кризою. Для багатьох інших це час нових можливостей і нетрадиційних рішень. Переможцями будуть ті, хто полишить башти зі слонової кістки – і в журналістиці, і в журналістській освіті.

Хотів би послатися на маніфест, який розробила й оприлюднила група найавторитетніших американських журналістів та викладачів на чолі з Женевою Оверхользер (директор Школи журналістики в Анненберзі, під її керівництвом я зараз працюю). Ключовими моментами цього маніфесту, що визначає майбутнє професії, є наступне: по-перше, потрібно заохочувати серед журналістів розуміння бізнес-сторони процесу медіавиробництва. По-друге, навчати журналістів традиційних медіа роботі з новими платформами, а журналістів нових медіа ‑ принципам та етиці, що завжди лежали в основі традиційних видань. І, нарешті, вчитися розуміти, як пересічні громадяни можуть збирати та створювати новини. Це і є основні зміни, що мають бути покладені в основу реформування журналістики й освіти.

Цього тижня Женева додала до свого маніфесту ще одне положення: освіта – не просто підготовка до майбутньої журналістики, а це сама журналістика. На кожному етапі навчання студент уже повинен створювати продукт, здатний конкурувати на професійному ринку.

Для деяких американських університетів це вже стало реальністю. У Могилянській школі журналістики ми також намагаємося збудувати навчальний план таким чином, щоби це все було враховано. 2011-го нам виповнюється 10 років, і ми сподіваємося до цієї дати провести всестороннє зовнішнє оцінювання нашої школи західними викладачами, медіапрофесіоналами та випускниками і врахувати отримані висновки для розробки стратегії розвитку на наступне десятиліття.

‑ Нерідко можна почути, що спеціальна журналістська освіта не потрібна. У професію мають приходити спеціалісти інших профілів (економісти, фінансисти тощо). Як ви вважаєте, чи це так? Чому?

‑ Спеціалізація дуже потрібна річ, оскільки допомагає висвітлювати ту чи іншу тематику професійно, особливо беручи до уваги тенденцію медиаринку до нішевості та гіпернішевості. Це вимагає надзвичайно вузькоспеціалізованих знань у виробників контенту. Але в умовах навчального процесу навчання вузькій спеціалізації забезпечити надзвичайно складно. Кожен із таких напрямів має очолювати людина, яка має надзвичайний досвід. Тоді буде досягнуто максимального ефекту.

Можу знову послатися на досвід Анненбергу, який із року в рік вводить нові спеціалізації, виходячи з двох принципових міркувань: якою є потреба ринку і наявності людини, що стане лідером у викладанні цього напряму. Так було створено програми Entertainment News (бо це Голлівуд), «Спортивна журналістика», «Журналістика про культуру», «Релігійна журналістика». Як бачимо – дві останні програми, – це не лише данина економічній кон’юнктурі, але і розуміння соціальної відповідальності та суспільної ролі медіа.

‑ Зміна медіапростору, трансформація каналів постачання інформації ставлять перед журналістикою нові виклики та завдання. Що повинен уміти сучасний журналіст? Чи може це дати традиційна вища освіта?

‑ Зміни медіапростору є колосальними. Найкраще їх удалося охарактеризувати Джею Розену, декану з New York University: «The people formerly known as the audience and the journalists formerly known as the Media [люди, яких ми раніше знали як аудиторію, та журналісти, яких ми раніше називали медіа]». Ці зміни достеменно перевернули світогляд і поставили нові вимоги перед журналістами.

Одна з них – зрозуміти, як на кожному етапі виробництва можна монетизувати контент. Це економіка. Інша – кооптувати все розмаїття платформ розповсюдження інформації, у тому числі ті, які з’являться лише завтра. Це технології. Остання – продовжувати виробляти якісний контент, конкуруючи в тому числі з натовпом непрофесіоналів/аматорів, перетворюючи це з конкуренції у crowdsourcing [ресурс натовпу, колективний розум].

Звичайно, на перший погляд, дуже складно адаптувати навчальний процес до цих потреб, але можливо. Для цього потрібен постійний діалог із медіаіндустрією. Викладачі, які не втрачають звязок із індустрією, і є лідерами цих змін та впровадження найсучасніших технологій у навчальний процес.

Прикладом таких інновацій у навчання може бути наша спільна програма з Фондом Ріната Ахметова DFJ ‑ «Журналістика цифрового майбутнього». Вона є прикладом удалої синергії міжнародного досвіду та місцевої експертизи задля подолання розриву між потребами й викликами глобальної медіаіндустрії та знаннями і навичками, якими володіють українські журналісти.

‑ Чи можливо сформувати власну вищу школу, спираючись на міжнародний досвід?

‑ Тільки спираючись на міжнародний досвід і можна створити сучасну вищу школу. Це не можливо зробити в умовах закритої системи. Як і не можливо сьогодні створити перепони для розповсюдження знань чи інформації.

Вже котрий рік поспіль IREX називає нашу школу єдиною респектабельною навчальною програмою з журналістики в Україні. Так само, виходячи з міркувань успішності та ефективності, ми були обрані партнерами для програми DFJ Фондом Ріната Ахметова. Ключем для такої ефективності якраз і була міжнародна співпраця з університетами Британії, США, Іспанії, що допомогло створити нову для України філософію навчання журналістиці.

‑ Ходять чутки, що Фонд Ріната Ахметова має намір переглянути формат участі у проекті DFJ – «Журналістика цифрового майбутнього». Що буде із проектом? Чи буде Ахметов його далі фінансувати? Чим, на ваш погляд, випускники DFJ відрізняються від пересічних українських журналістів?

‑ Випускник DFJ, а їх уже майже сотня, якраз і є тією людиною, яка змогла збагнути зміни у журналістиці і змінити себе. Адже ця програма не лише про технології, які, врешті-решт, є лише інструментом, а про нову філософію журналістики. Тому попит на цю програму з року в рік зростає і, наскільки мені відомо, Фонд Ріната Ахметова збирається її підтримати ще на наступні три роки.

Крім того, найближчим часом буде створено схожу програму для навчання викладачів університетів. Також сподіваюся, що ми разом із фондом зможемо створити дві нові програми, над розробкою яких я працюю зараз в Анненберзі та USC school for cinematic arts – це програми з PR та документалістики.

‑ В Україні кілька десятків факультетів журналістики щороку продукують тисячі випускників із дипломом журналіста. На вашу думку, ця пропозиція якимось чином корелює з попитом? Слід змінювати таку ситуацію штучно чи з часом потік охочих стати журналістом почне зменшуватись сам по собі? Якщо так, то під впливом яких чинників це може статися?

‑ Я вже казав, що ринок журналістської освіти в Україні є надзвичайно неврівноваженим, оскільки шалений попит не створює якісної пропозиції. З іншого боку, це не можна назвати сферою суто ринкових відносин, оскільки правила гри все одно визначаються державою (Міністерством освіти. ‑ Авт.). І це є нонсенсом і не відповідає практиці більшості розвинених країн.

Зміст журналістської освіти мають визначати медіапрофесіонали, а не чиновники. Натомість ми маємо відсутність автономії щодо прийняття рішень у рамках формування навчального процесу, непрозорий і заформалізований процес ліцензування та акредитації, конфлікт інтересів, коли ліцензування й акредитація здійснюються за участі представників держави чи конкуруючих університетів.

Це все має такий самий вплив на журналістську освіту, як і втручання держави в саму журналістику. Насправді такий дріб’язковий контроль не потрібен, адже студенти прекрасно розуміють, яка освіта є якісною, а яка є лише прикриттям для торгівлі дипломами. Тому саме студенти і будуть вирішувати, скільки таких програм залишиться в Україні, і які саме знання вони мають надавати.

Фото – www.chasipodii.net