Євген Федченко, StopFake: «Одне із завдань дезінформації — породження і просування сумнівів»

Євген Федченко, StopFake: «Одне із завдань дезінформації — породження і просування сумнівів»

13:45,
16 Червня 2022
2312

Євген Федченко, StopFake: «Одне із завдань дезінформації — породження і просування сумнівів»

13:45,
16 Червня 2022
2312
Євген Федченко, StopFake: «Одне із завдань дезінформації — породження і просування сумнівів»
Євген Федченко, StopFake: «Одне із завдань дезінформації — породження і просування сумнівів»
Які зміни в російській дезінформації фіксують фактчекери з початком повномасштабної війни і що робити Україні, аби не дати світовим медіа збайдужіти.

У межах програми «Анатомия фейка», яка виходить на міжнародному російськомовному телеканалі «Новый мир», Вадим Міський говорить із медіаекспертами про суть дезінформації і способи боротьби проти неї. MediaSapiens публікуватиме текстові версії цих розмов. Герой першої розмови — керівник фактчекерської організації StopFake та Могилянської школи журналістики Євген Федченко.

Відеозаписи випусків програми «Анатомия фейка» дивіться в розділі «Мультимедіа».

— Євгене, після того, як на зміну гібридній війні прийшла повномасштабна війна Росії проти України, методи ведення інформаційної війни змінились? На яких почуттях і страхах аудиторії намагаються сьогодні грати творці фейків?

— StopFake досліджував пропаганду останні вісім років. Можна сказати, що ми задокументували все, що стосується комунікацій цієї війни, ще до її початку. Ми знали всі основні наративи, всіх основних учасників пропагандистської екосистеми, що вони говорили, для яких аудиторій. Тому, в принципі, ми могли доволі точно передбачити, коли ця нова сторінка війни почнеться, відстежуючи зміну акцентів, наративів та їхньої інтенсивності. Головні зміни стосувалися аудиторії, до якої зверталась пропаганда. Враховуючи, що інформаційна війна є невід’ємною частиною війни кінетичної, було зрозуміло, що для своїх громадян Росія робитиме акценти на речах, які мобілізують суспільство на підтримку збройної агресії. Зовсім інші акценти передбачалися для української аудиторії — для неї потрібно було підірвати віру українців у те, що їхня країна далі існує та чинить спротив. Довести, що все йде за планом Росії, й немає ніякого сенсу йому протистояти. Пропаганда намагалась підірвати моральний дух української нації — в принципі, в будь-яких війнах пропаганда й дезінформація використовується з цією метою.

На початку вторгнення Росія взагалі заперечувала, що війна відбувається — мовляв, Україна сама себе обстрілює, й усі злочини, які чинять на нашій землі їхні військові, насправді скоїли ми самі. Україні приписали обстріл краматорського вокзалу «Точкою У», підготовку до використання зброї масового ураження.

Третя аудиторія, для якої пропагандистські і дезінформаційні меседжі були зовсім іншими, — зарубіжна. Її можна розділити на кілька груп. Захід намагались переконати, що Україна колапсувала й не контролює ситуацію. Це наратив, який Росія просувала останні вісім років. Заходу також адресовані наративи про «нацизм» в Україні, які мали посилити легітимність агресивних дій Росії проти «фашистського режиму»; вони певною мірою досі ефективні.  Для Глобального Півдня російська пропаганда пропонує іншу історію: мовляв, Росія воює не проти України, а проти войовничого Заходу — Америки, НАТО. Це резонує постколоніальним країнам — мовляв, Росія бореться з колоніалізмом Заходу.

— Чи стало складніше виділяти фейки на тлі реальних новин про жахи війни? Чим тепер найбільше маніпулюють?

— Справді, тепер емоційність повідомлення більше не може бути головним критерієм, за яким ми вирізняємо дезінформаційні матеріали в новинному потоці. Треба звертати увагу на інші важливі критерії — наприклад, джерело інформації. Головні поширювачі дезінформації, яких ми відстежували до початку вторгнення, далі домінують у цій сфері. Звісно, вони шукають нові канали поширення дезінформації, скеровують більше зусиль на просування фейків у соціальних мережах. Дуже важливим каналом дезінформації став телеграм. На відміну від фейсбука, — з яким, до речі, StopFake співпрацює як партнер, ідентифікуючи дезінформаційні повідомлення, — у телеграмі немає жодної можливості боротися із засиллям дезінформації. Взагалі немає жодного механізму, який міг би стримувати величезну кількість дези. Вона поширюється, зокрема, каналами, створеними ще до початку вторгнення. На жаль, в Україні ці канали є популярними джерелами новин.

Ще один важливий критерій ідентифікації дезінформації — прозорість: чи можемо ми встановити, хто стоїть за певним джерелом. Якщо медіа посилається на анонімний телеграм-канал або інше джерело, це одна з найтиповіших ознак дезінформації. Іноді джерелами фейкових новин є переклади іноземних джерел, які використовують російські медіа. Ми зіставляємо оригінал із перекладом і бачимо, скажімо так, велику невідповідність змісту. Є маса способів маніпулювання так званими експертами: замість просто повідомляти фейкову новину, проводити її через коментарі запрошеного гостя. Це знімає з медіа відповідальність за зміст фейкових новин — це ж, мовляв, не ми повідомили, це власна думка експертів.

— Чи не надто оптимістична думка, поширена в Україні, що російську дезінформацію перемогли або вона цілком неефективна, а росіяни повністю втратили довіру всього світу?

— Одне з завдань дезінформації — породження і просування сумнівів. Звісно, опірність української аудиторії до прямолінійних меседжів російської пропаганди значно зросла. Але це не заважає пропаганді закладати сумніви, грати на конфліктах між окремими групами українського суспільства, робити з маленьких конфліктів більші. Це саме відбувається і в західних ЗМІ. Якби західні медіа не звертали уваги на те, що відбувається в Україні, це було б катастрофою для нас. Але й посилена увага має свої слабкі сторони, якщо пропаганді вдається посіяти сумніви. Зокрема, це стосується наративів про «неонацизм» в Україні. Після 24 лютого матеріалів, які доводять, що Україна — нацистська держава, або закидають «неонацизм» захисникам України, поменшало, але вони не зникли повністю. Час від часу ми бачимо, як західні журналісти намагаються повернутись до цієї теми, хоча нам видається, що давно доведено: «Азов» — не неонацистський батальйон. Є висновки провідних експертів у цій сфері, які дали абсолютно однозначну оцінку. Але російська пропаганда примудряється закласти сумнів.

— Чи не знизилася цікавість західної аудиторії до подій в Україні? Чи не втомилися люди у світі співпереживати українцям? Якими темами чи новинами можна втримати в центрі уваги Україну й добитися, аби підтримка не слабнула?

— У висвітленні конфліктів є одне з ключових понять — сompassion fatigue, тобто втома від співчуття. Люди втомлюються співпереживати. Від початку ми бачимо величезну цікавість, сплеск, величезну медійну присутність. Що більше матеріалів про Україну створюють медіа, то більше людей бачитимуть ці новини, аналізуватимуть їх. Але у світі відбувається не тільки наша війна. Хоч як би нам хотілося постійно отримувати ексклюзивну увагу, ми повинні розуміти, що рано чи пізно в медіа виникнуть інші пріоритети. Журналісти поїдуть в інші місця й шукатимуть інші теми. І навіть в Україні вони шукатимуть нові теми. Власне, так іноземні медіа почали цікавитися темою праворадикалів в Україні: вони почали із загального висвітлення Революції гідності, початку російської агресії проти України, а потім шукали інші теми і врешті-решт вхопилися за привабливу історію праворадикалів на Майдані. Так ми отримали тему, яка жевріє в західних медіа вісім років.

Ми маємо розуміти: журналісти не висвітлюють те, що хочеться нам, так, як хочеться нам. Вони виходять із інтересів своєї аудиторії, пріоритетів свого видання, редакційної політики. Зараз, хоча війна в Україні досі серед топновин усіх міжнародних медіа, ми бачимо послаблення уваги. Україна має постійно підтримувати цю цікавість. Цього можливо досягти, якщо стати ще більш відкритими для іноземних медіа, полегшити їхній доступ до зони бойових дій і до державних органів України. А також пропонувати іноземним медіа різні історії — не тільки про жахи війни, знедолених біженців та воєнні злочини росіян. Звісно, війна — це втрати, людське горе, смерть. Але аудиторія дуже швидко втомлюється від суцільного негативу.

До того ж, цей негатив — також поживне середовище для російської пропаганди: коли медіа звертають увагу на українських біженців, починають з’являтися матеріали про погану поведінку біженців, конфлікти між біженцями і мешканцями країн, куди вони приїжджають. А там і фейки підуть: українські біженці в Польщі побили російськомовних діточок, онучці поета Бродського дісталось за те, що вона говорить російською… Такі історії можуть виглядати недолуго, але нам вони можуть нашкодити, можуть підштовхнути до насильства проти українців.

* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
Коментарі
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
2019 — 2022 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду