Спеціальна доповідь Комітету захисту журналістів (CPJ)

Зa минулі 12 місяців в еміграції опинилися близько 70 журналістів. Більше половини з них виїхали з Ірану та Куби – двох найбільш репресивних держав у світі. Цей висновок міститься в новому огляді Комітету захисту журналістів. В Ірані упродовж двох років тривала масова кампанія жорстокого придушення незалежної преси, а на Кубі щойно звільнених із тюрем журналістів відправили у вигнання.

«Я почуваюся невпевнено, тут на нас нічого не чекає», - сказав 59-річний кубинський репортер Віктор Роландо Арройо Кармона. Перш ніж його звільнили торік у вересні, він відсидів понад сім років у буцегарні за безпідставними звинуваченнями. Опинившись в еміграції в Іспанії, репортер зіткнувся зі значними професійними та фінансовими викликами. Як і решта, 67 журналістів світу, приречені за минулі 12 місяців на вигнання. «Нас ніхто навіть не вважає за журналістів, ‑ сказав Арройо Кармона. – Ми живемо, всіма забуті».

Згідно з дослідженням КЗЖ, за період із 1 червня 2010 року до 31 травня 2011-го, у 82% випадків головною причиною, що спонукала журналістів залишити батьківщину, було тюремне ув’язнення чи його загроза. 15% журналістів рятувалися після фізичних нападів чи загрози насильства. 3% репортерів змушені були залишити свої країни через тривале переслідування, часті допити або стеження.

З 2001 року, відколи КЗЖ започаткував програму допомоги журналістам і веде докладну статистику, у вигнанні опинилися щонайменше 649 журналістів - після того як вони зіткнулися з насильством, позбавленням волі та переслідуваннями. Переважна більшість із них – 91% ‑ не змогли повернутися додому. Майже половину усіх журналістів за останнє десятиріччя витіснили з п’яти країн: Ефіопії, Ірану, Сомалі, Іраку та Зімбабве. Цей огляд КЗЖ ґрунтується винятково на документованих справах, на основі яких визначаються глобальні тенденції. Інші журналістські організації, користуючись різними критеріями, називають більше число журналістів-вигнанців.

Арройо Кармона: з кубинської буцегарні - в Іспанію

За його словами, залишити Кубу було дуже важко, та він не мав особливого вибору. Через антисанітарні нелюдські умови тюремного утримання його здоров’я погіршувалося. Лікарі поставили йому діагноз: діабет, гіпертонія та емфізема легень. Тож Арройо Кармона змушений був погодитися на пропозицію уряду – свобода в обмін на еміграцію. «Мене найбільше турбувало здоров’я моєї дружини та власне здоров’я. Тож я вирішив виїхати з країни», ‑ пояснив він.

Кубинський уряд згодився звільнити Арройо Кармону і понад 50 політичних в’язнів, зокрема, чимало журналістів у рамках угоди, досягнутої у липні 2010 року завдяки посередництву католицької церкви та іспанського уряду. Однак офіційна Гавана нав’язала більшості в’язнів важкі умови. Їм довелося негайно залишити Кубу і виїхати до Іспанії.

Так само, як і інші звільнені в’язні та їхні близькі, Арройо Кармона і його родина не мали можливості підготуватися до еміграції. «Перш ніж нас відвезли до Гавани, нам дали дві години, щоби спакувати речі та попрощатися», ‑ сказав він. Шість членів його сім’ї залишили майже все і разом із ним виїхали у вигнання. Перед тим як у вересні 2010 року вилетіти до Іспанії, родина короткочасно перебувала у військових бараках.

Іран: горезвісна тюрма, допити

Іран посів чільне місце серед країн, які другий рік поспіль виселяють журналістів. Уряд продовжував навальний наступ на свободу слова, який розпочався з сумнівних виборів 2009 року. В огляді КЗЖ за 2010 рік було з’ясовано, що порятунок у вигнанні знайшли 29 іранських редакторів, репортерів і фотожурналістів. Упродовж минулого десятиліття закордон виїхали 66 журналістів. Більше репортерів виїхали тільки з Ефіопії та Сомалі.

37-річний Аліреза Камбіз Шабанкаре – іранський автор, фоторепортер і блогер, який дописує до реформаторських газет та інших видань, перебував за межами країни, працюючи над проектом в Афганістані. Торік йому зателефонувала з Тегерану матір. «Вона сказала: «Не повертайся сюди. Вони приходили по тебе», - згадував Шабанкаре в бесіді з КЗЖ.

Іранський журналіст, якого упродовж 18-річної професійної кар’єри неодноразово затримували агенти безпеки і два роки тримали в ув’язненні, вирішив, однак, повернутися додому. Йому здалося, що загроза минула. Та коли під арештом опинилися десятки його колег, а політичний клімат у країні став більш нестерпним, ніж будь-коли, він передумав. За словами Шабанкаре, «усіх арештантів триматимуть у буцегарнях довше шести років, можливо, по десять років, а, може, навіть стратять».

Він зізнався, що боїться допитів і наслідків брутальних ув’язнень в Ірані, що набули сумної слави: «Мене лякало те, що я викажу їм інформацію, імена, відомі мені по роботі». (Іран і Китай – дві країни, які тримають у тюрмах найбільше журналістів. Згідно з даними КЗЖ за грудень 2010 року, щонайменше, по 34 репортери.)

Цьогорічне число – 67 журналістів, які вимушено опинилися у вигнанні, – менше ніж рекордне 85, що містилося у документованому огляді КЗЖ за 2010 рік. Однак воно сумісне з даними за минуле десятиріччя. Статистика стосовно журналістів-вигнанців визначається іншими показниками відсутності свободи преси – такими як насильство зі смертельними наслідками та ув’язнення. У країн із найбільшим числом журналістів-вигнанців найдовший список репресій проти преси. За минулі 12 місяців, як установив КЗЖ, щонайменше 14 журналістів ледве не стали жертвами репресивних режимів у державах Африканського Рогу: Ерітреї, Ефіопії, Сомалі.

Три журналісти змушені були залишити Демократичну Республіку Конго (ДРК) і Пакистан, де КЗЖ задокументував постійні напади на журналістів та безкарність за вчинені злочини. Принаймні двоє сирійських журналістів, які висвітлювали народне повстання, втекли з країни від агентів безпеки, що намагалися їх затримати. Зі Шрі-Ланки, де насильство проти преси спричинило масовий виїзд, в останні 12 місяців втекли ще двоє журналістів.

В огляді КЗЖ відзначається, що незвичайно багато журналістів змушені були за минулі 12 місяців змінити місце помешкання у межах своїх країн. У внутрішніх переселеннях узяли участь 23 журналісти порівняно з 50 упродовж цілого десятиліття. ООН доправила повітряним шляхом у безпечне місце на півночі країни 12 репортерів із Берега Слонової Кістки, які у розпал політичної кризи у цій західноафриканській державі опинилися під загрозою озброєних військових угруповань у столиці країні – Абіджані.

Безпечний притулок знайти важко

Майже єдиний засіб до порятунку ‑ перетин кордону. Та здійснити його не те що сісти в літак. Журналісти, які тікають від судових переслідувань, можуть претендувати на притулок тільки у тому разі, якщо опиняться у стабільних безпечних країнах. Однак отримати візи у такі держави тим, хто виривається з ворожого середовища, стає дедалі важче.

«Для журналіста чи захисника прав людини, який опинився у небезпеці, отримання візи може стати викликом. Ви не отримаєте її на тій підставі, що зіткнулися із загрозою. Насправді через це вам у ній відмовлять», - говорить Елеонора Ейсер, директор програми захисту біженців (американської громадської організації. – Авт.) Human Rights First. Вона заявила, що процес надання журналістам можливостей для переселення слід прискорити, а посольствам ‑ бути більш чуйними щодо захисників прав людини, які опиняються під загрозою.

«Ця проблема стосується загалом чинної системи стосовно біженців, - додав головний адвокат цієї організації Анвен Г’юз. - У конвенціях із прав людини говориться про право домагатися притулку, та міжнародне законодавство не передбачає, як його практично отримати».

Це може підтвердити Аліреза Шаканбаре. Виїхавши з Ірану майже рік тому, він здійснював човникові подорожі між трьома країнами – Таджикистаном, Індією й Туреччиною ‑ і нині чекає тут, щоб переселитися до Сполучених Штатів. Непевний перебіг процедури, яку він здійснює через Верховного комісара ООН з прав біженців, затягнувся. «Я побував у багатьох посольствах із проханням надати мені візу, та всюди мені сказали ні», ‑ засвідчив іранський журналіст.

У цьому скрутному становищі часто лишається єдиний вибір – небезпечна подорож через незахищений кордон. «Ви можете опинитися в країні, де не отримаєте дозволу на роботу, де практично не діє режим захисту біженців», - говорить Анвен Г’юз. Десятки журналістів, яких опитав КЗЖ, живуть в умовах безвиході, невпевненості та зубожіння. У квітні сомалійський радіожурналіст Хассан Мохамед через інфекційне захворювання втратив ногу. Перебуваючи у вигнанні в Кенії, він не мав коштів, щоб отримати необхідну медичну допомогу. Дізнавшись про його скрутне становище, сомалійські журналісти, КЗЖ та інші професійні організації зробили фінансовий внесок в його лікування, що й досі триває.

Переселення часто означає лише нову розкрутку боротьби за самоутвердження з нуля у новій країні – без родини, без соціальної допомоги, з мізерною фінансовою підтримкою та із майже перспективним пошуком роботи. Арроя Кармона згадує: коли він разом із родиною прибув із Куби до Іспанії, вони не мали нічого. «У той час найважче було з лікуванням. Моя дружина хворіла, син страждав на діабет. Ніхто не надав нам необхідних медичних препаратів. Ми виживали на інсуліні, який привезли з Куби, навіть не знаючи, чи він ще доброякісний».

Для сотень журналістів правничі бар’єри, мовні відмінності та серйозні труднощі у пошуку роботи в новій країні можуть виявитися згубними для них із професійного погляду. Тривалі дослідження, що їх проводить КЗЖ, засвідчують: лише близько 22% журналістів, які лишилися у вигнанні, працюють сьогодні на роботі, пов’язаній із медіа. 461 журналістові довелося шукати роботу поза сферою своєї професії.

Для Алеріза Шабанкаре відсутність професійної роботи – найважче з усього, що він досі пережив у вигнанні. «Оскільки раніше мені довелося зазнати тортур, я завжди працював, аби лише рухатися вперед. У Туреччині я не працюю, і мені кепсько на душі», ‑ розповідає він.

У щорічному огляді КЗЖ, оприлюдненому з нагоди Всесвітнього дня біженців, ідеться лише про тих журналістів, які змушені були тікати через переслідування, пов’язані з професійною роботою, перебували у вигнанні щонайменше три місяці, й чиє місцеперебування та діяльність відомі. Звіт не включає багатьох журналістів і працівників медіа, які залишили свої країни задля поліпшення професійних чи фінансових можливостей, через насильство, що загалом панує в деяких країнах, і тих репортерів, які стали об’єктами нападів через діяльність, не пов’язану з журналістикою, зокрема, через політичну активність.

Автор спеціальної доповіді лондонський консультант, колишній координатор програми КЗЖ з допомоги журналістам Елізабет Вітчелл.

Журналісти у вигнанні:

Статистичний профіль

З 1 червня 2010-го до 31 травня 2011 року

Усього опинилися у вигнанні: 67

Лишилися у вигнанні: 67

Повернулися упродовж року: 0

За регіонами

За країнами

Причини

З 1 серпня 2001-го до 31 травня 2011 року

Усього втекли: 649

Усього лишилися у вигнанні: 592

Повернулися за цей період: 57

За регіонами

За країнами (Топ-12)

Причини

Головні країни, які надали журналістам притулок

Професійний статус

Журналісти, які знайшли у вигнанні роботу за професією: 132 (22%). 

Переклад з англійської Аркадія Сидорука