Нещодавно в українських ЗМІ активно обговорювалося рішення Європейського суду з прав людини у справі «Дельфі проти Естонії». Нагадаю, воно дозволяє за неетичні коментарі читачів притягати керівників інтернет-ресурсів до цивільно-правової відповідальності. Неприємного сюрпризу журналісти очікували і від вердикту ЄСПЛ у справі «Путістін проти України». Заявник вимагав визнати публікацію у пресі такою, що завдає шкоди його репутації, навіть якщо його прізвище прямо не зазначено у статті. І хоча цього не сталося (21 листопада рішення було прийнято не на користь заявника), ризик збільшення позовів із захисту честі, гідності та ділової репутації до ЗМІ значно посилиться.

Історична правда

Щоби зрозуміти всю серйозність ситуації, варто викласти коротко суть справи. Заявником став 79-річний киянин Владлен Путістін – син колишнього гравця ФК «Динамо (Київ)» Михайла Путістіна, який 9 серпня 1942 р. брав участь у легендарному «Матчі смерті» між ФК «Старт» та командою «Флакельф», що складалася зі службовців німецьких військово-повітряних сил. Тоді перемогу одержали українці. Але вона призвела до серйозних наслідків: гравців заарештували та відправили до місцевого концтабору. Незабаром четверо з них були страчені.

Ця історія лягла в основу багатьох літературних та кінематографічних творів, а також викликала чимало дискусій щодо правдивості певних фактів у ЗМІ. Яскравий приклад – стаття 2001 року, яка вийшла в «Комсомольській правді» під навою «Правда про Матч смерті». У ній ішлося про те, що динамівців у команді «Старт», яку створив директор місцевого хлібозаводу, було лише четверо. Їх і розстріляли. А решта гравців працювали в поліції, співпрацювали з гестапо. У публікації також вказувалися імена чотирьох гравців «Динамо», які були страчені (Кузьменко, Клименко, Коротких і Трусевич), і не назвалося ім’я батька заявника Владлена Путістіна.

Тому він скаржився на те, що українські суди не зобов’язали газету виправити наклепницьку інформацію про батька, яка дискредитує пам’ять про нього, а також завдає шкоди репутації його нащадків. «Адже єдиний висновок, який може бути зроблений читачем статті, полягає в тому, що Михайло Путістін або працював у поліції, або ж співпрацював з гестапо», – зазначає заявник Владлен Путістін. Він також стверджує, що національні суди помилково відхилили його доводи і відмовилися визнати поширення недостовірної інформації про його батька.

Інформація для ідентифікації

До ЄСПЛ Михайло Путістін звернувся ще в 2003 році, посилаючись на порушення положень ст. 8 Європейської конвенції з прав людини (право на повагу до приватного і сімейного життя). Однак рішення у справі було винесено лише через 10 років і не на користь заявника.

Ухвалюючи його, ЄСПЛ вказав на відсутність порушення ст. 8 конвенції. Хоча і визнав, що заявник постраждав від цієї публікації, але побічно. «Адже тільки читач, який знав, що ім'я Путістіна було на афіші 1942 (фото якої опублікувала “Комсомольська правда”), може зробити несприятливі висновки про нього. Крім того, в статті були й критичні зауваження щодо цього твердження», – коментує рішення ЄСПЛ правозахисник, член правління Української Гельсінської спілки з прав людини Володимир Яворський.

В Євросуді також вважають, що в статті не згадувалося ім’я батька заявника і не містилося прямого твердження, що Михайло Путістін співпрацював із нацистами. Водночас своїм рішенням суд надав більшої ясності відносно можливості звернення, якщо національні суди відмовили у задоволенні позову до ЗМІ про захист честі, гідності та ділової репутації. За словами Володимира Яворського, раніше такої чіткої позиції ЄСПЛ із цього питання не було. Саме тому з’явилася й окрема думка судді Лемменса.

З огляду на це, працівникам ЗМІ доведеться бути обачнішими. Адже позиція Євросуду одностайна. «Коли в статті достатньо деталей для ідентифікації людини, то написання її імені не обов'язкове. Вона вже має право подавати позови до ЗМІ», – пояснює правозахисник Володимир Яворський. – Тож якщо журналіст не називає імені людини, це не означає, що він не завдає шкоди. Ця позиція була і раніше в практиці ЄСПЛ. Але до рішення у справі “Путістін проти України” вона не була такою чіткою».

Непередбачувані ризики

Щодо українських ЗМІ, то їх і без того не дуже шанувала вітчизняна Феміда. Адже збільшилася кількість рішень у справах про захист честі, гідності та ділової репутації, ухвалених не на користь журналістів.

«Не завжди допомагали й так звані спроби приховати ім’я головних героїв статей, змінити з етичних причин їхні імена та прізвища, – зазначає керуючий партнер Адвокатського об’єднання "Актіо" Володимир Ямпольський. – У судовій практиці траплялися випадки, за яких позивач намагався довести, що навіть за таких умов, про кого саме йдеться в публікації, можна дуже швидко здогадатися. Задля цього достатньо залучити до справи висновок судово-лінгвістичної експертизи, який би підтвердив не лише факт можливої ідентифікації особи із неповних даних, наведених у статті, але й наявність у ній інформації, що шкодить її репутації. Таким чином, збільшуються шанси задоволення позову із присудженням чималої суми компенсації моральної та матеріальної шкоди».

І запобігти виникненню таких позовів журналістам буває вкрай важко. Адже практично неможливо передбачити наперед реакцію людей, про яких ідеться у статті. Тому акулам пера залишається лише сподіватися на те, що національні суди та згодом і ЄСПЛ під час вирішення подібних справ зважатимуть на баланс між правами заявника та журналістів, а також на принципи свободи слова.

Леся Шутко, Центр інформації про права людини