— Ти можеш отримати палестинський паспорт, але він дуже «слабкий». Тому я маю йорданський: він не дає громадянства Палестини, але з ним легше отримати візу. Щоправда, у Йорданії можна бути лише три дні поспіль, — розповідає фотограф Ахмад Баз. Ми зустрілися на Global Media Forum у Бонні. Коли я запитую про ізраїльський паспорт, Ахмад лише знизує плечима: «Нам його не отримати».

Ахмед працює в колективі Activestills — групі палестинських та ізраїльських фотографів, що знімають життя в зоні конфлікту, передусім приклади порушення прав людини та заворушення. «Кількох моїх колег поранили, коли вони працювали», — каже він і уточнює: «Ізраїльська армія. Люди можуть хіба що кидатися камінням». Попри співпрацю з ізраїльтянами, він наполегливо називає присутність їхніх військ у Палестині окупацією.

— У мене є ізраїльські колеги, з якими я маю добрі стосунки; є ізраїльтяни, які протестують проти окупації. Але переважно обидві сторони ненавидять одна одну.

Я живу на західному березі ріки Йордан. Цей регіон поділений на три ділянки. Ділянка С — дві третини регіону — ізраїльські поселення, які Організація Об’єднаних Націй визнала незаконними. Зона В — це територія під контролем Ізраїлю, де живуть палестинці. Я ж мешкаю в зоні А, яка становить приблизно 12 % території та має палестинську адміністрацію, відповідальну за освіту, медицину тощо. Хоча реальний контроль має Ізраїль. Люди незадоволені палестинським керівництвом: воно має непогані стосунки з Ізраїлем, але погано працює для регіону. Мешканці регіону живуть за рахунок гуманітарної допомоги, фермерства та малого бізнесу, але це нестабільні джерела доходу. Безробітних дуже багато, ціни дуже високі. 

Ми не маємо своєї армії чи збройних формувань. Вони є в Ґазі — ХАМАС. Я вважаю їх борцями за свободу, бо вони чинять опір ізраїльській армії. Раніше серед них було багато смертників, але зараз вони не вдаються до таких методів. Ми почуваємося дуже слабкими, й ХАМАС — наша єдина надія. Але я не вірю, що вони можуть зараз на щось уплинути.

Нам заборонено відвідувати Ґазу. Ми не можемо користуватись ізраїльськими аеропортами, тому, щоб кудись дістатися, мусимо їхати сімдесят кілометрів до найближчого летовища в Йорданії. Ця дорога коштує близько ста доларів та займає від шести до двадцяти годин: дорогою треба змінити чотири автобуси й пройти три перевірки.

Система в Палестині нагадує апартеїд. У нас є вулиці, якими заборонено ходити палестинцям, бо є загроза з боку ізраїльтян. Є вулиці, які лише для нас, але вони значно гірші. При в’їзді в кожне місто є пропускні пункти, хоча це вже краще, ніж було раніше, коли не можна було навіть виїхати з міста.

Удень на вулицях порівняно безпечно, однак після десятої вечора починаються рейди ізраїльської армії, тому краще бути вдома. Солдати можуть прийти до вас додому, попросити документи, сфотографувати дітей. Торік було лише чотири дні, в які не арештовували палестинців. Арештовувати можна, навіть не висуваючи звинувачення: затримують на шість місяців, потім продовжують термін. Так можна сидіти в ізраїльській в’язниці роками.

Мене раз затримали на дев’ять годин. Я їхав автобусом на місце, де протестували палестинці, а позаду мене сиділа дівчина з палестинською символікою. Солдат перевірив мою акредитацію й побачив її речі. Він подумав, що ми їдемо разом, і змусив нас стояти під сонцем дев’ять годин. Формально він не мав права нас затримувати, але ми нічого не могли вдіяти. Мета таких затримань — просто принизити.

Журналістові в Палестині працювати складно. Якщо ти пишеш про окупацію, то потрапляєш під приціл ізраїльської армії, а якщо критикуєш палестинську адміністрацію, тоді ти під її прицілом. Бували випадки, коли журналістів ув’язнювали або погрожували їм. Моєму ізраїльському колезі прострелили щоку. Ізраїльські журналісти можуть оскаржувати в суді дії солдатів, а в нас такої можливості немає. Та й навіть якщо солдатів карають, то несерйозно — штрафом або доганою. А на попередження ООН ізраїльська влада не реагує. Загалом про окупацію чи порушення мало говорять, і люди втрачають надії на зміни.

Ще одна проблема в тому, що ізраїльська армія, яка повністю контролює безпеку на цій території, може оголосити її закритою зоною, й тоді журналісти повинні негайно виїхати. Якщо вони залишаться, щоб робити свою роботу, в них можуть стріляти.

У нас є кілька телеканалів, але всі вони належать політичним силам. Наприклад, є канал ХАМАС, є канал палестинських чиновників, і вони не критикують власників. Є незалежні онлайн-видання, що живуть за рахунок зарубіжних грантів. Я, наприклад, працюю на неприбуткову організацію, фотографуючи щоденні реалії життя в окупації. Мої фото публікує англомовна версія Al-Jazeera. Оскільки грошей ця робота не приносить, паралельно працюю режисером у телевізійній агенції.

Палестинці поступово втрачають надію, хоча все-таки сподіваються, що ситуація поліпшиться. Як палестинець я не почуваюся громадянином якоїсь держави, бо не маю прав чи захисту. Я плачу податки, розуміючи, що моя влада не може мені дати нічого натомість. Але я вірю в силу медіа, тому далі працюватиму в Палестині. Звісно, часом вплив медіа не досить великий, і видимих результатів немає, але я не можу не працювати. Повторюю собі, що життя в Палестині принаймні краще, ніж у Сирії, й намагаюся не втрачати надії.

Фото надані Ахмадом Базом