Цей невідомий звір «іномовлення»

/bukviche.com

В Україні вже рік звучать заклики й гасла про створення державного іномовлення. 1 жовтня розпочала роботу мультимедійна платформа іномовлення, до складу якої входить і телеканал UATV. Платформу запущено Міністерством інформаційної політики на базі державних телерадіокомпаній «Всесвітня служба "Українське телебачення і радіомовлення"», «Банківське телебачення» (БТБ) та інформаційного агентства «Укрінформ». Чи справді це потрібно державі й для чого нам такий проект?

Від MediaSapiens. ГО «Телекритика» в липні цього року організувала круглий стіл «Правові основи організації та принципи діяльності іноземного телебачення й радіомовлення України», під час якого обговорили низку проблем, у тому числі й законодавчих, щодо створення каналу іномовлення в Україні. Під час цього круглого столу якраз і прозвучала пропозиція створити не просто канал, а цілу мультимедійну платформу, що нині й намагається реалізувати Міністерство інформаційної політики. Деталі дискусії можна почитати в статті «Українське іномовлення — лише телеканал чи мультимедійна система?». Зараз вашій увазі пропонуємо статтю про юридичний аспект історії створення каналу іномовлення в Україні від юриста Інституту медіа права Ігоря Розкладая.

Квітень 2014 року, активна фаза анексії Криму й розгойдування ситуації на сході й півдні України. Пропагандистська машина Росії працює на повну потужність й Україні потрібно вживати контрзаходів. Очевидними є два факти: щось треба робити й на це немає таких ресурсів, як у північно-східної бензоколонки.

28 березня 2014 року на засіданні в тодішнього віце-прем'єр-міністра Олександра Сича заступник директора «Телекритики» Світлана Остапа озвучила пропозицію об’єднати УТР і «Перший Ukraine» із метою організувати російськомовний україноцентричний канал. Менш ніж за тиждень у своєму блозі Вікторія Сюмар, тоді — заступниця секретаря РНБО, висловила ідею створення каналу іномовлення, найперше — для російськомовної аудиторії СНД. Базою для такого каналу мало би стати «корупційне дітище Арбузова» — канал БТБ. У квітні 2014 року ухвалюється рамковий закон про суспільне мовлення, який «забрав» УТР до себе.

Подальші зміни в українському політикумі залишили цю ідею на бродіння у владних кабінетах. Після виборів і формування нового Кабінету Міністрів України, в якому неочікувано з’явилося Міністерство інформаційної політики, тема державного іномовлення знову постала на порядку денному. На цей час стало зрозуміло, що виділити «Перший Ukraine» неможливо, адже він є органічною частиною НТКУ, а відтак ішлося про об’єднання ресурсної бази БТБ й ліцензійних можливостей УТР. Принаймні, саме про технічну базу БТБ заявив новопризначений міністр Юрій Стець, який, вочевидь, розраховував отримати контроль над каналом після заяв НБУ про бажання позбавитися непрофільних активів і припинити фінансування БТБ з 1 січня 2015 року. Передача каналу БТБ МІП відбулася лише 19 березня 2015 року. До речі, статутний капітал ТОВ «БТБ» — 220 млн грн. За місяць до цього пан Стець оголосив про створення телеканалу Ukraine Tomorrow, який мав би стати «противагою російським пропагандистським каналам, зокрема Russia Today». Запуск каналу мав би відбутися в квітні, однак наприкінці квітня заступниця міністра пані Тетяна Попова повідомила, що такий запуск відбудеться через місяць після передачі УТР. Така затримка була, безперечно, пов’язана з тим, що законопроект № 1357, що змінював закон про суспільне ТБ і, зокрема, вилучав УТР із переліку державних ТРО, що підлягають реформі, був підписаний президентом лише 7 квітня.

5 травня 2015 року МІП заявило, що без ухвалення відповідного закону запустити канал Ukraine Tomorrow вони не зможуть, а тому МІП розробив відповідний законопроект. Хоча пізніше все-таки робота над проектом почалася й 30 вересня 2015 року міністр інформаційної політики прозвітував про «завершення реформи іномовлення».

У всій цій «метушні довкола кита» в багатьох експертів виникає питання, що і для кого ми робимо. А головне — чи є ефективною ідея створення нового каналу в світі глобальних інформаційних агенцій, медіакорпорацій і плейлістів телеканалів, які вимірюються сотнями.

Питання іномовлення в Україні не є чимось новим. Перший етап іномовлення пов’язаний із «четвертою кнопкою» українського радіо. Створена в 1960–70-х рр. служба іномовлення продовжує роботу й нині — англійською, німецькою й... румунською мовами. Очевидно, що створення в радянські часи такої служби не могло не мати ідеологічної бази і явно не базувалося на принципах популяризації країни на закордон. Другий виток іномовлення припадає на період правління Леоніда Кучми. Так, в Указі № 663/97 «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 17 червня 1997 року “Про невідкладні заходи щодо впорядкування системи здійснення державної інформаційної політики та удосконалення державного регулювання інформаційних відносин”» знаходимо доручення тодішньому Міністерству інформації:

«5. Міністерству інформації України, Національній раді України з питань телебачення і радіомовлення разом з Міністерством закордонних справ України підготувати на розгляд Кабінету Міністрів України план заходів щодо забезпечення необхідної присутності України у світовому інформаційному просторі, насамперед, шляхом розвитку за кордоном мережі державних кореспондентських пунктів і створення державного супутникового каналу мовлення з визначенням джерел фінансування цієї діяльності».

 За чотири роки виходить новий Указ Президента № 1193/2001 «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 31 жовтня 2001 року Про заходи щодо вдосконалення державної інформаційної політики та забезпечення інформаційної безпеки України». Цим указом визнається незадовільним виконання попереднього документа й знову доручається вирішити питання мовлення на закордон:

«7. Міністерству закордонних справ України, Державному комітету зв'язку та інформатизації України, Державному комітету інформаційної політики, телебачення і радіомовлення України опрацювати у двомісячний строк та вжити довгострокових заходів щодо розвитку зовнішньої інформаційної діяльності, інформування світової громадськості про Україну з метою формування позитивного її сприйняття у світі, щодо організації та фінансування теле- і радіомовлення за кордон».

Перед цим Президент видав ще один Указ № 892/2001 «Про Національну програму "Закордонне українство" на період до 2005 року». Документ мав вирішити масу питань від переселених у 40-х рр. українців із території Холмщини-Підляшшя до наповнення української бібліотеки в Москві. В розділі «Інформаційно-видавнича діяльність» доручалося збільшити обсяги мовлення Всесвітньої служби радіо України на держави СНД та інші світові регіони. Окрім цього доручалося налагодити трансляцію радіопрограми «Промінь» на східні області України (відчувається дежавю, чи не так?!), а також сприяти в установленому порядку її прийому в Російській Федерації, Республіці Білорусь, Республіці Казахстан та державах Центральної Європи. Ще один із основних пунктів цього розділу доручав «розпочати в установленому порядку регулярне транслювання теле- та радіопрограм супутниковими каналами зв'язку на держави СНД, Східної, Центральної і Західної Європи, передбачити в роботі національного каналу супутникового мовлення трансляцію в установленому порядку програм українського телебачення та радіо на країни компактного проживання українців».

Першого березня 2003 року Всесвітня служба іномовлення «Україна і світ» почала супутникове мовлення українською мовою. З 2007 року таке мовлення стало цілодобовим. З самого початку в іномовлення була величезна проблема — аудиторія. Про це, зокрема, згадується і в аналітичній записці НІСД 2013 року, присвяченій питанню іномовлення. Так, автор записки вказує на те, що мовлення УТР здійснювалося лише одну годину англійською мовою й дві — російською. Решта мовлення була україномовною, а отже можна сказати, що аудиторія каналу — це діаспора й закордонні українці (якщо, звісно, вони взагалі знали про існування каналу). Слід зауважити, що якість картинки й зміст програм нічим не відрізнявся від продукту а-ля УТ-2.

Очевидно, що після Помаранчевої революції варто було би зосередити увагу на створенні суспільного мовлення, частиною якого міг би стати й УТР, але ні помаранчева, ні смугасто-блакитна команда не змогла піти на такий крок, як реформування державних ЗМІ. Ба більше, 3 вересня 2010 року НТКУ отримує ліцензію на цілодобове супутникове мовлення (супутник Sirius 4) під логотипом «Перший Ukraine». Тодішній керівник НТКУ Єгор Бенкердорф зауважив, що «в результаті мільйони українців за кордоном, зокрема в Росії, зможуть отримати збалансовану й достовірну офіційну інформацію про стан справ в Україні, а не позицію окремих телевізійних холдингів». Поява НТКУ на супутнику була наслідком домовленостей із тодішнім зіц-Президентом РФ Медведєвим, яким мав би сприяти появі українського каналу в РФ. «А як же ж УТР?!» — він же якраз на закордонних українців і був розрахований. Питання радше риторичне. Відтак із 1 вересня 2012 року «Перший Ukraine» був запущений на повну потужність, і в Україні де-факто стало два іномовника чи, радше, мовника назовні. Більш того, в 2013 році члени Комітету ВРУ з питань свободи слова та інформації обурювалися наявністю двох іномовників на тлі недофінансування державних мовників.

Після російської агресії 2014 року й анексії Криму стало зрозуміло, що голос України є дуже слабким у світових інфопотоках, особливо в медійно-каналізаційній трубі з боку РФ. Держава зі спустошеним бюджетом і шоком від війни не могла активізувати свої ресурси для якщо не протидії, то бодай притомного інформування. Тож ініціатива прийшла з медійного холдингу Коломойського, який у серпні запустив телеканал Ukraine Today. Англомовний новинний канал почав на притомному рівні розповідати про те, що відбувається в країні. В той же час почали з’являтися ініціативи на кшталт StopFake, які так само прагнули донести до Європи і світу всю «красу» російського пропагандистського агітпропу.

Після ухвалення законопроекту № 1357, який виправив низку вад первинної редакції закону про суспільне мовлення, УТР дещо неприродно, але було вичленено з переліку телеканалів, що мають стати основою Національної суспільної телерадіокомпанії. По-перше, «нашому теляті вовка би з’їсти» — досвід створення суспільного мовлення в умовах кризи й війни є унікальним. По-друге, за нинішніх умов іномовник має інформувати світ про Україну та її стан, що не повністю збігається з метою діяльності суспільного мовника. В лютому 2015 року міністр інформаційної політики анонсував створення каналу з робочою назвою Ukraine Tomorrow (назва стала приводом до кепкувань, утім, використати її так і не стало можливим, адже вона виявилася об’єктом реєстрації торгової марки), а з 1 жовтня 2015 року канал іномовлення UATV почав свою діяльність.

Яким має бути іномовлення

Якщо поглянути на світовий досвід, то іномовлення — це інструмент держави для піару себе і своїх економічних  та туристичних можливостей. Друга опція — протидія пропаганді в умовах холодних війн. Думаю, немає сенсу шановній аудиторії нагадувати про голоси заходу, що проривалися крізь систему глушіння. Але саме це й було іномовленням із-за завіси. Для України можна виділити ще третю опцію — розказати, що це за «звір» — Україна, яку одні взагалі не зможуть знайти на мапі світу, а інші розуміють як petite Russia з місцевим колоритом а-ля українська гостинність і красиві дівчата.

Утім, на відміну від старих і відомих мовників, запровадити новий канал іномовлення зараз — це як намагатися щось розказати суботнім ранком на галасливому ринку. Треба або дуже голосно й довго кричати, або вдаватися до нестандартних засобів, щоб люди вас побачили, або ж довго й нудно чіплятися до продавців і покупців із надією, що вас покличуть, і з реальною перспективою бути відправленим за фактичною адресою проживання бісової матері. МІП, що відповідає за проект іномовлення, взявся за доволі невдячну справу — створити мовника, якого дивитимуться за кордоном, при цьому маючи доволі обмежені фінансові ресурси й по суті доволі дохлу економіку, туризм і горезвісний український «сервіс». І тут ми підходимо до важливого питання: для кого це все?

Питання цільової аудиторії було й залишається одним із найважливіших, адже визначає як наповнення, так і мовну політику каналу. Очевидно, що при цьому не можна не враховувати приватного іномовника Ukraine Today, заточеного на opinion та decision makers країн старої Європи. І вже явно не в інтересах країни слати назовні різні меседжі: даруйте, але ззовні це сприйматиметься як «Україна — країна безладу», а там недалеко й до чергової втоми від України. Тому наразі виглядає, що аудиторія телеканалу — це все ті ж самі закордонні українці, а також аудиторії, які знають щось про Україну, але через мовний бар’єр не можуть отримувати інформацію з першоджерел. Також це країни, для яких Україна може стати своєрідним хабом у відносинах між західним та східним світом. Хотілося б говорити і про регіональне лідерство, але з таким ходом реформ і саботажем де тільки можна ідею «Україна — регіональний лідер» доведеться відкласти. Ще одне поле для роботи і ще одна потенційна аудиторія — інвестори й потенційні бізнес-партнери. При цьому, як я вже зазначав, іномовлення стає заручником бізнес-клімату, який жодним чином не покращився, а з іншого боку — пропозиція має виглядати «смачно» (і це явно не сюжет про збирання сейфів вручну). Очевидно, що визначення пріоритетів іномовлення в польових умовах потребуватиме часу, й не виключено, що аудиторією каналу можуть стати дуже неочікувані країни або ж каналу доведеться звузити фокус.

Статус

Одна з претензій, яка стосується іномовлення, — його юридичний статус. Так, відповідно до ЄДР, засновником Державної телерадіокомпанії «Всесвітня служба "Українське телебачення і радіомовлення"» є Міністерство інформаційної політики. Тобто де-юре ми маємо канал державного мовлення. Природно, постає питання: якщо ми реорганізуємо ОДТРК в суспільне мовлення, чому в нас УТР залишається державним і як це в принципі корелюється із суспільним мовленням. Підказку можемо знайти, приміром, у Deutsche Welle Act — законі, який регулює діяльність DW. Пункт 1 абзацу 1 цього закону визначає як некомерційну суспільну інституцію для мовлення на закордон, простіше кажучи DW — це суспільний іномовник.При цьому закон прямо накладає на DW обов’язок взаємодіяти з суспільними мовниками ARD й ZDF. Завданням DWвизначено передавання образу Німеччини як культурної держави, що дотримується європейських традицій. Іномовник має забезпечити платформу для дискусій, зокрема щодо німецьких та інших поглядів на важливі теми в галузі політики, культури, економіки тощо. Закон визначає порядок формування та склад ради, директора та правління, а також масу інших статей, характерних для аналогічних законів.

* * *

У липні 2015 року Кабінет Міністрів України зареєстрував у парламенті законопроект № 2334а «Про систему іномовлення України». Цей проект, як очікується, з малими змінами має стати законом і визначає «правові основи діяльності державного підприємства, на яке покладаються завдання і функції мовлення за межами України». Так, відповідно до проекту, на базі державної телерадіокомпанії «Всесвітня служба “Українське телебачення і радіомовлення”» та товариства з обмеженою відповідальністю «Банківське телебачення» має постати державне підприємство іномовлення.

 Завданнями іномовника пропонується, зокрема, визначити:

об’єктивне, повне, своєчасне й неупереджене інформування іноземної аудиторії про суспільно значущі події в Україні;

інформаційна підтримка українців, що перебувають за межами України;

забезпечення платформи для дискусій у всьому світі стосовно офіційної позиції органів державної влади України щодо важливих тем, насамперед у галузі політики, культури та економіки, з метою сприяння взаєморозумінню та обміну ідеями між різними культурами і народами світу;

надання іноземній аудиторії затребуваних інформаційних продуктів;

сприяння зміцненню міжнародного авторитету України та зростання інвестиційної привабливості.

Як ми бачимо, закладені цілі не сильно відрізняються від завдань DW, хоча мені важко уявити, як іномовник може забезпечити «зростання інвестиційної привабливості».

Що далі?

Очевидно, що поява іномовника — це спроба держави якщо не протидіяти російському пропагандистському конвеєру, то принаймні заявити про себе. Втім, так само очевидно, що іномовник рано чи пізно має запрацювати якщо не в системі суспільного мовлення, то бодай у тісній співпраці з ним, зокрема через модель спільної редакційної ради та механізму формування наглядових та керівних органів. При цьому цілком логічно скористатися досвідом того ж DW, де щочотири роки уточнюються програмні завдання, а також використовується модель управління й публічної звітності суспільного мовника. Ба більше, відтоді як постане суспільне мовлення, дуже важливо налагодити тісну співпрацю між ним та іномовленням, підготувавши таким чином базу для часткової або повної інтеграції іномовлення до складу суспільного мовника.

Чи вартував проект іномовлення затрачених зусиль і ресурсів, покаже час і команда його творців.

Стаття публікується в рамках проекту, що здійснюється за фінансової підтримки Фонду розвитку ЗМІ Посольства США в Україні. Погляди експертів та авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією уряду США.

comments powered by Disqus