Це питання стало центральним у розмові з фінським експертом Лаурі Палсою, співробітником Університету Ювяскюля. Ми спробували розібратися: що насправді вимірюють міжнародні індекси? І чому український досвід інформаційної стійкості не завжди відображається у статистичних показниках?

Згідно з Media Literacy Index 2026, Україна має 38 балів зі 100 і перебуває у нижній частині рейтингу. Натомість Фінляндія традиційно очолює список із 71 балом.

На перший погляд це може виглядати як суттєва різниця у рівні медіаграмотності соціуму. Але на думку фінського фахівця, цей індекс вимірює передусім структурні передумови, а не реальні навички людей.

«Media Literacy Index оцінює не лише навички людей, а насамперед середовище, у якому ці навички формуються — освіту, свободу медіа та рівень довіри в суспільстві», — пояснив Лаурі Палса.

Інакше кажучи, індекс вимірює не стільки індивідуальні компетентності, скільки стан системи.

Методологія індексу враховує насамперед три фактори:

• свободу медіа;
• результати освітніх досліджень PISA (Programme for International Student Assessment — програма оцінювання того, наскільки 15-річні учні в різних країнах здатні застосовувати знання на практиці);
• рівень суспільної довіри.

Саме ці показники визначають підсумкову позицію країни.

У випадку України ситуацію значно ускладнює війна. Вона впливає і на показники свободи медіа, і на стан освітньої системи, яка працює в умовах постійного стресу.

Утім, за деякими параметрами Україна демонструє навіть сильні позиції. Зокрема, за інформацією V-Dem Institute, рівень громадянської участі в Україні є дуже високим.

І це теж важлива частина інформаційної стійкості суспільства.

Тоді виникає закономірне питання: чому Україна виглядає слабшою у міжнародній статистиці?

Детальний аналіз структури Media Literacy Index 2026 показує, що вага показників суттєво зміщена у бік фундаментальних факторів.

45% оцінки залежить від освіти та результатів PISA;

40% — від свободи медіа.

Саме тому високі позиції Данії та Фінляндії базуються на синергії інституційної довіри, стабільної освіти та системної державної політики у сфері медіаграмотності.

Україна з показником 38 балів опинилася у четвертому кластері рейтингу. І тут виникає певна суперечність: формальні академічні метрики демонструють нижчі позиції, тоді як практична здатність суспільства протидіяти пропаганді часто є значно вищою.

Під час розмови з Лаурі Палсою ми фактично порівнювали дві різні моделі розвитку медіаграмотності.

Фінська модель — системна та довгострокова. У Фінляндії медіаграмотність інтегрована практично в усі сфери життя: від освіти до бібліотек і державної політики.

Лаурі розповів, що з 2023 року країна переглядає національну політику у цій сфері, намагаючись ще глибше інтегрувати медіаграмотність у різні соціальні інституції.

«Це завдання всієї системи, а не лише окремих людей», — пояснює він. Українська модель виглядає інакше. Під тиском війни вона працює скоріше у реактивному режимі.

Фактично українці щодня проходять неформальний курс медіаграмотності. Кожна інформаційна атака, фейк або маніпуляція стають частиною постійного тренування.

Під час нашої розмови я звернула увагу Лаурі на те, що українці фактично живуть у режимі безперервного інформаційного «тренінгу». Він погодився з тим, що реактивна модель України демонструє світу, наскільки критично важливою може бути медіаграмотність у ситуації інформаційної війни.

«Коли суспільство постійно стикається з маніпуляціями, воно дуже швидко розвиває практичні навички їх розпізнавання», — коментує Лаурі Палса. Цю тезу підтверджують також й українські дослідження.

Зокрема, індекс медіаграмотності українців, який регулярно вимірює «Детектор медіа», демонструє стабільно високий рівень критичного ставлення до інформації.

За даними п’ятої хвилі дослідження (2020—2024), частка аудиторії з рівнем медіаграмотності «вище середнього» зросла з 55% у 2021 році до 81% у 2022 році, а у 2024 році стабілізувалася на рівні 72%. Детальніше про дослідження тут.

Попри ефект інформаційної втоми, ключові показники залишаються високими:

62% українців вважають дезінформацію серйозною проблемою;

43% говорять, що перевіряють інформацію через додаткові джерела.

Інакше кажучи, міжнародні індекси вимірюють передусім інституційні передумови, тоді як внутрішні дослідження фіксують реальні поведінкові практики аудиторії.

Ще один фактор, який ми обговорювали — це освіта. Саме вона формує 45% підсумкового балу Media Literacy Index, тому результати PISA тут також відіграють роль.

За словами Лаурі Палси, у Фінляндії 79% учнів досягають рівня 2 або вище у читанні, що означає здатність розпізнавати головну ідею тексту та відрізняти факти від суджень. В Україні цей показник нижчий, що створює ризик більшої вразливості до складних інформаційних маніпуляцій.

Водночас в Україні розвивається медіаосвіта для дорослих. Свою роль у цьому відіграють програми й тренінги Академії української преси, які проводяться з самого початку повномасштабної війни.

Є ще один показовий факт: у 2025 році 47,6% учасників національного тесту з медіаграмотності були старшими за 36 років. На мою думку, це свідчить про поступове подолання вікового розриву у цифрових навичках.

Ще один фактор, який впливає на індекс — це, безумовно, свобода медіа.

У 2025 році Україна опустилася на 62 місце у рейтингу Reporters Without Borders, але це пов’язано саме з війною. Директор RSF Тібо Брюттен пояснив, що головний удар по свободі слова завдала російська агресія.

Утім, існує й інша проблема. Це  економічна нестабільність медіа.

Сьогодні близько 90% регіональних видань залежать від міжнародних грантів, а доходи від реклами становлять лише 3—10%. Без фінансової незалежності журналістика стає більш вразливою до політичного або економічного тиску.

Не можна не зважати на ще один виклик для медіаграмотності. Це розвиток генеративного штучного інтелекту.

Звіт 2026 року містить інформацію, що розвиток ШІ спричинив новий етап розвитку дезінформації: такий контент стає дедалі переконливішим і складнішим для виявлення.

Фінляндія, на думку Лаурі Палса, відповідає на це розвитком психологічної обізнаності. Людей навчають розпізнавати емоційні тригери, які використовуються для маніпуляцій.

Україна ж фактично стала полігоном для тестування нових методів розпізнавання дипфейків.

Ще один висновок, який робить Лаурі Палса, — це роль соціального середовища.

Школа, говорить фінський спеціаліст, лише частина системи медіаграмотності. Не менш важливими є сім’я, друзі та соціальні зв’язки. У країнах із високим рівнем міжособистісної довіри дезінформація поширюється повільніше. Люди більше довіряють перевіреним джерелам і офіційним інституціям.

В Україні історично рівень інституційної довіри був нижчим. Але війна створила інший феномен. Це горизонтальна довіра. Волонтерські та військові мережі сформували соціальний капітал, який не завжди видно у міжнародних методологіях, але саме він забезпечує реальну стійкість суспільства.

Отже, аналіз Media Literacy Index і досвіду Фінляндії дозволив нам зробити кілька висновків.

По-перше, міжнародні індекси не дають повної картини розвитку медіаграмотності. Україна виглядає слабшою через інституційні фактори, але на практиці демонструє високу здатність протидіяти дезінформації.

По-друге, наступним кроком має стати інституціоналізація медіаграмотності. Досвід Фінляндії показує, що ця тема має бути інтегрована у державну політику: від освіти до медіаекономіки.

І, по-третє, впевнена, що український досвід сам по собі стає важливим міжнародним взірцем. Суспільство, яке живе в умовах когнітивної війни, формує нові моделі інформаційної стійкості.

Саме тому медіаграмотність сьогодні — це не просто навичка критичного читання новин. Це фундамент і той самий український «гарт» інформаційної стійкості суспільства, який демонструє, що навіть за середніх статистичних показників нація може залишатися стійкою на інформаційному фронті.