Нещодавно в видавництві «Лабораторія» вийшла друком книжка журналістки, шеф-редакторки журналу Reporters Марічки Паплаускайте «Потяг прибуває за розкладом. Історії людей і залізниці».

Співзасновниця групи видань The Ukrainians Media, фіналістка «Честі професії» та Премії імені Георгія Ґонґадзе Марічка Паплаускайте не вперше виступає в ролі авторки збірки репортажів, заснованих на глибоких інтерв’ю. У 2019-му році вийшла книжка «Бог дивовижних людей та інших грішників» («Човен»), де в центрі уваги авторки опинилися віра й релігія.  Також Марічка — укладачка та співавторка видання «77 днів лютого», яке зафіксувало страшні події перших тижнів вторгнення Росії в Україну в 2022 році («Лабораторія», 2022).

Для написання «Потягу» авторка проїхала більше 8000 кілометрів і записала понад 80 годин інтерв’ю, які лягли в основу 15 текстів, вміщених у книжці. Вони розповідають як про виклики війни, які поставали перед залізничниками різних професій, так і про інші аспекти роботи державної компанії — найбільшого українського роботодавця. Передмову до книжки написав британський актор, режисер і письменник Стівен Фрай, а серед її героїв — топ-менеджери «УЗ», колишній британський прем’єр-міністр Борис Джонсон, начальниця херсонського вокзалу, де після запису інтерв’ю авторка потрапила під жахливий обстріл. Це також на позір пересічні, а насправді надзвичайні машиністи й провідники, які здійснювали подвиги, вивозячи українців подалі від війни. Касири, комунікаційники, волонтери, які передавали потягами гуманітарну допомогу, — це не всі, а лише частина людей, які є героями книги.

Марічка Паплаускайте під час презентації книги «Потяг прибуває за розкладом. Історії людей і залізниці», Центральний залізничний вокзал, Київ  

А ще ж пасажири, в яких можна легко впізнати себе. Мало є компаній, клієнтами яких є буквально вся країна, чи не так? Адже кожен із нас з більшою чи меншою регулярністю сідав у синій потяг із буквами «УЗ» і яскраво уявляв, який сервіс точно отримає (постіль, чай у склянці з підсклянником, непрохані життєві поради від попутників), а з чим можуть бути проблеми (температура в вагоні, стан туалетів тощо). Ця книжка, завдяки численним яскравим деталям, неодмінно поверне вас у котрусь зі здійснених подорож: до бабусі в село, на море в Крим чи в якесь важливе відрядження. Тож будьте готові до флешбеків.

Авторка вдало балансує між тим, аби викликати емоції у читача, і фактажем, цифрами, датами й іншими даними про роботу залізниці. А зробити це гармонійно в межах одного тексту й водночас наскрізно в усій книжці — непросте завдання. Спочатку насамперед співпереживаєш героям: тим, хто разом із Марічкою ховався в укритті вокзалу, начальникам двох станцій на Сумщині, які взяли в полон пʼятьох росіян, керівництву залізниці, яке одразу по вторгненню мало не лише продовжити роботу 24/7 в умовах повномасштабних бойових дій, а й забезпечити евакуацію населення, керівнику київського вокзалу, до якого на роботу 24.02 вийшло семеро підлеглих із 600 працівників… Певно, жоден читач не зможе не перейнятися описаним, що неодмінно зрезонує з власним досвідом. 

Презентація книги «Потяг прибуває за розкладом. Історії людей і залізниці»

Розділ за розділом, наче їдеш від станції до станції за визначеним маршрутом, відчувається продумана структура книжки. І досвід авторки в спілкуванні з дуже різними людьми: чи не всі вони поділилися з нею, окрім робочих моментів, і дуже особистими. За першими — емоційнішими — текстами йдуть більш інформативні, пізнавальні, —  історія української залізниці, починаючи з 19 століття, її колоніальний спадок, нинішні економічні виклики. Дізнаєшся, як був організований секретний запуск першого у світі медичного поїзда — реанімації для поранених військових і супровід дипломатичних місій іноземних політиків (тут є і про те, що в потязі пив Джо Байден), роботу залізничників над кращим сервісом. Відомості про це подаються не сухо, а крізь історії залізничників, упереміш із цікавими фактами їхніх біографій чи життєвими обставинами на момент вторгнення. Зрештою виникає різнобічне уявлення про те, як функціонує і чим живе «Укрзалізниця» —  величезне «місто-підприємство» (штат компанії налічує понад 180 тисяч працівників, як населення доволі великого міста).

Презентація книги «Потяг прибуває за розкладом. Історії людей і залізниці»

А проте коли обʼєктом дослідження є така «махіна», написати про все — неможливо. Щось точно залишиться поза увагою, та й частина інформації про роботу залізниці під час воєнного стану наразі засекречена. Паплаускайте у передмові також зазначає, що ця книжка не претендує на вичерпність. Та, як на мене, вона максимально до неї наблизилася, не допустивши втрати інтересу в читачів.

Напевно, знайдуться ті, хто закидатимуть авторці надмірне симпатизування компанії, про яку вона пише, та чи може бути інакше? Це ж не книжка про «успішний успіх» бізнес-проєкту. Це збірка історій про подвиги — десь одноосібні рішення конкретних людей, десь — про колективні, які в сумі зусиль призвели до дива. Коли під час повномасштабної війни «Укрзалізниця» запускає нові типи потягів, нові маршрути, покращує сервіс і в усіх сенсах росте, дивуючи своїх громадян.

Звісно, Паплаускайте згадує в книжці й про проблемні питання в роботі підприємства: корупційні скандали минулого, плинність кадрів, низькі зарплати, не аргументовані звільнення, перепродаж касирами «невловимих» квитків на потяг Київ — Варшава перекупникам тощо.

Але все ж таки це книжка про успіх. Евакуацію чотирьох мільйонів українців у перші тижні по вторгненню. Прибуття потягів за розкладом навіть після обстрілів. Ліки, які врятували дворічну дитину в переповненому поїзді, які одна провідниця «людським ланцюжком» передала іншій. Військові, евакуйовані потягами-реанімаціями в госпіталі. Прибуття європейських політиків і чиновників до Києва одразу після деокупації, аби побачити, на що ворог перетворив Бучу й інші окуповані містечка й села. Усе це стало можливим завдяки героям книжки, які зовсім не хочуть визнавати себе героями. Лиш кажуть, що просто роблять свою роботу.

Фото з фейсбуку Марічки Паплаускайте