Фіксери на війні. Невидимі продюсери закордонних медіа
Фіксери — це «провідники» закордонних кореспондентів, які допомагають зорієнтуватися їм у чужій країні, мові, культурі та звичаях. «Детектор медіа» вже писав про роботу локальних продюсерів (інша назва фіксерів). У тому матеріалі про особливості роботи, оплату, захист і навички розповідали самі фіксери, а тепер про проблеми фіксерів говорить Оксана Романюк, керівниці Інституту масової інформації, дослідник висвітлення конфліктів у медіа з Університету Агдера (Норвегія) Абіт Хоксха, кореспондент німецького мовника ZDF Дара Хасанзаде й акторка Рита Бурковська, яка теж працює фіксеркою.
Фіксер — робота на свій страх і ризик
З початком російського вторгнення різко зросла увага іноземних ЗМІ до подій в Україні. Журналісти не лише висвітлювали війну, а й відкривали світу Україну. Бажання розказати про те, що відбувається тут, мотивувало акторку Риту Бурковську почати співпрацювати з іноземними журналістами як фіксерки.
«Я працювала з різними іноземними журналістами й відчула, що для них дуже важлива Україна. Вони хочуть бути в контексті, зрозуміти, хто ми є».
Інтерес до конфлікту й до України створив високий попит на роботу фіксерів. Ними ставали всі охочі, хто хоча б на базовому рівні володів іноземною мовою, каже Оксана Романюк, директорка Інституту масової інформації. Через поступове згасання інтересу до новин з України та через ризики цієї роботи кількість фіксерів зменшилася. Сьогодні це, як правило, професійні журналісти чи продюсери. Втім, легально працевлаштовані одиниці. Попри великі ризики, фіксери залишаються незахищеними.
«Дуже багато є постійних загроз життю, здоровʼю фіксерів, їхня робота ніяк не захищена. В нас були випадки, коли їх викрадали, піддавали тортурам, а іноземне медіа їхало кудись далі», — розповіла Оксана Романюк.
За її словами, одна з найбільших проблем полягає в тому, що робота фіксерів майже ніяк не регулюється. Робота іноземних ЗМІ перебуває поза юрисдикцією українського законодавства. Співпраця тримається зазвичай на індивідуальних домовленостях між фіксером та іноземним медіа і, як правило, не передбачає компенсації фіксерам у випадку поранення чи загибелі. Без договору довести щось дуже важко, інколи допомагає лише публічність, говорить Оксана Романюк. Приміром, лише під тиском розголосу, що спричинила українська медіаспільнота, італійська La Repubblica визнала загибель українського журналіста Богдана Бітіка та виплатила компенсацію його родині. Українське законодавство передбачає виплати в разі поранення чи смерті. Але важливо мати статус медійника. Тому фіксерам рекомендують не лише намагатися будь-як легалізувати взаємини з замовником, але й отримати військову акредитацію.
- Читайте також: Наталія Гуменюк: Загиблий фіксер газети La Repubblica не мав акредитації Збройних сил
«Якщо журналіст має цю акредитацію, прескарту, він може розраховувати на якусь підтримку чи фінансову компенсацію від держави в рамках законодавства України про соціальний захист медійників. І він може згодом вимагати у медіа також якоїсь компенсації та підтримки», — говорить Оксана Романюк.
Для цієї акредитації подається перелік документів, де фіксер має бути вказаний як член команди журналістів, а також має бути лист від керівника групи, що підтверджує роботу фіксера в групі.
- Читайте також: Як журналістам працювати на війні. 15 порад про підготовку, поведінку, комунікацію та блокпости
Зі страховкою складніше.
«Зрозуміло, що іноземні журналісти приїжджають застраховані, але українські фіксери, самі, на жаль, дбають про свою безпеку. Я знаю дуже мало продюсерів, які мають страховку від іноземних медіа. Переважно це робота на свій страх і ризик», — розповідає Оксана Романюк.
На фото: Оксана Романюк, директорка Інституту масової інформації. Джерело: фейсбук-сторінка Оксани Романюк
Схожий досвід має і Рита Бурковська. За її словами, на початку вторгнення BBC пропонувало контракт і страховку, нещодавно — режисер італійського телебачення, для роботи над документальним фільмом. Однак в інших випадках це навіть не обговорюється. На думку Рити Бурковської, проблема торкається не лише фіксерів, але й журналістів. Буває, видання не хочуть брати жодної відповідальності за журналістів-фрилансерів, то що вже й казати про фіксерів. Однак ситуація не безнадійна: ще в травні 2022 року шість громадських організацій — Фундація «Суспільність», Асоціація «Незалежні регіональні видавці України» (АНРВУ), «Детектор медіа», ІМІ, ЦЕДЕМ та ІРРП ініціювали проєкт Міжнародний фонд страхування журналістів (МФСЖ), який передбачає страхування для фіксерів, журналістів, відеооператорів, редакторів, фотографів незалежних українських медіа, які направляються в офіційне відрядження до зони бойових дій, на звільнені території, прикордонні території з Росією та Білоруссю, прифронтові території та мають засоби захисту.
Психологічна безпека й інші приховані ризики роботи фіксерів
Фізична небезпека — найбільший, та не єдиний ризик у роботі фіксерів. Абіт Хоксха з Університету Адгера (Abit Hoxha), який досліджує висвітлення конфліктів у міжнародних ЗМІ, виділяє кілька видів небезпеки, яка загрожує фіксерам у їхній щоденній роботі: фізична, фінансова, психологічна та цифрова. Так, фіксерам добре платять, але це тимчасовий і нестабільний заробіток. Вони не мають соціального захисту і, виконуючи роботу, можуть наражатися на небезпеку, яка триває й тоді, коли робота виконана.
«Не можна забувати про цифрову безпеку. Сьогодні журналісти навіть вимикають пристрої, щоб їх місцеперебування не могли відстежити. Фіксери ж можуть не мати уявлення про те, як подбати про свою безпеку в цифровому світі та захистити свою приватність», — говорить дослідник.
Надзвичайно важливою є і психологічна складова роботи фіксерів.
«Ми мусимо памʼятати, що ці люди часто бачать смерть і загибель своїх співгромадян, вони не мають психологічного захисту, це не може на них не впливати. Але відповідної психологічної підготовки вони також не мають», — говорить науковець.
Рита Бурковська також вважає, що це праця не для кожного. Одна з її перших робіт фіксером — із журналістом BBC Джоелем Хантером у Бучі одразу після звільнення, де саме відбувалася ідентифікація та перепоховання численних загиблих.
На фото: фіксерка Рита Бурковська та журналістка Сара Лавренюк. Фото надане Ритою Бурковською
«Я не можу сказати, що не було страшно мені чи будь-кому в нашому оточені. Але з іншого боку, саме тому ми й мусимо розповідати світу про ці події», — говорить Бурковська. Акторка фільму «Бачення метелика» вважає, що саме її попередня робота допомогла емоційно підготуватися: «Тема фільму — полон, тортури, сексуальне насильство. Ми робили дослідження до цього фільму, тобто з цими темами я була вже ознайомлена, тому що це вже відбувалося під час війни всі девʼять років».
- Читайте також: «Війна і пошук орієнтира». Кінорежисер фільму «Бачення метелика» розповів, із чим вийде до глядачів Канн
Та звикнути до такого не можна, за її словами, особливо боляче, коли гинуть ті, кого добре знав, та й «доганяє» інколи лише згодом. Щоб упоратися психологічно, Ріта спирається на підтримку спільноти фіксерів-продюсерів, а ще медитує: «Я взагалі не знаю, як можна жити у світі, сповненому такої жорстокості, яку постійно проявляє Росія до України, й не втратити якесь світло, віру в людей, у майбутнє. Мені медитація дуже допомагає в цьому».
Крім того, акторка відвідує тренінги не лише з безпеки, а й на такі теми, як комунікація із жертвами гендерно зумовленого насильства, з колишніми полоненими чи родичами тих, хто в полоні, а також із протидії власному вигоранню.
- Читайте також: «Щоб ви не померли». Роман Вінтонів і Маргарита Бурковська дискутують про доступ медійників на фронт і звільнені території
Недосвідчені фіксери, на думку Оксани Романюк, більше ризикують завдати шкоди не лише собі, а й іншим. Наприклад, припуститися грубих порушень етичних норм чи вимог до роботи журналістів в умовах війни. Так, коли торік російська ракета у Вінниці вбила чотирирічну дитину, а її маму тяжко поранила, лікарі забороняли говорити жінці про втрату. Італійська знімальна група разом із фіксером Антоном Кудіновим потрапила в лікарню та повідомила матері про смерть дитини, знімаючи це на відео, що згодом спричинило скандал.
«Фіксер не був професійним журналістом і не мав уявлення про етичні професійні стандарти. Непрофесійні фіксери можуть не знати про особливості журналістської роботи в умовах війни», — розповідає Оксана Романюк.
Через брак журналістського досвіду фіксери можуть бути менш обізнаними й про Наказ Головнокомандувача Збройних сил №73, що регулює взаємодію між ЗСУ та медіа в умовах воєнного стану. Наказ, зокрема, передбачає обмеження доступу до інформації чи обʼєктів, якщо це може шкодити ЗСУ. Інколи фіксери та знімальні групи пробиралися на заборонені військовими території, їх затримували.
«Фіксер хотів вразити іноземних журналістів, але через порушення ті втрачали акредитацію», — розповідає Оксана Романюк. За її словами, недосвідченістю фіксерів можуть скористатися в цілях, далеких від журналістики.
«Були непоодинокі випадки, коли фіксер почав співпрацювати з людьми, які виявлялися, наприклад, російськими пропагандистами… Тому коли фіксером працює професійний журналіст, він аналізує, хто його замовник, і може відрізняти журналіста від того, хто себе за нього видає».
- Читайте також: Фіксери: як не стати інструментом у руках ворога
Фіксер: «технічний» співробітник чи повноцінний член команди?
Ті, з ким ми спілкувалися, не мають однозначної відповіді, як захистити права фіксерів. Абіт Хоксха каже, що слід ширше дивитися на роль фіксерів. Адже це не лише ті, хто допомагає висвітлювати події на війні. Це можуть бути, наприклад, і спеціалісти, які обробляють і аналізують дані й допомагають журналістам проводити розслідування, хоча самі журналістами не є. А тому важливо визнавати їх роль у журналістиці — допоміжну, але не менш важливу.
На фото: дослідник висвітлення конфліктів у медіа з Університету Агдера (Норвегія) Абіт Хоксха. Джерело: сайт університету
Однак під час війни фіксери не мають часу чекати на зміни. На це потрібні роки, говорить Оксана Романюк. За її словами, потрібно вже зараз відмовитися від самого цього поняття.
«Фіксер у розумінні західної спільноти — технічний співробітник, який не є членом медійної команди. Отже, його можна не згадувати публічно, не платити компенсацію. Це ж просто людина, яка набрала телефон, і все… Щоб переломити це ставлення, треба змінити концепцію, назвати його не фіксером, а продюсером… Продюсер у їхньому розумінні — член знімальної групи, який має такі самі права та заслуговує на повагу».
За словами Рити Бурковської, одним із проявів поваги до фіксерів-продюсерів є згадка їхніх імен у готовому матеріалі.
«Буває, приїжджає досвідчений журналіст, який працював в Афганістані, й поводиться, ніби він усе знає, бо ж був на війні. Але наша війна зовсім інша! Можуть аргументувати відмову згадувати прізвище тим, що на якійсь війні це було небезпечно для людей. Але камон, ти в Україні, ти не розумієш, в яких реаліях працюєш», — розповідає Рита Бурковська.
Вона говорить і про позитивний досвід. Наприклад, іноземні журналісти не лише згадували її, але й дивувалися, коли її прізвище не зʼявлялося в матеріалах інших видань, з якими вона співпрацювала. Акторка говорить, що це нове покоління журналістів, для котрих етичне ставлення до українських колег, визнання їх роботи — норма. Тоді фіксер може й сам допомогти розвинути тему або виконати інші редакційні завдання, як-от, наприклад, зробити інтервʼю з військовими у психіатричній клініці для матеріалу New York Times про посттравматичний стресовий розлад.
Саме тому фіксерами працюють і професійні журналісти, говорить Оксана Романюк.
«Вони організовують поїздку, відповідають за контекст… Вони, власне, створюють сценарій, за яким будуть працювати іноземні журналісти, відповідають за отримання дозволів, коментарів, допомагають із комунікацією, з пошуком героїв. На них — левова частка матеріалу, який виходить у закордонних медіа», — розповідає Оксана Романюк. На її думку, іноземні колеги вже все частіше покладаються саме на журналістів і продюсерів із досвідом, коли приїжджають в Україну.
З професійною українською командою співпрацює і кореспондент німецького мовника ZDF Дара Хасанзаде (Dara Hassanzadeh). Він також відмовляється від поняття фіксер.
На фото: журналіст ZDF Дара Хасанзаде. Фото надано Дарою Хасанзаде
«Що таке фіксер? Усі, хто працює в журналістиці, — журналісти, навіть якщо вони не вчилися в університеті чи не пишуть для New York Times», — говорить кореспондент. Для нього ключовими є професійні й особисті якості членів команди, а те, що вони з України, — не лише перевага, а й необхідність.
- Читайте також: Дара Хасанзаде, ZDF: «Цю війну висвітлюють найкраще, ніж будь-яку до цього»
А видання The New York Times, що було відзначене Пулітцерівською премією за міжнародні репортажі про війну в Україні, всіх причетних журналістів і фіксерів згадало як членів команди. Про це розповів один із журналістів-фіксерів Стас Козлюк: «Українські журналісти в цій історії часто є повноцінними колегами для іноземців. І круто, що частина іноземних колег нас саме так і сприймає. Ще одна річ, якої нам треба повчитися в іноземних колег – це роботі в команді. Тому що, наприклад, над матеріалом «Війна Путіна» (до якого я був причетний) працювало достобіса народу. Можете самі сходити, відкрити й подивитися перелік всіх причетних. Там щось до 20 людей. І близько шести місяців роботи».
- Читайте також: Стас Козлюк: «Ти маєш лишатися при здоровому глузді до перемоги. Тому що треба працювати»
На іншому ж «полюсі» — робота журналістів-«парашутистів», котрі мало знайомі з контекстом, а то і взагалі шукають «хайпу» і не надто переймаються професійністю фіксерів, із якими співпрацюють, вважає Оксана Романюк.
Утім, іноземних журналістів в Україні зараз значно менше, ніж на початку вторгнення. Війна стала сумною буденністю, в іноземних медіа з’явилася втома від війни. Незмінними лишаються ризики, які фіксери переважно так і долають самотужки. Та попри все вважають свою роботу надзвичайно потрібною, говорить Рита Бурковська:
«Ми — елемент у створенні цього контенту. Ми живемо у XXI столітті, де інформація відіграє дуже важливу роль. Саме тому, що ми допомагаємо це робити, наша війна досі на порядку денному».
На головному фото: фіксерка Рита Бурковська разом з американською документальною фотографкою Наталі Кейссар. Фото надано Ритою Бурковською
