На фоні, м’яко кажучи, непорозуміння з «ЧВК Рьодан» серед українців знову загострюється стигма щодо аніме. Цей вид мистецтва ніколи не був особливо популярний в Україні: як і у випадку коміксів і відеоігор, про себе дала знати довга радянська окупація. А тепер аніме взагалі відверто лякає «дорослих»: чи то своєю вдаваною дитячістю, чи то не притаманною західній культурі зовнішністю. У будь-якому разі українці бояться того, чого не розуміють. 

Тож цей текст покликаний пояснити, що таке «аніме». І, можливо, навіть надихнути на перегляд ;)

Що таке аніме?

Почнімо з простого, «аніме» — це всього лише слово, яким у Японії називають всю мультиплікацію. Як слово animation в англійській мові. Проте на Заході термін «аніме» історично прижився на позначення саме мультиків у «японському стилі». 

Цей жанр виник у 1910-х роках, коли японські режисери почали експериментувати із західною технікою мультиплікації. Їхні перші твори були дуже короткими — від однієї до п'яти хвилин, герої мали по чотири пальці (бо так швидше малювати) і все створювалося крейдою на чорній дошці. Щось ближче до сучасних творів виникло лише після Другої світової війни, а справжній «бум» почався у 1960-х з Осами Тедзуки та його «Могутнього Атома». 

Травми війни та ядерної зброї породили унікальні сюжети та піджанри аніме, наприклад, знаменитих сьогодні «меха», тобто людиноподібних бойових роботів. Без них не було б ні «Трансформерів», ні «Тихоокеанського Рубежа», ні «Залізної людини». 

«Могутній Атом»

Тоді ж почався шлях Хаяо Міядзакі, японського режисера, твори якого ви, найімовірніше, дивилися. Можливо, навіть не усвідомлюючи, що це аніме.

Його «Мандрівний замок» здобув нагороду на кінофестивалі у Венеції, «Віднесені привидами» перемогли на «Берлінале» і отримали «Оскар». Міядзакі не просто так називають японським Волтом Діснеєм. 

Остання на сьогодні робота Міядзакі «Здійнявся вітер» розповідає про конструктора японських винищувачів у Другу світову війну

Ще відоміше в Україні аніме — це «Покемони». Здається, свого часу кожен український школяр або збирав фішки з покемонами, або мав рюкзак, щоденник чи пенал із Пікачу. Урешті фільм про пригоди електричного покемона випустили в Голлівуді. 

І це далеко не єдиний приклад, коли аніме надихало західних режисерів. Крістофер Нолан зізнавався, що ідею «Початку», історії про проникнення в чужі сни, він узяв з аніме «Паприка». 

Кадри з «Паприки» та «Початку»

«Матриця» була б неможливою без «Акіри» та «Привида у броні» — фундаторів жанру кіберпанк. Джеймс Кемерон визнавав, що роботи Хаяо Міядзакі вплинули на його «Аватар». «Реквієм за мрією» місцями покадрово (це не перебільшення) відтворює аніме «Ідеальний смуток». 

І, звісно, якщо ви не боїтеся діснеївського «Короля лева», то, можливо, вас не злякає і японський оригінал «Кімба, Білий лев».

Порівняння від Mashable India

Тоді що відрізняє аніме від західної мультиплікації?

З точки зору змісту, нічого. Як і західна мультиплікація, аніме буває дитячим і дорослим, суто розважальним чи дуже глибоким, абсолютно приземленим і божевільним. Якщо ви думаєте, що аніме виглядає хворим, то пригадайте, як Новий канал показував українським дітям «Му та Ципу», чи підіть подивіться, як Джеррі живцем знімає шкіру з Тома. 

Єдина ґрунтовна відмінність аніме пов’язана навіть не з технологією малюнку, а зі стилем. Адже у 1995 році, у той самий час, коли вийшов перший західний повністю комп'ютерний мультфільм «Історія іграшок», Японія досягла технологічного прориву з «Привидом у броні». І тепер знайоме нам 3D можна побачити ледь не в кожному другому аніме. 

Натомість героїв аніме справді вирізняють великі непропорційні очі, забарвлені чи не в усі кольори веселки, розпатлане волосся, довгі ноги та руки, схематичне зображення рота й носа. До речі, зовнішність японських героїв, як і західна школа анімації, продовжує змінюватися. Наприклад, у 1990-х були популярні L-подібні носи персонажів, а зараз — крапки. 

Усе це — виражальні засоби та інструменти, із якими працюють японські художники. Вони часто гіперболізують рухи та емоції під час анімації. А потім ще досипають згори всіляких ліній руху, зірочок, сердечок, написів. Як в ожилих коміксах.

Ще одна помітна різниця із західною стилістикою — це система кольорів. Наприклад, якщо ми звикли, що білий символізує чистоту та баланс, то в аніме цей колір ілюструє холоднокровність та апатію. 

Також аніме притаманний специфічний  жанровий поділ. Крім відомих нам детектива, драми чи комедії, існує ще ціла система класифікацій і підвидів. Наприклад, розподіл за віком: кодомо — це аніме для дітей до 12 років зі спрощеним сюжетом і стилем малювання. Чи навіть розподіл за статтю: шьоджьо вважається аніме для дівчат-підлітків і найчастіше розповідає про становлення особистості. Крім того, аніме має чимало унікальних сюжетних шаблонів. Наприклад, ісекай — це історії про героїв, які потрапляють в інший світ. 

Поради для новачків

Якщо вас таки зацікавив світ японської анімації й ви вже подивилися всього Міядзакі, то рекомендуємо спробувати ці твори, дружні до новачків: 

«Місто, де мене немає». Ви колись задумувалися про те, щоби повернутися в часі та прожити своє життя заново, зберігши теперішні знання? З героєм «Міста, де мене немає» стається саме це. Але він, здається, не дуже радий. Аніме поєднує світлі та безтурботні, буквально інфантильні нотки та невідворотність майбутнього. 

«Кіберпанк: Ті, що біжать по краю». Максимально динамічне, майже спинномозкове (жарт зрозумієте потім) аніме для тих, кому близький жанр кіберпанку. Чергова промислова революція рознесла багатих і бідних ще далі один від одного, і місце людини в соціальній ієрархії стало дуже легко вирахувати за якістю та кількістю кібернетичних імплантів у її тілі. У цьому світі хлопець Девід, який не мав майже нічого, раптом отримує все. Але чим міцніше він стискає здобуте в руках, тим сильніше воно вислизає.

«Ковбой Бібоп». Джаз, нуар, космічний корабель і група друзів, яким на прощання не треба нічого говорити. «Ковбой Бібоп» — це щось середнє між кримінальними драмами Тарантіно та «Зоряними війнами». І, якщо для вас це не звучить щонайменше цікаво, то що з вами не так?

Аніме — це не якась страшна чи смішна дивина. Це вид мистецтва, який змусить вас думати, сміятися, плакати. І найкращий спосіб у цьому переконатися — спробувати.

Фото: pixabay.com