В Україні стартував проєкт «Кінографія» — дослідження географії кінотеатрів, створених у 1940–80-ті роки в межах програми кінофікації. Дослідниці Олена Сирбу, Валерія Карпань, Ксенія Рибак, Поліна Байцим, Марина Хрипун та фотографка Маша Матяшова їздять містами, фотографують старі кінотеатри, записують спогади місцевих та проводять архівні дослідження, щоби з’ясувати, яким був кінотеатр від початку й на що перетворився тепер. Як підсумок проєкту дослідниці запланували створити інтерактивну мапу радянських кінотеатрів, на якій поступово з’являтимуться досліджені об’єкти й можна буде побачити фото кожного. MediaSapiens поспілкувався з дослідницями про критерії оцінки кінотеатрів, майбутню мапу та про перевтілення запорізьких «будинків кіно» на храми різних конфесій.

Ксенія Рибак: Проєкт розпочався з нашої активістської ініціативи Occupy Kyiv Cinemas. Раніше ми вже досліджували кінотеатри, збудовані в радянський період у Києві, і в результаті створили мапу. Зацікавилися цією темою, коли намагалися захистити від закриття кінотеатри «Київ», «Кінопанорама» й «Україна». Ми хотіли дізнатися, як ці кінотеатри будувалися, зрозуміти, яку роль вони відіграють для міста тепер, у чому їхня архітектурна та історична цінність.

Ми вирішили дослідити ситуацію і в інших містах, зрозуміти, чи такі самі процеси сьогодні відбуваються в регіонах, як там працюють кінотеатри, які в них проблеми та потреби. Результатом проєкту стане онлайн-архів та інтерактивна мапа, де ми зберемо відомості про радянські кінотеатри 40–80-х років, опишемо, чим будівлі цих кінотеатрів особливі: зафіксуємо інформацію про мозаїки, барельєфи, які, на нашу думку, мають мистецьку й архітектурну цінність. Ми хочемо дослідити й типові проєкти кінотеатрів, які втілювали у багатьох містах, описати їх, зрозуміти, як ці кінотеатри використовуються тепер, чи досі працюють.

Валерія Карпань: Медіа, яке ми обрали, тобто інтерактивна онлайн-мапа, добре передає ідею — представити долю радянських кіномереж комплексно. У такий спосіб, обираючи різні періоди або статуси будівель, аудиторія зможе побачити візерунок маркерів на мапі, які візуалізують стан будівель та інфраструктурної спадщини.

— Чому вирішили сфокусуватися саме на 40–80-х роках?

Марина Хрипун: У деяких містах збереглися всього два-три кінотеатри з радянських часів, в інших — більше, але ті трансформації, які з ними відбувалися з моменту створення, — перейменування, перебудова, те, що пов’язане з процесами приватизації і, власне, те, в якому вони зараз стані, — важливі  складові нашого дослідження кіномереж.

Олена Сирбу: Ми фокусуємося на періоді 40–80-х років, тому що 20–30-ті роки — більш досліджені, чимало інформації є у відкритому доступі. Тому нам було цікаво дослідити кінотеатри післявоєнного періоду, щоб заповнити прогалини.

Валерія Карпань: Є певні об’єкти, збудовані до 40-х років. Проте в межах радянських рекомендацій щодо кінофікації, покращення відвідування кінотеатрів і посилення кіномереж, більшість таких кінотеатрів реконструювали, тому ми плануємо нанести такі приклади на карту.

— Чи можна називати вашу мандрівку Україною в пошуках кінотеатрів експедицією? І чому ви почали її саме з Луцька?

Марина Хрипун: З нами співпрацює фотографка Марія Матяшова, яка їздить містами, щоб зафіксувати стан кінотеатрів. Саме вона будує графік, коли і куди їхати. У нас немає чіткої ієрархії міст і ми не визначали, куди маємо заїхати на початку проєкту, а куди — наприкінці.

Валерія Карпань: Попередньо ми досліджуємо стан будівель кінотеатрів дистанційно — за допомогою архівних матеріалів і даних із відкритих джерел. Крім того, ми плануємо провести близько тридцяти інтерв’ю з працівниками та працівницями кінотеатрів та колишніх кіномереж, активістами й активістками та місцевими дослідниками й дослідницями радянського кінематографу. Проте кожна з нас також має здійснити мінімум одну поїздку, щоби поглибити розуміння контексту досліджуваних міст.

Марина Хрипун: Кабінетні дослідження не дають нам повну інформацію про локації, адже про них може не бути відомостей через процеси приватизації і виведення об’єкту із комунальної власності. Все це ускладнює отримання інформації з офіційних джерел. Тому ці поїздки на місця дають нам можливість дізнатися щось про кінотеатри від місцевих людей, розширити мапу. І це, напевно, схоже на експедицію.

— Скільки міст у межах дослідження плануєте відвідати і які саме це будуть локації?

Ксенія Рибак: Загалом ми хочемо охопити 14 міст. Але на мапу ми нанесемо також інформацію про кінотеатри з міст, які не встигнемо відвідати, спираючись на результати кабінетного дослідження. У межах проєкту ми запланували відвідати Вінницю, Дніпро, Житомир, Запоріжжя, Кривий Ріг, Луцьк, Львів, Маріуполь, Одесу, Херсон, Харків, Чернігів та інші міста. Крім цього, ми вже маємо готове дослідження кінотеатрів Києва, дані якого додамо на мапу.

При виборі міст ми зважали на те, де найбільше було збудовано кінотеатрів в процесі кінофікації. Ми також співпрацюємо з іншими дослідниками. Наприклад, у Маріуполі, де кінотеатрів багато, наші друзі досліджують специфіку розбудови кіномереж в індустріальних містах.

Олена Сирбу: Також нам був важливий географічний фактор. Ми намагалися зробити так, аби обрані міста були більш-менш розподілені по Україні: схід, захід, південь, північ і центр.

— Яким має бути кінотеатр, щоби ви внесли його на мапу? Чи вас цікавлять усі кінотеатри, які були збудовані у визначений вами період?

Ксенія Рибак: Для нас дуже важливий період, у який було збудовано кінотеатр, але цікавлять нас не лише ті кінотеатри, які досі працюють чи перебувають у гарному стані, мають мозаїки чи барельєфи. Для нас цікаві й руїни кінотеатрів, бо вони можуть скоро зникнути. Ми намагаємося ідентифікувати архітекторів та художників, які працювали над створенням цих будівель.

Олена Сирбу: Ми будемо готувати кілька текстових матеріалів у межах проєкту, зокрема, писатимемо про трансформацію кіномережі, тому нас цікавлять різні кінотеатри: ми шукаємо успішні приклади управління старими кінотеатрами; шукаємо кінотеатри, які досі працюють; і ті, які трансформувалися у супермаркети, адміністративні будівлі чи ще щось. Також ми звертаємо увагу на те, в якій власності перебуває кінотеатр — приватній чи комунальній: нам цікаво дослідити, які з них у кращому стані.

Валерія Карпань: Одна з наших цілей — дослідити явище культури кінотеатрів, адже їхні будівлі мають архітектурну та історичну цінність. Окреме завдання — поширити інформацію і базові знання про сенс і цінність радянської модерністської архітектури. Навіть якщо це об’єкт, який не містить елементів монументально-декоративного мистецтва і не має великої архітектурної цінності, нам цікаво дослідити зміну його функцій та форм власності, простежити, як трансформувалось кіномережа. Ми розуміємо, що мережі кінотеатрів не можуть існувати такими, як це планувалося в радянські часи, тож для нас важливо представити бачення кіномереж сьогодні.

Марина Хрипун: Ми зважаємо на рік побудови, чи він залишився у своїй функції чи її змінили; чи має він монументальні елементи, які потребують збереження; цікавимося, чи співпрацює керівництво кінотеатру з громадою; оцінюємо політику кінопоказів. Ці критерії з’являться на мапі як фільтри.

— Скільки таких кінотеатрів, які перетворилися на ті ж супермаркети, вам траплялося?

Марина Хрипун: У кожному великому місті було близько десяти кінотеатрів; не всі вони дожили до теперішнього часу. Ті, які не дожили, трансформувалися, і питання в тому, у що саме. Є кінотеатри, які перетворилися на супермаркети, а є такі, що стали церквами. Крамниця — це щось, що дуже легко побудувати у будь-якому приміщенні, а церкву збудувати складніше. У Запоріжжі, наприклад, є два робітничі райони біля великих підприємств, які утворилися приблизно у 50-ті роки минулого століття й розташовані в різних частинах міста. У цих районах свого часу побудували кінотеатри для робітників за однаковою системою — типовим проєктом будівлі й парком довкола. І обидва ці кінотеатри зараз перетворилися на церкви, одна православна, а іншу використовують Свідки Єгови. Зараз вони дуже по-різному виглядають. Нам вдалося потрапити в церкву до Свідків Єгови. У відповідь на запитання, як відбувалося перевтілення, представники церкви переконували нас, що там зробили ремонт і тепер у приміщенні все нове. Хоча ми бачили на підлозі типову радянську плитку, яку зустрічали і в інших кінотеатрах. Навіть в актовій залі — колишній залі для сеансів, де вони проводять свої зібрання, — не змінили крісла та обшивку стін. Шкода, що нам не вдалося потрапити всередину православної церкви, але бачили, що там відбулися зміни: на вікнах вітражі з хрестами, до будівлі добудували дві бані.

Олена Сирбу: Це досить поширена практика — перетворення кінотеатрів на релігійні споруди, не тільки в Запоріжжі таке відбувається. Та інколи й кінотеатри будували на місцях церков. І були випадки, коли з кінотеатру знову робили церкву, тобто повернули будівлі її першочергове значення. У Києві, наприклад, синагогу перебудували в «Кінопанораму» і тепер, коли кінотеатр не працює, теж, можливо, є релігійна спільнота, яка би хотіла претендувати на це приміщення.

— Чи були ще якісь приклади таких перевтілень?

Олена Сирбу: На вулиці Суздальській у Києві був кінотеатр, що перетворився на соціальний центр для бездомних людей, де вони можуть переночувати, помитися. Це єдиний такий центр у Києві.

Марина Хрипун: У кінотеатрі-церкві в Запоріжжі, про який ми вже говорили, до перетворення на храм діяв притулок для собак.

— На якому етапі зараз ваш проєкт? Скільки кінотеатрів з’являться на інтерактивній мапі?

Марина Хрипун: Ми працюємо з дизайнером і програмістами, які створюють саму мапу, а паралельно формуємо для неї базу даних. До жовтня мапа буде готова. Поки що рано говорити про конкретні цифри, очевидно, що не всі радянські кінотеатри, які є в Україні, відразу з’являться на карті. Однак для того, щоби проєкт тривав, ми розробимо форму зворотного зв’язку і всі охочі, які знають щось про кінотеатри, які ми пропустили, зможуть додати інформацію на мапу. Також ми працюємо над розділом аналітичних матеріалів про кіномережу та архівних фотографій.

Фото надані авторками проєкту