Сестри Анна Ільченко та Світлана Ославська мріють видати фотокнигу, в якій зберуть світлини старих хат із різних сіл України й історії людей, які їх будували. Над проєктом Old Khata вони почали працювати торік, адже їздили в репортерські подорожі, захоплювалися різноманіттям сільської архітектури та хотіли, щоби ці будинки побачило більше людей. Зараз вони збирають гроші на велику експедицію селами влітку. Mediasapiens розповідає, як Анна та Світлана їздять Україною, які хати вважають старими та чому не в кожну сільську хату слід заходити.

Анна: Ідея проєку народилася давно. Світлана бувала в репортажних поїздках, фотографувала хати й вела сторінку в інстаграмі. Пізніше ми подумали, що хочемо робити щось глобальніше, ніж просто блог у соцмережі, й вирішили створити фотокнигу, в якій з’являться світлини давніх хат чи не з кожного регіону України. Нас обох цікавила сільська архітектура, адже ми багато часу провели в селі на Волині, хоча самі з міста — Сєвєродонецька. Коли на Великдень минулого року померла наша бабуся, ми зрозуміли, що після смерті людини зникає й хата, яку вона створювала, в якій жила. Адже після смерті людини хату часто перероблюють чи навіть продають. Ми подумали, що потрібно їхати й фотографувати старі будинки саме зараз, поки живі господарі, щоби поспілкуватися з ними, дізнатися, як хати будувалися, хто і коли в них жив, яким було їхнє життя.

Світлана: Ми робимо це з любові. Нам подобається сільська архітектура, подобається фотографувати хати, розглядати деталі, говорити з людьми, які живуть у цих будинках. Хочемо їх зафіксувати, зберегти.  Це потрібно насамперед нам, проте проєкт має цінність і поза нами двома. Ми отримуємо відгуки від людей, які стежать за проєктом у соцмережах, і за три дні, як ми запустили краудфандингову кампанію, ми зібрали понад половину від зазначеної суми (зараз зібрана сума, що зазначена на спільнокошті, але збір грошей триває — MS).

— Виходить, що ваш проєкт не лише про хати й архітектуру, а й про самих людей?

Анна: Про все в комплексі. Мені здається, що без людини не буде хати — цього мікрокосмосу, який вона створює, коли живе в будинку, облаштовує свій простір. Тому нецікаво фотографувати просто хати, важливі люди.

Світлана: Це проєкт на межі, і він постійно дрейфує: інколи ми звертаємо більше уваги на архітектуру, інколи — на людину та її історію. Однак у книжці не буде описана історія життя людини. Там буде наголос на візуальне, ми хочемо опублікувати лише уривки з інтерв’ю, якісь найбільш глибокі й показові, а не переказувати щось своїми словами.

— З якого села ви почали свої подорожі в пошуках старих хат і чому саме звідти?

Анна: Ми почали експедицію з Полісся, із села нашої баби. Потім ми поїхали на Івано-Франківщину в село Велика Кам’янка. Систематично займатися проєктом почали минулого року, проте через епідемію змогли виїхати лише кілька разів у вихідні, між роботою. Цього літа ми запланували провести велику експедицію й за два місяці проїхати всі регіони України. Саме на неї ми й збираємо гроші.

Світлана: На початку епідемії всі намагалися вберегти від коронавірусу старших людей. Казали, що не треба їздити нікуди, адже це небезпечно. Ми відклали велику подорож, проте цього літа все відбудеться, якщо, звісно, не станеться якогось катаклізму. Ми хочемо проїхати все й одразу, щоби не розтягувати подорож на кілька років. А ще треба робити все швидко, бо хати зникають, руйнуються, їх зашивають пластиком, а люди, які там живуть, умирають.

— Ви плануєте їхати лише вдвох чи, можливо, ще когось долучатимете до проєкту?

Анна: Їдемо вдвох, хоча й отримуємо багато повідомлень від людей, які би хотіли долучитися до експедицій. Однак у нас камерний формат, нам так комфортно: я фотографую, Світлана спілкується з людьми, записує розмови. Що менше людей приїжджає, то більше шансів на глибоку розмову з місцевими.

— Як проходить ваша експедиція? Як ви обираєте село, в яке хочете поїхати?

Світлана: Спершу обираємо регіон, куди хочемо поїхати, далі вже визначаємо села, в які заїжджатимемо. Вибір залежить і від того, як можна доїхати до села, чи їздить туди автобус, скільки часу займе дорога. У нас є список сіл, куди потрібно поїхати. Буває, що нам пишуть люди і просять поїхати в якесь конкретне село. Нещодавно написала жінка з Луганщини — просила поїхати туди й відзняти крейдяну хату. Ми ще не планували конкретного маршруту нашої великої експедиції, але знаємо, що це не будуть суцільні два місяці в дорозі. Ми робитимемо невеликі паузи. Скажімо, поїдемо на Буковину, Галичину й Закарпаття, потім перепочинемо, скинемо фотографії, й після цього вирушатимемо в інші регіони.

— Ось ви вже на місці, приїхали в якесь село: що робите далі, куди спершу йдете?

Світлана: Можна йти куди завгодно, у будь-якому напрямку, у будь-яку хату. Часто ми маємо контакти або імена людей із сіл, у які їдемо, і йдемо одразу до них. Якщо ж контактів місцевих немає, просто йдемо в якусь хату, яка нам сподобається, спілкуємося з людьми, що там живуть. Буває, запитуємо в них, до кого ще можна піти й чию хату сфотографувати. Інколи завести знайомства можна в магазині: з одною жінкою в Дземброні ми так і познайомилися, пояснили їй, хто ми і що нам треба, а вона дозволила до неї прийти. Проте буває по-різному. В однієї жінки, наприклад, була настільки стара хата, що вона соромилася нам її показувати, проте відвела нас до сусідки баби Нюри, яка живе в хаті, типовій для того села, — Олешні. Йдеться про гончарське село, й саме в хаті баби Нюри виготовляли різні гончарські вироби, тому в домі збереглися спеціальні підставки й п’ятри — дошки, на яких гончарні вироби сушили. Оскільки господиня погано чула, жінка, яка нас привела, викрикувала їй на вухо запитання.

— Наскільки старою має бути хата, щоб ви зафіксували її історію?

Анна: Напевно, краще говорити не стара хата, а давня. Це слово ми почули від чоловіка, який підвозив нас до Космача. Словосполучення «стара хата», як на мене, несе в собі негативні конотації. Коли ми так говоримо, відчувається нашарування старого запаху, щось таке затхле. А словосполучення «давня хата» сприймається інакше — без негативних підтекстів, воно має й культурне наповнення. Хати, про які ми розповідаємо, не обов’язково мають бути дуже старими.

Світлана: Це може бути навіть хата, якій 30 років. Цікава та хата, в якій можна помітити нашарування кількох епох: часів незалежної України, капіталізму і всього, що він несе із собою, — євроремонт, супутникові тарілки; радянської епохи і часів, що були до неї. Коли є ці нашарування — є глибина. Нас не цікавлять руїни, ми шукаємо хати, в яких люди живуть.

— Наскільки ретельно ви досліджуєте кожну хату? На що саме звертаєте увагу?

Анна: Це залежить від відкритості людей, до яких ти приходиш. Від того, наскільки далеко вони готові тебе впустити — в комору, наприклад чи кудись іще. Інколи ти заходиш і починаєш говорити з людиною, і тобі більше нічого не треба — ти хочеш лише слухати її. А інколи буває так, що розмова не складається й людина більше показує свою хату.

Світлана: Часто ми бачимо в хатах те, до чого не були готові. Наприклад, земляну долівку — відсутність підлоги. Бувають дуже малі хати з вузькими та низенькими дверима. Коли бачиш це, розумієш, наскільки в людини, яка живе в будинку, мало речей. Напевно, якщо б вона хотіла виїхати, всі її речі вмістилися б у два мішки.

Пам’ятаю, ми зайшли в хату баби Анелі на Покутті й були здивовані тим, наскільки в неї мінімалістичний побут, некомфортний з точки зору сучасної людини. І так у багатьох. Люди живуть не так, як ми звикли, тому часто наші поїздки — це  зустріч з іншим життям. У віддалених, бідних селах ми часто постаємо перед вибором: заходити в якусь хату чи ні, адже там ми можемо зустрітися з великою бідністю чи іншою людською бідою. Під час експедиції в Олешні ми почули протяжний крик, який линув із сусідньої вулиці. Ми не наважилися піти й подивитися, що там відбувалося, бо було моторошно. Йти чи не йти, відкривати двері чи ні — це завжди про вибір.

— Чи було таке, що люди не впускали вас до хати, ставилися вороже?

Анна: Бувало, що люди навіть не хотіли розуміти, хто ми такі й нащо ми це робимо, а одразу могли сказати нам, що вони бідні, нещасні, й відіслати нас геть. Або люди могли думати, що ми свідки Єгови чи що фотографуємо хату, щоби продати її на OLX. Але переважно люди розуміють, що ми робимо, і привітно ставляться до нас.

Світлана: Вороже ставлення людей зумовлене тим, що вони пережили, історією їхньої родини, села. Можливо, це село переселенців, які й досі не почуваються в безпеці й тому неохоче говоритимуть із вами. Натомість якщо це село, де люди жили безпечно, — багато поколінь на одному місці й туди, можливо, вже приїжджали якісь кінорежисери, знімали там фільми, люди ставитимуться до нас привітніше. Вони розумітимуть, що чужинці, які приїжджають, можуть зробити твір мистецтва, який потім прославить їхнє село. Наприклад, ми були в Дземброні, у тій хаті, де колись жила знімальна група фільму «Тіні забутих предків». У власниці цього будинку вдома є книжка — артбук про це кіно. Жінка зберігає книгу в пакеті, аби та не псувалася, і з гордістю показувала нам її, бо там є фотографії її родини. Але не в кожному селі в людей є такий досвід, і тому не кожна людина буде рада бачити чужаків.

— З огляду на побачене, чи відчувається різниця між тим, як люди облаштовують свій побут у різних регіонах України?

Анна: Різницю помітно не лише між регіонами, а навіть між селами. Традиція не обмежується територіальним поділом, який існує зараз чи існував колись. Наприклад, у селі міг жити майстер, який вмів робити щось унікальне, тому на багатьох хатах є результат його роботи. Інколи традиція може бути зумовлена економічними факторами: коли в село завезли зелену фарбу, з’явилася традиція фарбувати вікна в цей колір.

Раніше я й не уявляла, що в Україні бувають такі різні хати. На Дніпропетровщині досі є будинки з очеретяними стріхами.

Світлана: Нас часто запитують, у чому різниця між архітектурою села заходу та сходу України. Хоча насправді різниця може бути помітна навіть між північчю і півднем однієї області. Наприклад, на півночі Волинської області можна побачити багато побілених дерев’яних хат, блакитні вікна, двері; а на півдні — цегляні хати. Сільська архітектура — це калейдоскоп матеріалів, кольорів, способів організувати житло. Хата — це твір народного мистецтва, такий самий як писанка чи вишита сорочка, адже він формувався століттями й змінювався відповідно до зовнішніх умов. Хата — це твір, тому що людина створювала її від початку й до кінця: будувала, оздоблювала, вішала туди рушники, образи, кожного року підмальовувала піч.

— Ви плануєте видати книжку із фотографіями хат та історіями людей, які там живуть. Чи плануєте дарувати книгу тим людям, чиї хати ви фотографували?

Світлана: Поки ми не планували такого, але були б дуже раді, якби вдалося знайти фінансування та видати багато примірників, щоби передати всім цим людям. Це було б найкраще.

Фото: Анна Ільченко