«У конфлікті є інші ролі, крім героїв і ворогів». Як робиться мультсеріал про життя в окупації

«У конфлікті є інші ролі, крім героїв і ворогів». Як робиться мультсеріал про життя в окупації

12:04,
24 Травня 2021
1737

«У конфлікті є інші ролі, крім героїв і ворогів». Як робиться мультсеріал про життя в окупації

12:04,
24 Травня 2021
1737
«У конфлікті є інші ролі, крім героїв і ворогів». Як робиться мультсеріал про життя в окупації
«У конфлікті є інші ролі, крім героїв і ворогів». Як робиться мультсеріал про життя в окупації
Центр прав людини ZMINA розповів десять історій реальних людей, які не виїхали з окупованих територій Донбасу та Криму, щоби пояснити їхні мотиви та захистити їх від дискримінації та упереджень.

«Всі, хто хотіли, поїхали?» — це десятисерійний мультсеріал про людей, які залишилися жити на окупованих Росією територіях України. Його створили Центр прав людини ZMINA та студія Real Stories Production за підтримки Агентства США з міжнародного розвитку USAID. Мета цього проєкту — довести, що жити на окупованій території не значить підтримувати російську агресію, бути зрадником чи колаборантом, і показати: дискримінація мешканців окупованих територій неприпустима.

 

Продюсувала серіал журналістка центру ZMINA Єлизавета Сокуренко, яка зі студентських років займається соціальною проблематикою.

— У нашому суспільстві є упередження, що всі люди, які залишились на окупованих територіях, підтримують окупантів, що всі вони мають проросійську позицію, тому їх потрібно там покинути, бо немає за кого боротися, — розповідає Єлизавета. — Щоб руйнувати ці упередження, ми й вирішили взяти участь у всеукраїнському конкурсі проєктів PitchUA2, де однією з категорій була гуманізація конфлікту.

У створенні серіалу брала участь менеджерка з адвокації центру ZMINA Альона Луньова. Вона до 2014 року працювала в Криму у правозахисній організації. Коли Росія загарбала Крим, Альона виїхала на вільну територію, працювала в моніторинговій місії ООН з прав людини й у благодійному фонді «ВостокSOS».

— Для мене пріоритетним є пошук нових способів адвокатування гуманного ставлення до людей, які постраждали від конфлікту. Це не можна робити просто «в лоб». Ми постійно працюємо з тезою, що постраждалі в конфлікті люди — це також люди, — каже Альона. — Важливо шукати нові форми вираження. Всі звикли до аналітичних звітів, виступів, пресконференцій і акцій, але цим не достукаєшся до великої кількості людей. Потрібні нові форми.

Перший ролик, який створила команда ZMINA з відеостудією Real Stories Production, був про Клубніку Андріївну — матір художниці Алевтини Кахідзе, яка померла від серцевого нападу в січні 2014 року, виїжджаючи з окупованої території. Алевтина Кахідзе візуалізувала історії, які їй розповідала мати, щоб розповісти про реалії життя в окупації. Також Real Stories Production зняла для ZMINA ролики про дітей, постраждалих від домашнього насильства, і про цивільне партнерство. Тож і в цьому проєкті студія стала головною партнеркою центру.

Загалом до створення серіалу були залучені кільканадцятеро людей. Серед них режисерки анімації і креативні продюсерки Ксенія Кравцова та Анастасія Фалілеєва, режисери-аніматори Клим Климчук і Родіон Шуб, художниця Алевтина Кахідзе, звукорежисери Ілля Попель та Дмитро Княжеченко, сценаристи Олексій Гавриленко і Оксана Грушанська та інші.

Нові серії щотижня виходять на фейсбук-сторінці «Всі, хто хотіли, поїхали?» та ютуб-каналі ZMINA. Незабаром ролики демонструватимуть на регіональних каналах Суспільного — зараз ZMINA в процесі підписання договору.

Єлизавета й Альона розповіли «Детектору медіа», як створювався цей проєкт, чому він потрібний і як, на їхню думку, може вплинути на поширені в суспільстві упередження та допомогти людям, які мешкають на окупованих територіях.

— Я думаю, люди прагнуть пояснень: є ті, хто поїхав, а є ті, хто залишився, — має ж бути причина, чому вони залишилися, — розмірковує Альона Луньова. — На війні завжди відбувається дегуманізація. Ми не можемо стріляти в людей, про яких думаємо, що вони такі самі, як ми. В перші роки війни я працювала з переселенцями, й саме вони часто є носіями цієї риторики: мовляв, усі, хто залишився, — сепаратисти. Вони відчувають несправедливість, бо мусили поїхати, щоб їх не вбити, й не мали там майбутнього, а інші залишилися — і їм нормально. Є думка, що люди, які залишилися в окупації, самі винні в тому, що з ними сталося. Бо, мовляв, не боронилися. До переселенців, до речі, теж багато претензій, особливо до чоловіків: чому втікаєш, а не воюєш? Відіграє свою роль і пропаганда: і нас, і росіян довго годували історіями, що окупація сталася за бажанням мешканців цих територій. Якщо запитувати зараз, чи триває збройний конфлікт у Криму, я впевнена, що більшість українців скаже «ні». Але окупація — це форма війни. І не мешканці цих територій у цьому винні, а Росія, яка цю війну розв’язала.

Єлизавета Сокуренко: Це також пов’язано з чорно-білим сприйняттям світу. Мовляв, якщо хтось розмовляє російською або слухає російський реп, на нього можна начепити ярлик проросійської людини. Звісно, Росія цим користається — поширює серед мешканців окупованих територій думку, що в Україні їх усіх записали в сепаратисти.

Альона Луньова: Тих, хто за Путіна і Росію, точно покажуть. Є цілі канали й медіагрупи, в які вливають величезні гроші, щоб вони висвітлювали проросійські настрої. Є медіа, які показують історії героїв, які загинули або зараз воюють на фронті, — їх теж не забудуть. А ми хотіли показати історії інших. Тих, хто посередині. Бо виникає відчуття, що є тільки дві ролі: або ти ошалілий прибічник Росії, або страждаєш за Україну. Люди можуть залишатися на окупованих територіях не через політику, а через відчуття дому та своєї землі. Також у нас є історії людей, які виїхали, а потім повернулися додому.

 

— Як вийшло, що кожна серія роблена в окремому оригінальному стилі?

Єлизавета Сокуренко: Проєкт робили сім місяців; на кожну серію йшло від двох тижнів до місяця. Спочатку планували, що все буде малювати Алевтина Кахідзе і все буде в її мінімалістичній стилістиці. У процесі стало ясно, що Алевтина не встигне намалювати всі десять серій, і ми залучили ще трьох режисерів анімації. Потім подумали, що одна стилістика для всіх серій може бути нецікавою, та й не всі історії вклалися б у техніку Алевтини. Тому вирішили зробити для кожної серії унікальний стиль мальованої чи стопмоушен-анімації. Вийшло набагато краще.

— Де ви знаходили історії і як їх обирали?

Єлизавета Сокуренко: Більшість героїв ми знайшли серед особистих контактів — люди знають людей, які знають людей, із якими можна поговорити. Здебільшого вони непублічні, але є історія кримськотатарської правозахисниці Муміне Салієвої. Нам було дуже важливо показати кримськотатарський спротив владі окупантів.

 

Альона Луньова: Ми хотіли розкрити через ці історії різні аспекти життя. Там є історія дитини, якій на початку війни було дев’ять років, і тієї, яка народилася під час війни. Є історії людей, які мають старих батьків, яких не можна покинути. Хто не має сил кудись їхати і будувати своєї життя з нуля. Ми показуємо вчителів, пенсіонерів, лікарів. Деякі історії ми компонували, щоби показати найтиповіші ситуації.

Єлизавета Сокуренко: Були люди, які й не думали кудись їхати. Ситуація так склалась — і вони в ній живуть. Це історія дяді Валери, який відправив одного сина до України, а іншого до Росії. А сам залишився там, де народився, прожив усе життя, має свій будинок і пасіку. Де він почувається на своєму місці.

 

— Чому, на вашу думку, люди погодилися розповісти свої історії?

Альона Луньова: Люди хочуть говорити, але їх не питають. Їм хочеться показати, що вони — такі самі люди, що вони потерпають від дискримінаційного ставлення. Їм неприємно думати, що їх сприймають як ворогів.

Єлизавета Сокуренко: Це не історії, щоб виправдатись. Ніхто з героїв не ставився так до проєкту. Вони дуже охоче йшли на контакт. Вони усвідомлюють себе частиною Україні та вірять, що окуповані території будуть звільнені.

Альона Луньова: Проте вони б не говорили відверто, якби це було відео. Тому ми обрали анімацію, яка зберігає приватність. Ми ж не можемо передбачити дії так званої влади на окупованих територіях. Хоча про політику ми майже не говорили, хіба що коли герої самі хотіли щось сказати. Здебільшого вони живуть на окупованих територіях, не взаємодіючи із самопроголошеною адміністрацією й не усвідомлюючи ризиків. Вони звикають до війни, бо коли не стріляють, то починає здаватися, що й небезпеки немає.

Не всі історії були біографічними — деякі деталі художньо опрацьовані. Десь ми міняли роботу, десь місто. Були історії, де героїв можна було впізнати через якусь яскраву подію, в якій вони брали участь. Ми запитували: чи розумієте ви, що вас впізнають? Чи хочете цього? Більшість обрала залишити свої справжні імена, але зовнішність здебільшого не схожа.

— А як щодо мови?

Єлизавета Сокуренко: Це для нас було не принципово. В деяких серіях і українська, і російська, а про дядю Валеру повністю російською. Так вийшло просто з відчуття людини. Ми не використовували мову як політичний інструмент для розділення чи впливу.

— Хто цільова аудиторія цього проєкту? Й чи вдається досягти саме тих людей, яким він адресований?

Єлизавета Сокуренко: Серіал розрахований на людей із вільних територій, які мають упередження щодо тих, хто залишився. На самих мешканців окупованих територій він не розрахований, але вони його дивляться. І це добре, адже потрібно, щоб вони знали, що про них тут говорять у позитивному ключі.

Альона Луньова: Ми знаємо, що є запит на опис життя людей на окупованих територіях — про них мало знають у решті регіонів України. Нам говорили, щоправда, що ми обрали хибний формат — мультики для дорослих. Мовляв, не телевізійний.

— На вашу думку, чи соціальна реклама могла б допомогти змінити ставлення до переселенців у суспільстві?

Альона Луньова: Ні, зараз треба створювати мультимедійний контент, який буде вплітати ці наративи природно й ненав’язливо. У соціальної реклами просто нема на це часу. Мені дуже подобається проєкт «Наші 30» про незалежність: таким має бути сучасний соціально-пізнавальний контент. Із нами на пітчингу також виграли «1+1 Production» із фільмом про весілля на лінії розмежування, де наречений живе на вільній, наречена — на окупованій території, а межа проходить селищем. Потрібно показувати, що одного дня Україна знов буде об’єднана, і нам доведеться домовлятися. Поки що люди не дуже це розуміють: хочуть припинення конфлікту, але не згодні йти на жодні перемовини.

Нам взагалі бракує історичного розуміння конфлікту. Зі словом «війна» в нас асоціюється лише Друга світова, уявлення про яку сильно спотворене радянськими міфами. Тому ми думаємо, що окупація — це коли всі страждають і помирають на вулицях. Але так не жили в окупації ні тоді, ні зараз. Нам дуже потрібен контент про історичний досвід інших країн, щоб люди зрозуміли, що перемога — це не лише прапор над Рейхстагом.

Я вірю, що спрямована на захист людей з окупованих територій політика України дасть їм сигнал, що вони тут потрібні. Люди на Донбасі виросли на тезі, що саме вони годують решту України. Потім почалась війна — і Україна не зникла, хоч і втратила частину Донбасу. Тож зараз потрібне переозначення ролі регіону. Криму також потрібна нова українська ідентичність. Це те, чим наша організація буде займатись, і ми будемо шукати нові креативні ідеї, щоб донести тезу: мир буде.

* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
Коментарі
Код:
Ім'я:
Текст:
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду