Від перших двох лекцій курсу враження позитивне: вони чітко структуровані, викладені зрозумілою мовою, доступно пояснюють такі складні на перший погляд поняття, як дискримінація, ксенофобія, гомофобія, іншування тощо. В них є й теоретичні розповіді, й практичні правила, наприклад, «не пиши про інших того, чого не хотів би, щоб писали про тебе». Окрема лекція присвячена неймінгу — як кого називати, щоб нікого не образити.

MediaSapiens поспілкувався зі співавторками курсу Михайлиною Скорик та Інною Ірискіною. За їхніми спостереженнями, ситуація в українській журналістиці із висвітленням ЛГБТ-тематики за останні роки змінилася на краще. В медіапросторі поступово формується й унормовується лексика з цієї сфери. «Менше стає тяги до якоїсь “жовтинки”, частіше можна побачити матеріали, де порушуються складні теми в контексті прав людини та їх конкретних порушень. Однак навіть дружнє ставлення журналістів не гарантує, що матеріал на виході буде цілком коректним. Часто бачу помилки у вживанні термінів», — зазначає Інна Ірискіна. Експертка особливо цікавиться трансгендерною тематикою й помічала, що цю тему часто зводять до медичних аспектів, стереотипних уявлень про жінок і чоловіків, за якими губиться їхня особистість.

«Як активістка та представниця ЛГБТ-спільноти, я маю багатий досвід спілкування з журналістами, і він неодноразово наводив мене на думку, що їм не завадило би підвищувати грамотність із цієї тематики», — розповіла вона. На її думку, не варто стукати в закриті двері: навчати варто тих, хто готовий учитися. Надалі ці журналісти формуватимуть в інформаційному просторі та зміцнюватимуть дискурс, вільний від дискримінації. Читачі й інші журналісти почнуть переймати цю позицію й таким чином гомофобна точка зору ставатиме маргінальнішою. «Як результат — ті, хто її тримаються, теж почнуть замислюватися, що, можливо, вони щось роблять не так, — зауважує пані Ірина. — Звісно, це не дуже швидкий процес».

— Як з’явилася ідея створити цей курс?

Михайлина Скорик: Ідея витала в повітрі: ми в черговий раз зустрілися з друзями та колегами, обговорювали мову ворожнечі в медіа після чергової акції ЛГБТ-спільноти і зрозуміли, що українські журналісти стали суттєво професійнішими у висвітленні цієї тематики, але цього недостатньо. Є нюанси, до яких геї, лесбійки, бісексуали та бісексуалки, трансгендери і трансгендерки дуже чутливі, а українські журналісти — ні. Наприклад, ми з вами розуміємо, що я перерахувала різні групи людей. Але навіть у медіа побутує упередження, що «всі вони там однакові». Курсом ми намагаємося показати різницю й пояснити, чому її важливо знати і як це враховувати журналістам, які пишуть на тему ЛГБТ.

— Які цілі ви перед собою ставили, створюючи цей курс? Як довго ви працювали над ним?

Інна Ірискіна: Я бачу мету насамперед у тому, щоби таким чином дати поняттєву базу, бо журналісти, беручись за такі теми, рідко бувають справді обізнаними, частіше на рівні «десь щось чули». І це призводить до тиражування міфів і стереотипів, які ми в цьому курсі намагаємося розвінчати.

Михайлина Скорик: Головна мета, звісно, поговорити про мову щодо ЛГБТ, яка побутує в медіа, а також про ті поняття, проблеми і приклади, які суспільство чує завдяки журналістам. І пояснити, що ретрансляція закликів до насильства призводить до реального насильства.

Ми також намагалися показати цю тематику в динаміці розвитку науки та громадської думки, проаналізувати міфи, які існують, зіставивши їх із реальністю.

Над курсом я особисто працювала півроку; його вдалося закінчити так швидко лише тому, що мої колеги та правозахисники з організації «Інсайт» мають великий досвід і накопичили пласт матеріалів на цю тему.

— Чому обрали платформу Prometheus для його реалізації?

Михайлина Скорик: Це дуже шанована платформа з великим досвідом онлайн-освіти. Власне, ми й не обирали, а звернулися до них із проханням розмістити, й нашу ідею підтримали.

— Як ви оцінюєте навички українських журналістів у розкритті ЛГБТ-тематики? Яких ключових помилок вони припускаються?

Михайлина Скорик: Українські журналісти за останні 3–5 років стали суттєво професійнішими, ніж, наприклад, російські. Стало менше свідомої гомофобії. Але все ще є нерозуміння, що сексуальна орієнтація та гендерна ідентичність є частиною природи людини. Оскільки люди різні, то й орієнтація в них різна. І що різні люди — це норма, тож і різна орієнтація також є нормою. Отож, більшість прикладів, які ми розбираємо на курсі, — від нерозуміння цієї природи та браку знань.

Інна Ірискіна: Про тенденцію ж будь-яку вуличну акцію за участі ЛГБТ подавати як «гей-парад» годі й казати — це вже просто хрестоматійний приклад.

Публікація про Марш рівності 2016 року. Скріншот: Страна.ua

— Онлайн-курс — це ефективний інструмент для підвищення спроможності журналістів висвітлювати адекватно цю тему? Як достукатися до тих, хто не цікавиться коректним і толерантним висвітленням ЛГБТ-тематики?

Михайлина Скорик: Курсом ми намагаємося пояснити, як журналісту у своїх матеріалах не бути гомофобом і не тиражувати інших гомофобів. Особисто я переконана, що кілька десятків свідомих журналістів досить швидко змінять ситуацію в медіа з висвітленням ЛГБТ. Дискусія, яка була серед моїх друзів та підписників на Facebook у червні цього року, свідчить, що певний рівень розуміння вже є. Курс — це також методологія, як це розуміння втілювати в журналістських матеріалах.

Щодо колег-гомофобів, то ми, звісно, свідомі, що вони є і будуть, адже гомофобія — відчуття ірраціональне, його не можна виправити навчанням. Успіхом для нас буде ситуація, коли в публічному просторі до гомофобів ставитимуться так само, як до тих, хто вживає слово «ніґґер» у США. Уже нині помітна позитивна динаміка, коли найбрутальніша лексика та гомофобні законодавчі ініціативи, що просочувалися в українські ЗМІ, мігрували до Москви в 2014 році разом із її носіями-політиками. І ця тенденція дуже обнадіює.

— На вашу думку, чи мають журналісти нести відповідальність за свідоме розпалювання ворожнечі до ЛГБТ-людей?

Михайлина Скорик: Це порушення Конституції України, Кодексу з журналістської етики, а відповідальність передбачено статтею Кримінального кодексу. Інша річ, що досі цю статтю не застосовували на практиці, але нині в нас час зміни. Якщо комусь із колег хочеться стати першим, хто відчує силу закону в цій площині, то це його вибір.

Інна Ірискіна: Мені здається, відповідальність журналістів навіть більша за інших, бо, висловлюючись у публічному просторі, вони так чи інакше впливають на думки багатьох людей. Це очевидно на прикладі, скажімо, впливу пропаганди в контексті російсько-української війни, коли росіяни, начитавшись жахів про звірства «бандерофашистів», їдуть воювати на Донбас, — але так само це працює і щодо ЛГБТ. Тому якщо говорити про юридичний бік справи, безумовно, відповідальність має бути. На жаль, поки в нашій державі мотив ненависті до тих або інших меншин рідко розглядають як вартий уваги, а сексуальна орієнтація і гендерна ідентичність взагалі відсутні в переліку ознак відповідного законодавства — і це має бути змінено.

— Які ще ресурси ви порадите переглянути журналістам, які хочуть досконаліше вивчити цю тему?

Інна Ірискіна: Оскільки я працюю у громадській організації «Інсайт», то не можу не порекомендувати наш сайт, де багато матеріалів, що стосуються ЛГБТ. А також молодіжний інформаційний портал Update, із яким ми дуже тісно співпрацюємо. Ті, хто вільно читає англійською, мають перевагу, оскільки англомовних ресурсів, звісно, значно більше. Окремо я би звернула увагу на проект Rainbow Europe від організації ILGA про ситуацію ЛГБТ в різних країнах, а також на сайт «Трансгендерної Європи» з корисними матеріалами щодо транс-тематики.

Михайлина Скорик: Для глибшого розуміння теми я би порадила прочитати ті дослідження, які ми згадуємо в курсі. Наприклад, Кінсі або академіка Ігоря Кона — його активно перекладають із російської на українську. Він, на жаль, є єдиним дослідником в СРСР, який популярно описав радянський період.

— Легалізація одностатевих шлюбів на порядку денному в багатьох країнах. Чи спостерігали ви, як про ЛГБТ-спільноту пишуть в іноземних медіа?

Михайлина Скорик: Звісно. Головна відмінність у тому, що провідні медіа світу вже випрацювали нейтральну лексику щодо ЛГБТ, а в Україні вона тільки унормовується. Окрім того, на Заході майже закінчилася дискусія на тему «а чи нормально бути гомосексуалом» — там уже школярам розказують, що так буває в природі й це нормально.

Хоча дискусія про одностатеві шлюби, звісно, триває. Але подивіться, як її висвітлюють в тій же Німеччині, де парламент днями проголосував «за». Канцлер Ангела Меркель особисто виступала проти, але дозволила в цьому питанні голосувати однопартійцям, як вони вважають за потрібне. «Німецька хвиля» показує радість і обійми депутатів — і чоловіків, і жінок — коли рішення пройшло. Ні закидання лайном парламенту, ні погромів радикалів. Це в країні, де кілька десятків років тому для знищення гомосексуалів використовували псевдонаукові дослідження.

Німеччина пройшла свій шлях до сприйняття ЛГБТ — 83 % громадян там підтримують одностатеві шлюби, й саме це змушує політиків діяти, а от Україна ще перебуває в дорозі.

Інна Ірискіна: Я свого часу навіть, перефразуючи класика, казала: не читайте «радянських газет», читайте першоджерела. Бо те, як висвітлюють теми ЛГБТ в пострадянських і західних країнах, справді дуже відрізняється. У них не намагаються робити з таких матеріалів якусь екзотику чи страшилки. Більше дають слово самим представницям і представникам ЛГБТ, і не ставлять його під сумнів через думки сторонніх «експертів». Якщо це матеріал про ту ж легалізацію шлюбів чи проведення прайду, то ми бачимо там насамперед радість людей, для яких це досягнення змінює життя на краще, а не побоювання за подальшу долю «традиційних сімей». І тут важливо розуміти, що в тих країнах теж прийшли до такого стану не одразу — шлях подекуди займав багато років. Тож і ми маємо всі шанси з часом його пройти.