Ім'я Річарда Джинграса (Richard Gingras) у Кремнієвій долині відоме так само добре, як і компанії, згадані в його резюме: Google, Apple. У 2007-2008 роках Джинграс був стратегічним консультантом у виконавчій команді Google, яка концентрувалася на стратегіях, пов'язаних із еволюцією новин і телебачення. З 2011-го як старший директор новинних проектів він курує Google News та напрямки розвитку продукту в соціальній сфері. Google News нині використовують понад 4500 новинних ресурсів із усього світу, сервіс доступний 35 мовами.

За щільним графіком він не встигає на зустріч із десятьма журналістами з різних країн: Річард ось-ось має оголосити про інновацію Google у Нью-Йорку, а тому підключається до розмови скайпом. Він як ніхто інший оптимістичний щодо майбутнього журналістики. Адже тепер вона невіддільна від інтернету.

— Подивіться, що зробив інтернет, — каже Річард. — Насамперед він змінив кар'єру кожного в цій кімнаті, він змінив їхні погляди й хід розвитку. Зазвичай це сприймають позитивно, оскільки інтернет надав новий доступ до інформації та можливість заявити про себе. Але, звісно, це не означає, що нова платформа не принесла проблем. Технології завжди цінні, але вони не мають цінностей. Інтернет — дуже вільна та відкрита платформа для висловлення, однак не все там правда. Це неординарна платформа, яка поєднує хибні уявлення й точні факти. І це великий виклик для журналістів. Інтернет — нова екосистема, яка показує, як люди споживають інформацію в абсолютно новий спосіб. Моя молодша 20-річна донька працює в Нью-Йорку, й вона ще більший комп'ютерник, аніж я. Але її звички та споживання інформації абсолютно інші. Вона не користується тими брендами, до яких звик я, вона знаходить власні джерела, вона сприймає інформацію в інший спосіб. Не те щоб моя молодша донька не поважала The New York Times — але водночас вона знайшла свої джерела, які їй імпонують, бо вибір сьогодні неймовірний. Шукайте тих, кому імпонує ваш голос.

Як функціонує ця нова екосистема?

Ми всі виростали зі знанням того, які бренди є правильні. Але ситуація повністю змінилася. Найкращі бренди, такі як The New York Times у США, FAZ у Німеччині чи Globo в Бразилії, нині мають конкурувати в поданні інформації з блогосферою, тисячами інших ресурсів. Що з цим робити? У багатьох інтелектуальних проектах журналістів просять шукати нові підходи, а також діє правило: заявляй про себе і пишайся тим, як ти робиш свою роботу. У Нью-Йорку я зустрівся з молодим журналістом Адамом Елліком з The New York Times. Це він зробив оригінальну документалку про Малалу Юсуфзай. Він — репортер-оркестр: сам знімає, пише, монтує, все зводить. Чудовий приклад універсального журналіста. На нашій зустрічі він розповів, що саме закінчив тримісячний проект про ISIS. Два-три тижні продукт проходив редакторську оцінку, в якій брали участь й адвокати — і от наступного дня нарешті матеріал мали опублікувати. Адам був радий, але зауважив, що крім його матеріалу, буде 500 статей, які, по суті, переписуватимуть його роботу. Проте так працює екосистема. Він і я знаємо, що він зробив 45 інтерв'ю в Сирії, пройшов експертизу, три редактори схвалили матеріал. Але світ цього не знатиме. У світі соціальних мереж ми живемо так швидко, що читаємо статті, рекомендовані друзями, в цих реаліях ніхто не зважатиме про рекомендацію трьох редакторів. Я не знаю, як відповісти на цей виклик. Це журналісти мають знайти нові підходи, а ми робитимемо все можливе, щоб вас підтримати. Бо майбутнє цього простору справді у ваших руках.

 Фото: Alessio Jacona, espresso.repubblica.it

Як пристосовуються до цієї нової екосистеми видавці?

Пошуковики та соцмережі — агресивні компоненти цієї екосистеми. Роками я повторюю: треба визнати факт, що «сила тяжіння» тепер інша. Тобто читачів приваблює не бренд, не журнал і не газета. Читачів приваблює матеріал, стаття. Це той компонент, який поширюють, який випливає на поверхню, коли гуглять тему, приміром, «бомбардування Сирії», чи будь-що інше. І це надзвичайно важливо визнати, коли йдеться про створення новинного продукту та стратегії вибудовування аудиторії. Видавець, який не користується перевагою пошуку в новій екосистемі, втрачає основну можливість побудувати аудиторію. Це нелегко, але це чесно.

Про успішні бізнес-моделі та неприбуткові медіа

Отже, які виклики перед медіа ви назвете?

Я говоритиму про ринок США. У нас були газети, які успішно існували десятиліттями. Цікаво, що цей успіх зруйнували саме технології — це можна простежити навіть в економічному зрізі. Сучасна ера для газети настала з появою телебачення, яке змінило рекламний ринок у США і за короткий час забрало 20 % доходу газет. Буквально за два-три роки. І що сталося? Кількість головних газет у містах скоротилася з п'яти-шести до однієї. Ось, наприклад, такі поважні видання, як Los Angeles Times, Saint Louis Post, Minneapolis Tribune — вони успішно проіснували 40 років, а тепер їм треба змінювати продукт. Адже те середовище, яке вони контролювали, вже не є торгівельним майданчиком. Більшість інформації, яку вони видавали 40 років, можна знайти на багатьох інтернет-ресурсах. Їм треба повністю переосмислити продукт і створювати матеріали, які згодяться для нового середовища.

Один із моїх улюблених прикладів — це те, що роблять у Парижі Mediapart. Їхній редактор Едві Пленел, який колись працював у Le Monde, зрозумів, що треба робити розслідування. І тепер видання займається винятково цим жанром, вони навіть не публікують новин. (Журналісти Mediapart займаються розслідуваннями у політичний сфері, релігійній, роблять матеріали про такі злочини, як убивства та наркоторгівля тощо. — MS). Розслідування — це найважчий жанр журналістики, і це найважчий варіант для пошуку грошей. Але їхня бізнес-модель працює! Люди платять 10 євро на місяць, і в них 300 тисяч передплатників. Нині там працює 35 журналістів-розслідувальників. То чому вони успішні? Бо знайшли і створили продукт із точно визначеною метою та аудиторією. Це один із прикладів того, як можна бути успішним у цій екосистемі.

Чи є успішною модель ProPublica? (Однієї з найвідоміших незалежних неприбуткових медіаорганізацій, які займаються розслідуваннями в США. Їхні журналісти зосереджують увагу на американських проблемах: медицині, фінансовому секторі, продажі зброї, проблемі безпритульних тощо. Бізнес-модель побудована на грантах, приватних вливаннях та фінансовій підтримці читачів. — MS). Чи вони, на вашу думку, надто залежать від філантропії?

Думаю, в них успішна модель. Ця організація дуже добре заробляє й дедалі розростається. Вони роблять надзвичайну роботу. Так, вони — громадська організація, але історично так склалося, що журналістика заробляла добре завжди від неприбуткових моделей, які, власне, не були спрямовані на заробітки. The Atlantic, наприклад, один із найцінніших журналів у США за останні, думаю, 40 років. Але за весь цей час вони були прибутковими, мабуть, рік чи два. Бо очевидно, що за бажанням спонсорувати стояло щось іще, тобто в них вкладали гроші через якісь причини. Це стосувалося також інших газет у США. Аж до кінця 80-х — початку 90-х. Однак модель філантропії витісняє журналістику. Оскільки якщо люди хочуть надавати хороший сервіс та мати вплив на громаду, вони не повинні ні від кого залежати. І в цьому нема нічого нового.

Про інновацію Mobile Friendly Pages

Отож, ви оголошуєте інновацію. Про що йдеться?

World Wide Web — одне з найбільших відкриттів у світі. Однак сьогодні інтернет іде в мобільні пристрої. І цей мобільний інтернет не задовольняє очікувань: він повільний, повільно завантажує, іноді взагалі не завантажує, а часом викривлює інформацію. Сучасна ж реклама, навіть якісна, часто більше дратує, ніж допомагає. Ми бачимо, як відвідувачів змушують клікати і заходити на сторінки, — це жахливо. І ось це є нашою основною мотивацією. Сім місяців тому я поставив це питання на порядок денний: як ми можемо створити таку модель, щоб люди скрізь знаходили інформацію швидко. Ми спілкувалися з видавцями й технологами з усього світу. І ось тепер ми представляємо «Пришвидшені мобільні сторінки» (Accelerated Friendly Pages) — це технологічна інновація. Йдеться про новий формат mhtml, який ми назвали «Мобільні дружні сторінки» (Mobile Friendly Pages). Він полегшує створення та розміщення матеріалу для видавців.

«Мобільні дружні сторінки» призначені для оптимізації вмісту та збільшення швидкості надання інформації. Через півроку, якщо ви будете шерити статтю, ви, швидше за все, будете поширювати її в цьому форматі mhtml. І у вашому профайлі з мобільного вона з'явиться так само швидко, як коли б ви поширювали матеріал із вашого браузера за комп'ютером. Бо ми створюємо його в такому форматі, що він підтримуватиме всі браузери. Це надзвичайно важливо сьогодні. Задля цього ми співпрацюємо з понад 20 провідними видавцями з усього світу, і я очікую, що це число зросте до сотень, коли ми оголосимо інформацію.

Ще одна частина нашого плану — змінити погляд на рекламу: показувати її як додатковий вміст, як це й має бути. Адже люди приходять за контентом, а не за рекламою. І якщо подивитися на поведінку користувачів, то ми на стадії руйнування, якщо не знищення, бізнес-моделі, від якої залежить узагалі все авторство.

Поясність, що відбувається з технологічного погляду.

Сторінка веб-новин нині становить 2–10 мегабайтів вмісту. Ось чому завантаження таке повільне. Технологічно майже все написано в java-скрипті, а ми перенесемо в run time viber, який всі використовують. Наприклад, усі люди люблять слайд-шоу. Але 90 % їхнього коду — зайві. Ми можемо побудувати це по-іншому. Наше завдання зробити так, щоб було легко переходити від сторінки до сторінки, щоби сторінки важили не 2–10 мегабайтів, а 20–200 кілобайтів. Усі відчують різницю.

«Щоб вибудувати бренд — вам треба експериментувати зі своєю аудиторією»

Поговорімо про Google і першу поправку. У США немає федеральної агенції, яка би моніторила інтернет. У Google можна знайти інформацію про те, де купити героїн, відео, як вбити чи зґвалтувати когось і не втрапити в халепу. Чи це проблема для Google? Ви не вірите в цензуру, отже, виходить, мати таку інформацію — нормально?

Це надзвичайно важливе питання. Воно залежить від того, як кожен із нас трактує відкритість інтернету. Наприклад, у ЄС існує право на забуття. (Право на забуття — право людини, що дозволяє їй вимагати за певних умов видалення її персональних даних із загального доступу через пошукові системи, тобто посилань на ті дані, які, на її думку, можуть завдати їй шкоди. — MS). Я розумію природу цього закону й не маю права його оскаржувати. Ось у чому він полягає: якщо я зробив щось неправильно як підліток, я можу звернутися до суду, щоб мене не судили в дорослому віці за скоєне в минулому. І я вважаю, що це справедливо. Ми працювали й працюємо доволі серйозно над тим, щоби право бути забутим працювало в Європі. Єдине, що нас турбує, що хтось із нещодавніх злочинців може теж отримати це право. Однак не забуваймо, що ці рішення поширюються на молодь лише країн ЄС (та Аргентини. — MS).

Повернімося до вашого запитання: його складність у тому, що уряд однієї країни не має обмежувати можливості громадян інших країн. Бо якщо ми будемо керуватися такою регуляторною політикою, коли одна країна може впливати на всю природу відкритості інтернету, то де ми закінчимо? Тому що, наприклад, у Таїланді існує обмеження на критику короля, в Росії не можна висловлюватися щодо прав геїв. Треба бути обережними, щоб не дати одній моделі обмежень впливати на глобальну мережу. Так, тут ми віримо в першу поправку, як і більшість країн, віримо в свободу висловлення. Однак ми маємо думати про те, як дозволяємо нашій культурі, моральним цінностям, віруванням та законам впливати на інших.

Що, на вашу думку, медіа сьогодні роблять правильно, а що — ні?

Погляньмо на історію: нині все відбувається значно швидше. В історії було чимало видань, які зникли через зміну культур. У США погляньте на Rolling Stone: в 1966-му вони вирішили змінитися, бо зрозуміли, що змінилася аудиторія. Нині ми рухаємося значно швидше і перед читачами величезний вибір. Тому я схвалюю, коли медіа, особливо великі бренди, думають про те, як створити інший продукт, я схвалюю експерименти. Ми живемо в світі, який змінюється швидше, ніж ми навіть встигаємо простежити. Це, до речі, фраза зі старої п'єси «Хто боїться Вірджинії Вулф?» Едварда Олбі. У ній є дуже сильний образ Марти, водночас її чоловік не настільки сильний. І жінка каже: «Джордже, знаєш, за що я тебе кохаю? За те, що ти можеш грати настільки ж швидко, наскільки я змінюю правила». І це те, що сьогодні відбувається з екосистемою: вона змінюється настільки швидко, що треба встигати грати за її правилами. Якщо чесно, єдиний спосіб досягти цього — прийняти культуру експериментальності. Помилки будуть, але ми з них вчитимемося. Отже, перше, що я порадив би цифровій організації, — згадати про те, що у вас є добра експериментальна база, яка дозволяє будувати різні моделі створення продукту. І щоби вибудувати бренд, вам треба експериментувати зі своєю аудиторією. Ви маєте інформацію й поширюєте її, але ви хочете уникнути помилок. Однак експериментальна модель передбачає як позитивний, так і негативний досвід. І ми з нього всі будемо вчитися.