Для створення такого фільму Станіслав мав кілька причин. Одна з них — усе більша кількість українців, які вимушено або з якихось власних міркувань вирішують емігрувати на Захід. Таких людей виявилося чимало в близькому і не дуже оточенні молодого режисера. Знімаючи картину у Франції, Польщі, Чехії, Німеччині та Італії разом із оператором Віталієм Скігарем, Станіслав Пуздряк торкається напрочуд актуального питання причин української «імміграніади» до Європи та на Захід загалом, але дати відповіді на заявлені питання режисерові не вдається. Через нерепрезентативну вибірку героїв (географічну, вікову тощо) та їхню глибинну непропрацьованість стрічка навряд чи може претендувати на «звання масштабного документального дослідження трагедії втраченого покоління молодих освічених українців», як її позиціоновано в прес-релізі телеканалу «Україна», де буде показано в першому півріччі 2016 року. Режисер Х’ю Бедлі писав, що спільне завдання документальних фільмів — «розповісти про світ, у якому ми живемо». Вада «Імміграніади» в тому, що документальна картина в багатьох моментах розповідає про ті речі, які глядач уже знає, та ще більше вкорінює однобоке сприйняття явища.

Що ж із цього приводу думає сам Станіслав, чи вдалося йому відзняти справжнє кіно та чи буде ще одна «Імміграніада» — читайте нижче. 

Станіславе, розкажи, як ти прийшов у кіно, чи як кіно прийшло у твоє життя?

Кіно подобалося мені ще в дитинстві, років із п’яти, коли мені тато почав постійно носити з роботи касети з фільмами. У 13 років у мене вперше виникла можливість взяти до рук відеокамеру, але через те, що родичі хотіли, аби я постійно знімав дні народження, хрестини і т.д. задарма, я заховав камеру на довгий час. Однак повернувся до цієї справи десь у 18. Я трохи грався монтажем, мене запросили працювати на телебачення в Чернівцях. Якось так я почав крутитися в цій сфері. «Імміграніада» — мій дебют. Фільм ми зняли рік тому, в лютому. Просто склали речі й поїхали. Першим містом був Краків. 

Як виникла ідея знімати «Імміграніаду»?

Ідея його зняти виникла десь улітку. В мене дівчина переїхала до США, вона вже півтора року там. Перед цим багато друзів і близьких виїхали, однак переважна більшість із них так нічого й не досягли. Мене дуже хвилювала ця тема, те, що люди переїздять не з метою чогось досягти, а з метою переїхати, втекти від того, що тут відбувається. Гадають, що десь трава зеленіша. 

Що ти хотів цим фільмом сказати? «Не переїздіть»?

Я більше хотів не сказати, а поставити питання. Тобто я хотів, щоби люди поставили собі питання, чи це справді варто робити. Щоби двічі задумалися. 

Ми з дівчиною півтора року не можемо ані зійтися, ані розійтися. Я не знаю, як із цим бути. Я як Райан Гослінг у фільмі «Щоденник пам’яті». Так, як він будував будинок і сподівався цим повернути її, так само я знімав «Імміграніаду».

Як обирали героїв?

Рандомно. Це ті, хто погоджувався зніматися. Коли ми оголосили про зйомки, в нас узагалі не було досвіду, нічого, це перша така серйозна робота. І ми якось не дуже афішували це. Просто написали у «Вконтакте», що ми зараз їдемо за кордон і шукаємо людей. Майже всіх героїв я знав. Половина — це знайомі мої або Віталіка. В нас їх дуже багато у різних країнах. Та вийшло так, що фактично половина героїв — із Чернівців. Це виявилося для нас досить проблемним, бо таким чином ми не змогли розкрити і показати явище, що було би притаманним для всієї України. Але це все рамки бюджету й часу.

Скільки тривали зйомки?

Протягом трьох трижнів ми знімали за кордоном, а також частину дознімали в Україні. Там використовується матеріал, який ми в Карпатах знімали, матеріал із Майдану. Загалом уся робота над стрічкою тривала три місяці. 

Як гадаєш, чи вдалося вам розкрити героїв?

Вважаю, що не вдалося. 

Чому ж тоді ви не продовжили роботу над фільмом?

Відсутність сил та бюджету. Ми витрачали власні кошти на це. І поки знімали фільм, уявлення не мали, що з того вийде і як це сприймуть. Ми не бачили сенсу знову їхати, щоб дознімати матеріал. 

Щиро кажучи, особисто мені фільм здався сирим. У вас було з десяток героїв і три тижні часу. Можливо, тоді було варто зосередитися на одному чи двох персонажах? Розповісти одну конкретну історію?

Повністю згоден, але що є — те є. Я нині дуже багато чого усвідомлюю, я би дуже багато чого змінив у фільмі. Тепер я його зовсім по-іншому зробив би. Ми спершу думали знімати фільм у США. І він мав би бути подібнішим до того, про що ти кажеш. Але ми зробили його таким, яким нам дозволили умови. В нас усе відбувалося хаотично. Коли ми були за кордоном, то весь час або знімали, або їхали, або спали по кілька годин. У нас узагалі сил не було, ми вмирали всю дорогу. Виходимо з автобуса, знімаємо героїв, трохи гуляємо містом, трохи спимо, йдемо далі знімати. 

Наскільки ви дозволяли собі втручатися в дійсність під час зйомок?

Мінімально. Жодних постановочних кадрів.

Хто працював над фільмом?

Подорожували ми удвох: я та Віталій Скігар. Володимир Царюк дознімав нам матеріал у місті Ле-Ман, що у Франції, про хлопця-артиста; а Владислав Бабюк писав музику для фільму — це діджей, у якому я бачу майбутнє композитора. Окрім зйомки я займався монтажем, корекцією, звуком. 

Молоді українські документалісти часто нарікають на те, що телеканали здебільшого відмовляють у трансляції документальних фільмів на комерційній основі та навіть у переговорах про демонстрацію стрічок, які не мають рейтингового потенціалу. Зокрема, про це в одному з інтерв’ю про документалістику говорив продюсер неігрового кіно Ілля Гладштейн. Однак ваш фільм на початку наступного року покаже телеканал «Україна». Як вам це вдалося?

Цим займається продюсер Жан Даніель Захаріас, тож я не можу сказати. Нас звів знайомий. Він подивився фільм, дуже сподобалося, і він захотів його просувати. А ми були тільки за обома руками, бо він займається такими фільмами, як «Тіні незабутих предків», «Селфі-паті» та «Егрегор» Любомира Левицького. Тобто це серйозні фільми з мільйонними бюджетами. І разом із тим він займається «Імміграніадою». Тож я дуже пишаюся тим, що в нас такий серйозний продюсер.

Хочу зауважити, я не позиціоную себе як документаліст, я хочу позбутися цього клейма якомога швидше, бо прагну надалі знімати ігрове кіно. Зняв документальне, тому що його реально зняти без акторів та за умови маленького бюджету. Також була потрібна практика, а ще це була хороша ідея, яку я хотів розкрити. Скажу більше, я планую зняти іще один фільм про іммігрантів США. Тобто ту «Імміграніаду», якою вона мала бути, якою я її уявляв. Обов’язково зніму. До пенсії, до смерті — але зроблю це. Поки візу не відкривають. 

Ідея полягає в тому, щоби показати іммігранта США, оскільки він дуже відрізняється від іммігранта в Європі. Це зовсім інші люди. Ті, які в Європі, час від часу їздять до України. Хоча би раз на рік, а то й частіше. Люди, які живуть у США, витрачають роки, щоби туди потрапити. А коли потрапляють — бува, по десять-п’ятнадцять-двадцять років там перебувають, не вертаючись додому. До того ж, у США зовсім інша культура й умови. 

А чому надалі — ігрове?

Я хочу знімати приємне кіно, я хочу знімати про щось хороше, аби люди виходили з усмішками після фільму. Я не хочу, щоби вони напружувалися, хочу щось хороше показувати. Щоби навіть люди за кордоном дивилися якісь приємні українські фільми. 

Щодо документального — не знаю, яку це тему треба в Україні зачепити, щоби люди з усмішкою вийшли. 

Наступний фільм плануємо знімати в лютому. Це буде такий собі новорічний різдвяний фільм. Хотів спочатку короткометражку для практики, бо я не знімав ігрового кіно, але подумав, що якщо вже я залучаю стільки ресурсів, щоби зняти короткий метр, то ми можемо вже трохи більше погратися і зняти повний метр. Але скоріше за все, вся команда — це знову я буду. 

Як «Імміграніада» потрапила на Гогольфест?

Цим питанням займався Захаріас. Наш потенційний дистрибутор, із яким ми вели переговори два-три місяці, був проти того, щоб ми подавали заявку. В результаті ми посварилися. Нині я не хочу з ними співпрацювати. 

А хто цей потенційний дистрибутор?

Cinema Hall.

Де ще показуватимуть «Імміграніаду»?

У Парижі, Сан-Франциско, Житомирі. До мене вчора підійшли з «Молодості» й сказали, що хочуть, аби ми показали наш фільм. І я думаю, що ми його там покажемо. Однак хочу якомога швидше завантажити в інтернет. Я вважаю, якщо кіно хороше, то його запам’ятають і без показів на фестивалях. Беру за приклад фільм Kung Fur» Давида Сандберга. Він вклав 6000 доларів у трейлер фільму і попросив на Kickstarter 200 000 доларів для зйомок самого фільму. Зрештою проект за дуже короткі строки зібрав понад 600 000 доларів. Він зняв фільм, завантажив в інтернет, і стрічка наразі зібрала близько 25 000 000 переглядів. 

Але, тим не менш, перед тим, як фільм завантажили в інтернет, його показали на Каннському кінофестивалі… 

Мене дуже пригнічує просування в Україні, бо все це вкрай важко. Дуже складно знайти спільну мову з дистрибуторами, всі випендрюються, всі хочуть просувати якесь лайно. Я нещодавно приїхав з Одеси, виходжу, дивлюся, що в нас за фільми в кінотеатрах. «Кунг-фу Кролик», якась пародія на «Кунг-фу Панду», «Перевозчик: Наследие» та «Хітмен». Тобто те, що люди «хавають». Але людей навчили це «їсти». Я також поклацав сьогодні телевізор: новини, російські серіали, російські серіали, новини. В тому числі «Букіни» на СТБ. З телебаченням дуже важко співпрацювати. Я щасливий, що ми нарешті вийшли на канал, який нас бере. Найбільше розчарування було в телеканалах, які позиціонують себе дуже проукраїнськими, але не захотіли брати фільм. Я також розраховував на поширення фільму за рахунок пабліків, бо фільм некомерційний, я сподівався, що вони його підтримають. Але від самого початку всі ці українські патріотичні пабліки захотіли гроші за розміщення трейлеру в них. Проте дуже багато підтримки я отримав від людей. Це мене й надихає щось робити.  

А чий стиль ти наслідуєш, хто з фільммейкерів тебе надихає?

Сем Реймі, Роберт Родрігес, Крістофер Нолан, Вес Андерсон. Що стосується Сема Реймі та Роберта Родрігеса — я не те щоби фанат їхніх фільмів, але я фанат того, як вони почали. А ось Нолан мене вражає своїм умінням загорнути геніальну ідею в таку обгортку, щоби фільм зацікавив маси, але разом із тим мав сенс. Одними зі своїх улюблених фільмів можу назвати «Бьордмен», «Готель Гранд Будапешт» та «Неймовірні пригоди Уолтера Мітті». Люблю, коли у фільм можна занурюватися повністю й просто насолоджуватися зйомкою, професійною грою акторів.

Всюди зазначається, що «Імміграніаду» знято продакшн-компанією Boroda Cinema. Що це за студія?

Нас четверо відеооператорів об’єдналися і створили студію, адже працювати в команді набагато ефективніше. До «Імміграніади» я зняв короткометражний документальний фільм про музиканта Sasha Boole. Він у фільмі грає одну пісню «Останній цвях в домовину». У ній є такий рядок: «Не обирають Батьківщину, яка згодом ввіб'є останній цвях в домовину».

Чому в фільмі виключно молоді люди? Ви так планували?

Ні, ми не планували показати виключно молодих людей, це просто ті, які нам траплялися. Але так як виявилося, що вже молоді, ми вирішили орієнтуватися на молодь. Я міг би придумати якусь круту фразу, мовляв, це молодь, люди, які себе становлять. Але якщо говорити щиро, це просто наші друзі, наші знайомі, які погоджувалися. Та разом із тим, люди, які масово виїздять — якраз студенство. Всі валять вчитися за кордон, незрозуміло чому. Мені ніхто не може дати конкретної відповіді, чому він їде вчитися за кордон. 

Усі відповіді дуже клішовані, герої говорять штампами. Льоша (один із героїв фільму), до речі, образився, що я вставив кадр, де він миє посуд, у той момент, коли говорить про перспективи. Але що тут сказати, він дійсно мив посуд на той момент. 

Мені цікаво, що з ними далі буде, з більшістю. Я думаю, що справа не в тому, де ти знаходишся, а в тому, яка ти людина. А заробити за бажання всюди можна. Для декого треба жити там, де йому краще, а в мене, наприклад, свої принципи. 

Не поїдеш?

Ні, я хочу жити в Чернівцях. У мене бажання щось робити для України. Я дуже хочу створити тут кіно. Але не виключаю, що мені ще доведеться відзняти пару весіль, бо треба за щось жити. Хоч я дуже це не люблю, навіть клієнтам своїм кажу, що ненавиджу весілля, але вони все одно мене замовляють.

А ти збираєшся вчитися кіно?

Роберт Родрігес каже, щоб я нікуди не йшов. Я читав його щоденники про те, як він знімав фільм, і його порада: «Ніхто не навчить вас цікаво розповідати історію». Тобто я вважаю, що я зараз змарную купу часу, якщо піду вчитися. Краще вже знімати самому, брати камеру, щось робити. От я зняв фільм і бачу напрочуд багато того, що я би змінив. Тож вважаю, що досвід — найкраща освіта. Я планую читати побільше книг зараз. Але я не хочу, щоб це мене вганяло в певні рамки. Бо через це я пішов із телебачення, де пропрацював три або чотири місяці, воно дуже обмежувало. Останнім часом дуже багато молодих кінематографістів просто руйнують правила, на яких побудоване кіно. 

Ти за освітою програміст. Працюєш програмістом?

Ні, я весілля знімаю. Я кинув навчання у 18. Тобто як кинув — я перевівся на заочну форму, а фактично кинув, бо я нічого не знаю. Є лише папірець, що я маю середню вищу освіту, програмування. Я почав рано працювати і не вбачав для себе сенсу далі отримувати якусь освіту.

Чи змінив процес створення стрічки щось у твоїй голові?

Всю дорогу назад у мене був депресивний стан, тому що ніхто з наших героїв не сказав, що хоче повернутися додому. Я думаю, хто буде далі піднімати цю країну, хто буде далі це робити. Якщо я сам буду битися головою об стінку, я не знаю, чи я до чогось дійду. Хоча би хтось сказав мені, що хоче, хоча би хтось... Імміграніада - це просто мій крик душі.

P.S. Стрічку названо на честь пісні Gogol Bordello «Immigraniada». 

P.P.S. Зйомки фільму, звичайно ж, не проходили безпроблемно. Так, у Франції Віталій Скігар вирішив зняти середмістя Парижа з висоти пташиного польоту. Як тільки квадрокоптер знявся в повітря, до оператора підійшли полісмени й заарештували його.