Катрін Кальвайт: Я не писатиму, що війна в Україні є громадянською
Виділіть її та натисніть Ctrl + Enter —
ми виправимo
Катрін Кальвайт: Я не писатиму, що війна в Україні є громадянською
Кальвайт постійно їздить в Україну й готує матеріали звідти. Про «машину ненависті», котру запустила кремлівська пропаганда, Катрін знає не з чуток. Адже в мережі кремлівські тролі й реальні путінські прихильники щодня виливають на неї велику кількість бруду й називають «патологічною русофобкою», але журналістка здаватися не збирається й каже, що й надалі називатиме речі своїми іменами.
— Катрін, чи мали ви якісь упередження щодо України, коли вперше вирушили туди як журналістка? І якщо так, як змінилося з часом ваше ставлення до України?
— Якщо я правильно пригадую, вперше в Україні я побувала 2009 чи 2010 року. Так, у мене були упередження, бо, якщо чесно, я взагалі майже нічого не знала про цю країну. В мене було «русофільське» виховання: під час мого навчання (я маю славістичну освіту) Україна взагалі не фігурувала на світовій арені й ми майже нічого про неї не вчили. Один семестр я навіть у Росії навчалася. Можна сказати, що до Помаранчевої революції України як самостійної держави для європейської медіаспільноти, на жаль, фактично не існувало: всіх у Європі цікавила тільки Росія.
В моєму уявленні Україна була бідною країною з поганою екологією та інфраструктурою. Маю визнати, що перша моя поїздка підтвердила всі ці стереотипи. Але я навіть рада, що так сталося, бо це ще раз доводить: перше враження є помилковим. На початку я навіть боялася, бо не знала країни й не говорила українською, але з часом усе це зникло. Зараз у мене в Україні є друзі, мені там дуже подобається. Я люблю не тільки Київ: вважаю, що Харків, наприклад, є дуже красивим містом. І як журналістка можу сказати, що цю революцію, Революцію гідності, я підтримувала від щирого серця. Вона відкрила для мене Україну по-новому.
— Ви також неодноразово були на сході України. Що ви там бачили? Як ви могли б це описати?
— По-перше, я бачила там бідних і змучених війною людей, місцевих мешканців, котрі абсолютно не розуміють, що відбувається, й навіть не хочуть у цьому розбиратися, а прагнуть лиш одного — щоб це усе жахіття скоріше закінчилося. У них злість на всіх: на Київ, на «ДНР-ЛНР», Путіна. Вважають, що всі їх залишили й нікому вони не потрібні. Ці люди опинилися «між двох вогнів» у всіх значеннях цього поняття. А по-друге, я зрозуміла: всі сепаратисти, котрі зараз при владі у двох так званих урядах, не без допомоги Росії, звісно ж, намагаються гратися в державність. Я сама спілкувалася з так званим міністром «ЛНР» і хочу сказати, що вони зараз дуже активно працюють над своїм іміджем. Вони готові роздавати коментарі направо й наліво, як українським, так і закордонним журналістам. Їхня мета — показати, що вони абсолютно незалежні від Росії й України, що все, чого вони прагнуть, — це покращити життя людей на цих територіях. Щодня, поки я там була, переді мою розігрували історію про те, що життя в цих містах вирує і що все в них добре й усі задоволені.
— Що ви можете сказати стосовно об’єктивності висвітлювання європейськими медіа російсько-української війни?
— Я скажу в першу чергу про Німеччину: серйозні німецькі видання досить критичні до Росії й не підхоплюють її пропагандистських тез. Те, що я помітила, виходячи зі свого журналістського досвіду: проблемою є не європейські медіа, котрі викривлюють дійсність, а дискусія навколо повідомлень цих медіа, сприйняття цих матеріалів аудиторією. Я намагаюся, щоб мої матеріали були максимально об’єктивними, але, маю сказати, ще ніколи в житті я не отримувала від читачів стільки бруду, обурення й критики. Я дуже уважно стежу за тим, що відбувається в німецькомовному інформаційному полі, аналізую матеріали, пов’язані з Україною, й можу сказати, що 90% німецької й австрійської преси є досить-таки об’єктивними й критичними до того, що відбувається.
— Чи траплялося так, що через написане вами (я маю на увазі матеріали, пов’язані з Україною) у вас відбувся конфлікт із редакцією?
— Зі мною такого не траплялося. В газеті, в якій я працюю, такого не було й бути не може. Навпаки, мої колеги й навіть мій шеф абсолютно солідарні зі мною в цьому питанні. Але я знаю колег-журналістів, передусім телевізійників, які зізнавалися, що в їхніх редакціях існує тиск. Це пояснюється тим, що вплив телевізійної аудиторії на контент більший. Телевізійники мусять спиратися на переважну думку своїх глядачів. Також деякі політичні партії неприховано намагаються впливати на телевізійний порядок денний і ракурс, із якого його буде висвітлено.
— І все-таки, за вашими спостереженнями, більшість німецькомовного суспільства — це люди, які ведуться на кремлівську пропаганду, чи все ж це люди, які ще здатні тверезо мислити?
— Опитування свідчать, і це мене дуже заспокоює, що 70% німців критично ставляться до політики Росії й підтримують ту думку, яка є переважною в німецьких ЗМІ. Інші ж 30% — це люди, які або справді підтримують кремлівську політику, або ж це всім відомі російські боти й тролі, завданням яких є нести відповідні настрої в маси. Але варто наголосити, що більшість німців не є ураженими цією пропагандою. Парадоксально, що відкритий дискурс відрізняється від настроїв більшості.
— Чи доводилося вам раніше в журналістській роботі стикатися з таким явищем, як пропаганда й інформаційні війни, а чи досі ваші знання про це ґрунтувалися лише на теорії?
— Це був мій перший досвід, раніше я ніколи ні з чим подібним у практичній журналістській діяльності не стикалася. На початку я була зовсім наївною і щодня, читаючи ці нецензурні, злі та обурливі листи від читачів, думала, що я роблю не так, у чому моя помилка. Мені реально знадобилися тижні й місяці, щоб випрацювати відповідне ставлення до цього й не сприймати все це так близько до серця.
— Працюючи в умовах інформаційної війни, чи має журналіст, на вашу думку, дотримуватися якихось інших принципів? Журналістських стандартів?
— Я вважаю, що ні. Журналіст просто має робити свою роботу так, як робив її до того і дотримуватися тих стандартів, які були для нього важливими завжди. Він має в такій ситуації не розгубитися й не дозволити зрадити свої принципи. Перш за все це морально важко, не кожен здатен витримати таке випробовування. Я ніколи не писатиму неправди й не називатиму речі не своїми іменами. Я не писатиму, що війна в Україні є громадянською, тільки для того, щоб отримувати менше гнівних листів від читачів.