Російську пропаганду побудовано на втовкмачуванні двох тез: 1) СРСР був казковою країною мрій, таким собі «євразійським Ельдорадо», й 2) сьогоднішня Росія — це й є той міфічний СРСР. Російська пропаганда нав'язує ці тези вже багато-багато років поспіль, понад два десятиріччя. Саме ці дві тези сьогодні вбивають людей на Донбасі.

Нинішньої війни на Донбасі не було б, якби не російська пропаганда. Навіть не так: Путін міг би розв'язати війну, але ані про яку її гібридність не було б і мови — Росія змушена була б вести класичну, відверту війну, а не ховатися за спинами «ополченців» та «повстанців». Якби не пропаганда, Путін не зміг би вести війну чужими руками, бо не знайшов би тих чужих рук.

Причому, як стає дедалі більше зрозумілим, не варто переоцінювати російську пропаганду останніх півтора року, пов'язану з Майданом, скиненням Януковича й постмайданними подіями. Грунт для війни Росія здобрювала роками й десятиліттями, а її пропаганда 2014-2015 років була завершальним етапом, «останнім мазком» у вже намальованій і втовкмаченій у людські голови картині.

Роспропаганда є дієвою, бо міститься не лише в політичних меседжах аудиторії. Якби ж то було так, її було б дуже легко здолати. Але скрізь, в усьому, вона прихована, замаскована.

Російські фільми та серіали. З російськими силовиками та оспівуванням їхніх діянь на наших телеекранах покінчено — але чи лише ними обмежується закодована у російських фільмах пропаганда?

Зверніть увагу на більшість російських фільмів, що й досі йдуть на наших екранах. Герої там завжди мають автівки, саме ними здебільшого й пересуваються (й при цьому в російських містах, навіть у Москві, не буває заторів — якщо їхня наявність не є сценарно-сюжетною необхідністю). Чимало героїв російських фільмів мають стільки автівок, скільки членів сім'ї: в чоловіка своя, у дружини своя, в кожного з дорослих дітей — по своїй. Не пам'ятаю вже назви серіалу, бо бачив його «краєчком вуха», але серед персонажів там була нероба, алкоголічка, люмпенка, що, за словами й її, й інших персонажів, жила в безпросвітних злиднях. Візуально безпросвітні злидні було підкреслено тим, що ця дама їздила машиною російського, а не західного виробництва. (Як відомо, тема якості російських автомобілів належить в РФ до офіційно дозволених для критики — щоб ніхто не подумав, що там критикувати геть нічого не можна.)

А якими сумами герої фільмів оперують! А які суми з легкістю витрачають! А які речі купують без підготовки, от просто за миттєвим натхненням! Казка, а не життя!

Жінки в російських фільмах надто вже часто не працюють, присвячуючи все своє життя дому та дітям, а поміж тим встигаючи забігати до бутіків та перукарських салонів. Якщо ж і працюють, то винятково заради самореалізації й аж ніяк не заробітку — й справді, навіщо, коли чоловіки заробляють цілком достатньо?

Зовні герої російських телекіношедеврів дуже схожі на нас. І розмовляють звичною для всіх нас, а для багатьох і рідною, мовою — тією самою, що й в Україні лунає скрізь і повсякчас. І проблеми мають такі, які маємо ми. Російське телекіношне життя глядачі сприймають засадничо таким, що й у нас, в Україні, «своїм», без жодних ознак чужоземності — це ж вам не якісь екзотичні фазенди! Тільки яке це життя, якої якості й якого рівня! «Там життя — справжнє, а в нас — отаке, яке є», — таку думку, таке враження навіює практично вся без винятку російська телекінопродукція. Враження «нашої країни, нашого життя, тільки такого, яким воно й має бути».

Результат? Ті самі донбасівці з року в рік бачили в себе під боком найдепресивніші міста російського Східного Донбасу, всілякі Шахти — Новошахтинськ — Гукове — Звереве. Але, схоже, сприймали це як якийсь виняток, якусь аномалію, це — несправжня Росія, бо справжня — от же вона, в телевізорі.

В російських фільмах можна знайти принаймні два потужних сигнали. Сюжет великої кількості російської худфільмпродукції засновано на різних варіаціях одного й того самого: провінціал приїжджає до Москви підкорювати столицю. Їдуть до столиці лікарі, їдуть учителі — ті, хто цілком міг би тим самим заробляти й удома, чия професія жодною мірою не має столичних особливостей і не вимагає столичного контексту. Причому зверніть увагу: позитивні герої російських фільмів у Москві завжди добиваються успіху, підкорюють-таки Москву й у ній залишаються (в цьому й полягає хепі-енд), а якщо й повертаються до провінції, то добившись успіху й розчарувавшись у ньому — тобто з суто ідейних, а чи духовних, міркувань.

Взагалі-то, чи є нормальною є країна, де нормально жити можна лише у столиці, де «успіх» та «столиця» — це тотожні поняття, неможливі одне без іншого? Але в тім і полягає підступність закодованої у фільмах пропаганди, що позитивних героїв, їхні дії та їхні прагнення глядачі сприймають некритично. І якщо позитивні герої перебираються до Москви й один за одним підкоряють її — то так і має бути, оце дійсно й є успіхом у житті, до якого й треба прагнути.

Інша особливість російських телефільмів полягає в тому, що з їхніми героями щодня трапляється те, що тільки й можна визначити словом «дикунство». В них можуть відібрати дім, відібрати дітей, відібрати навіть ім'я, можуть із легкістю звинуватити в найтяжчих злочинах, з легкістю ж запроторити до буцегарні або до божевільні — й такі речі відбуваються десятками, їхня концентрація в кожному окремому серіалі просто зашкалює! Будь-хто в тій країні може робити будь-що. Але завжди знаходиться впливовий родич, знайомий, сусід, однокласник, просто випадковий зустрічний, який застосовує свій вплив і домагається справедливості — дуже часто без найменших зусиль із боку жертви, просто за її красиві очі (посмішку).

Якщо подивитися на все це неупереджено, картина вимальовується страшна: повна незахищеність людей, їхня повна залежність від сильних світу цього, від різнобарвних бандитів, шахраїв та інтриганів — це закономірність, це норма, тоді як порятунок — це завжди лише щасливий випадок. Але в тім же й річ, що коли ці випадки трапляються в кожному фільмі, вони вже не сприймаються як випадки, вони сприймаються так, що в Росії справедливість буцімто перемагає завжди. Що Росія — це країна суцільних хепі-ендів.

І будь-яку негативну інформацію про життя в Росії, почуту у випусках новин, аудиторія починає сприймати крізь призму фільмів та серіалів. Несправедливість, порушення прав і свобод, наруга над честю й гідністю? Гм, значить, цей серіал іще не добіг кінця, й треба просто почекати на черговий хепі-енд. Усю негативну інформацію про життя в Росії аудиторія російських серіалів сприймає як неостаточну, проміжну. Несправедливість? Ні, всього лише поки що несправедливість, а справедливість напевне запанує, тільки дещо згодом.

«Чесноти неодмінно винагороджуються автоматично, треба просто терпляче чекати й не вдаватися до надто активних дій», — таку філософію, таке от «утилітарне християнство», таку картину мало не раю на землі втовкмачують російські фільми, причому практично всі російські фільми.

А що ж українське життя, наше власне? Той самий «Інтер» демонструє по кілька російських серіалів щодня. Й на тому самому «Інтері» на тлі російських серіалів про солодке життя в Російській Федерації чи не єдина картинка українського життя — це щоденний жлобопаноптикум «Стосується кожного» (зверніть увагу: кожного — «Інтер» «делікатно» втовкмачує, що всі українці є такими). Де малосимпатичні персонажі щодня вивертають на ошелешених глядачів тонни вмісту своєї брудної білизни. Ті самі серіальні страсті-мордасті, тільки, на відміну від російських, без глянцево-позитивних героїв — і без хепі-ендів. Глядачам таким чином – свідомо чи ні — навіюють красномовне порівняння між українськими та буцімто російськими реаліями, яке, хочеш або ні, осідає в підсвідомості.

Досі йшлося про російські фільми, дія яких відбувається нині. Чимало ж худпродукції присвячено минулим, радянським часам. Й отут стає вже зовсім цікаво. Один нещодавній приклад (не називатиму серіалу — він ще далеко не найгірший): в рік завершення Другої світової війни, коли батько повернувся з фронту, герой був маленьким хлопчиком. Потім у житті цього героя були різні драми й пристрасті, аж поки він став льотчиком, був збитий над Близьким Сходом і, як усі вважали, загинув.

Насправді ж він був у рабстві в кочовників, які зрештою продали його американцям: це ж загальновідомо, що піндоси кляті скуповують російських рабів (зовсім недоречно пригадується деенерівська лякалка про двох рабів на кожного «укропа» — піндосівського прислужника).

А наш герой від моменту своєї купівлі американцями жив у США й повернувся додому якраз у той момент, коли на екрані телевізора Горбачов зачитував заяву про відставку з посади президента СРСР.

Тут ми можемо датувати події точно: переддень нового, 1992-го, року. Після того, повернувшись на батьківщину, наш герой залицяється до молодих дівчат, буває на дискотеках і взагалі виступає в образі «трохи за тридцять», саме на такий вік він і виглядає. Його приятелі — судячи з сюжету, приблизні однолітки — теж. Але ж насправді йому мало вже бути добряче за п'ятдесят!

Отут ми підходимо до особливості «ностальгійних» росфільмів. Кажуть, російська телепродукція — це наркотик? Можу навіть сказати, який саме: гашиш. Бо саме він відбирає в людей відчуття часу. Аж ніяк не рідкість, коли в кадрі росфільму, умовно кажучи — портрети Сталіна й агітки тих часів, під ними сидить герой у джинсах, а з одного з перших серійних радянських телевізорів, із водяною лінзою перед екраном, співає Віктор Цой або Жанна Агузарова. А по радіо диктор оголошує співака в сьогоднішній дискжокейній стилістиці, а зовсім не голосом «від радянського інформбюро».

Сталінський «порядок», технологічний і соціальний прорив хрущовської доби, відносний добробут і зацикленість на приватному житті брежнєвських часів та відносна свобода епохи Горбачова — усе це, судячи з багатьох росфільмів, існувало водночас, й існувало протягом усього часу, коли був СРСР.

Російську пропаганду побудовано на втовкмачуванні двох тез: 1) СРСР був казковою країною мрій, таким собі «євразійським Ельдорадо», й 2) сьогоднішня Росія — це й є той міфічний СРСР. Російська пропаганда нав'язує ці тези вже багато-багато років поспіль, понад два десятиріччя. Саме ці дві тези сьогодні вбивають людей у Донбасі.

А що ж наша навіть не контрпропаганда, а просто інформаційна політика й, ще більше, інформаційна практика? Людям, що свідомо пам'ятають «справжній», догорбачовський СРСР, сьогодні щонайменше сорок п'ять. А тепер спитайте в будь-якого представника патріотичної молоді, навіть у патріотичного активіста: чим такий уже поганий був СРСР? Найпершою відповіддю буде: «СРСР був тоталітарним». Тоді спитайте: «Ну, й хай собі — що тут поганого?» У відповідь вам розповідатимуть про Голодомор та сталінські репресії, про сталінські репресії й Голодомор. Згадають гоніння на українську мову, депортацію кримських татар, злочини Другої світової війни... І, найчастіше, оце буде все.

У відповідь будь-який Петро Симоненко може з чистою совістю сказати: «Культ особи Сталіна було офіційно засуджено ще 1956 року, на ХХ з'їзді КПРС — тож СРСР спокутував його злочини, засудив їх, і не треба дертися у відкриті двері».

А тепер спробуймо спитати в нинішньої патріотичної молоді: а що вони можуть сказати про брежнєвську добу? Отут — упевнений — переважна більшість не згадає нічого, окрім, хіба що, ковбаси по два-двадцять, причому без уточнень, якої якості була та ковбаса, без жодної гадки про те, що й в дуже багатьох містах її не купували, а «діставали», бо в регулярному вільному продажі не було й її, а ще без розуміння, з якими сумами зарплат треба співвідносити оті два-двадцять, і чи так уже це було дешево.

Навіть ті, хто молиться на Сталіна й ходить на мітинги під його портретами, насправді ностальгують за іншим СРСР — брежнєвським. А тут у нас — повна інформаційна лакуна, абсолютний інформаційний нуль. Як тридцять років тому почали розвінчувати злочини Сталіна, так самі лише їх розвінчують і дотепер. От тільки якщо ще 1990-х років брежнєвські часи з усіма їхніми «принадами» були свіжими в пам'яті більшості людей, то сьогодні більшість їх або не пам'ятає зовсім, бо не була їхнім свідком, або ж пам'ятає міфологізовано, з усе меншою кількістю подробиць, особливо неприємних: час стирає їх із пам'яті, стирає відчуття тих часів.

А молодь дивиться фільми тих часів і бачить: таке саме, як тепер, життя, такі самі в людей переживання й прагнення, нормальний, із поправкою на зміни моди, одяг, нормальний побут — і жодної заідеологізованості цього приватного життя, жодних натяків на якесь там будівництво комунізму. «Нормально жили люди, звичайним життям», — тільки таким і може бути висновок. Звідки ж сучасному глядачеві знати, що занурення у приватне життя — це й був спосіб утечі від набридлої й нав'язливої заідеологізованості «суспільного» життя? Звідки ж дізнатися про повну безправність людей, коли будь-яка продавчиня державного (а інших не було) магазину поводилася, як повноважний представник держави, й на власний розсуд диктувала правила, повчала покупців, як їм жити? Звідки дізнатися про те, що на «безкоштовну» квартиру можна було чекати ціле життя й так і не дочекатися? Звідки дізнатися про ту задушливу атмосферу? Звідки дізнатися про те, що коріння й витоки всіх нинішніх проблем — там, у «розвиненому соціалізмі»? Зокрема, й звичка політиків упевнено промовляти вголос те, у що вони самі не вірять? Зокрема, нерозбірливість у засобах задля досягнення особистої мети? Зокрема, пріоритет власних корисливих інтересів перед загальнонаціональними й державними — бо ту, брежнєвську, державу відверто зневажали й вважали її за тягар, баласт, який тільки пригнічує й заважає?

От і сприймають глядачі російські фільми про брежнєвський СРСР за чисту монету: альтернативної інформації їм узяти нема звідки, сталінські репресії тут — аж ніяк не контраргумент.

Боюся, що нинішні патріотичні демократи, що відстоюють європейський вибір, дуже часто свідомо не нагадують про ті часи, зосереджуючи суспільну увагу на сталінських репресіях, — бо там, у «брежнєвському раї», залишилися їхні власні комсомольсько-функціонерська юність та компартійна зрілість, їхні власні прагнення й приготування зробити компартійно-чиновницькі кар'єри, їхні власні перші кроки в тих кар'єрах.

І є ще одна річ, на яку дуже небезпечно не звертати уваги. Тридцять років тому люди підтримали горбачовську Перебудову з її задекларованими «загальнолюдськими», тобто західними, цінностями, бо прагнули «жити, як на Заході», прагнули зрівняти свої життєві стандарти зі стандартами передових країн. Коли українці голосували за незалежність, ними, окрім іншого, рухала та сама мотивація. Зубожіння, що наростало, знизило планку бажань. Уже не «жити, як на Заході», а «жити, як до Горбачова» — от що стало метою багатьох і багатьох людей. От звідки виникла ностальгія за СРСР, який іще зовсім нещодавно не кляв і не лаяв лише зовсім уже твердолобий: «Краще вже синиця в руках, ніж журавель у небі».

Сьогодні в нас — новий «журавель у небі», нова амбітна мета. А реальність дедалі сильніше тицяє носом: «Краще вже синиця в руках»...