У блогерки Татусі Бо майже 67 тисяч підписників у Facebook, повний набір із 5000 фейсбучних друзів, колонки у «Фокусі» й Opіnion. Вона мало стежить за лайками та поширеннями й натомість радить усім, хто цікавиться блогінгом, щиро писати про ті речі, які їх цікавлять та на яких вони знаються. Сама вона пише про різне — від кумедних щоденних спостережень чи сімейних розповідей про свою маму та доньку до політики й жорсткої «соціалки».

Татуся виявилася дуже поміркованою в питанні освоєння нових платформ — свого часу вона встигла пописати й на BigMir, і на ЖЖ, поки зрештою не перейшла на Facebook. Хоча не відкидає можливості поекспериментувати з каналом у Telegram.

Відкритим варто бути не лише до нових платформ та форматів, але й для критики. Татуся Бо каже, що, уникаючи критики, можна застрягнути в одному болоті й не розвиватися. Тому не варто спішити з «баном» усіх критиків і тролів.

MediaSapiens також попросив її дати кілька інсайтів та порад для тих, хто хоче зробити свій блог успішним. Тож якщо це питання мучить вас і не дає спати вночі — гортайте далі. Якщо ж ні, радимо почитати інші цікаві матеріали на нашому порталі — про те, як здобути PhD-ступінь у сфері журналістики за кордоном чи підбірку конкурсів та стипендій для медійників.

Татусю Бо, в певний момент у вас був Livejournal, але потім ви почали вести сторінку у Facebook. Як відбувся цей перехід між платформами?

У кожної з цих платформ були свої переваги. Соціальна мережа — це в першу чергу ще й аудиторія, яку ти там зустрічаєш, люди, з якими ти там спілкуєшся. ЖЖ свого часу був досить прогресивною та зручною платформою. Але там почали відбуватися досить дивні речі з російськими користувачами й українці почали масово мігрувати у Facebook, разом із читачами, дописувачами.

Я зареєструвалася на Facebook після того, як побачила, що автори, що мені були цікаві на ЖЖ, перейшли на Facebook. І я пішла слідом за ними. Спочатку я писала мало й майже все приховувала для друзів. У 2012 році народилася моя донька Надя, то й зовсім ніколи було писати. Станом на 2013 рік у мене було щось із 300 друзів. І тоді відбулося щось цікаве, я написала про це пост — і мене почали читати одразу багато людей.

Як ви почали співпрацювати із сайтом «Обозреватель»? Це доволі контраверсійна платформа.

Вони просто беруть мої пости. Колонки я пишу окремо для сайтів «Фокус» та Opinion. Якщо зовсім уникати контраверсійних ЗМІ, то можна ніколи не вступити в діалог. Якщо обирати лише «свою» публіку, яка буде тільки погоджуватися, мовляв, так, так, усе правильно, то ти ніколи не побачиш того, що, може, в чомусь помиляєшся, що в тебе хибні думки чи погляди на якісь речі. Через те в мене є кілька коментаторів та кілька підписників, які коментують не так, як мені подобається. Але я їх лишаю, не баню, приглядаюся до них. Іноді вони кажуть досить цікаві речі, аргументовано сваряться зі мною. Можна залишитися в такому тепличному колі, де всі тебе підтримують, всі тебе хвалять, і при цьому закиснути. Треба іноді виходити з дому, з себе, з Facebook, і зі своєї аудиторії.

А кого з інших блогерів ви читаєте?

Дуже багатьох. Постійно стежу за дописами Соні Сотник, мені подобаються її погляди на життя і загалом те, що вона робить. Читаю і Сергія Іванова, Олену Добровольську, подобається, що пише Зоя Казанжи, останнім часом у неї дуже багато постів «про перемогу», як я їх називаю. В них вона розповідає, що хорошого й цікавого було зроблено на теренах України. Новини рідко пишуть про те, які «перемоги» в нас трапляються. Це невигідні новини, які привертають мало уваги. Набагато більше уваги привертає «зрада».

Також читаю Руслана Горового, його дописи з хештегом #КонотопЗемляЛегенд. Він нещодавно видав і книжку з коротенькими історіями про мешканців Конотопа, але в них ти впізнаєш героїв та мешканців і Києва, і Миргорода, й інших міст.

Загалом, у мене у стрічці й письменники, поети, звичайні люди, які пишуть цікаво про своє життя. Артем Малдер, Борислав Береза, Леонід Швець, Олена Грановська, Надя Бучинська, Оля Дубчак.

Що людина має зробити, аби ви її забанили чи відписалися від неї?

Демонструвати відвертий сепаратизм, гомофобію й людиноненависть. Коли людина сповідує антигуманні цінності, не сприймає аргументи, не може мислити. Певно, що я від такої людини відпишусь, навіть якщо це улюблений блогер.

Нещодавно ви їздили на фестиваль блогерів «Дніпровський пост». Поділіться, будь ласка, інсайдами з фестивалю, чим нині живе українське блогерство?

Інсайди складно розказати, але я можу розказати, що любить їсти на сніданок Богдан Процишин та яких пісень співає Павло Казарін (сміється. — MS). Все ж у блогерській сфері обговорювали, хто з блогерів піде в політики і якими вони будуть політиками. Це всіх цікавило, тому що частина блогерів приєдналася до нової політсили «ДемОрда». Не всі її сприймають, до неї багато питань.

Я на це дивлюся так: окей, молоді люди йдуть у політику, побачимо, що вони будуть робити, й тоді вже будемо вирішувати, яке їхнє місце в ній. Критикувати? Я не знаю, за що їх критикувати. Я не наважуюся йти в політику, я себе в ній не бачу, але чому хтось інший не має цього робити?

Тут можна розглядати блогерство як щось проміжне між журналістикою та громадянською активністю?

Я трошки серджуся, коли блогера прирівнюють до журналіста. В журналістів зовсім інший стандарт роботи. Він має достеменно перевіряти факти, бути зваженим, уникати висловлення своєї позиції, маніпуляцій. Блогер скоріше такий… «Що бачу, те й співаю». Головне, аби блогер відчував відповідальність за свої слова й за те, що він пише. У висловлюванні своєї позиції можна зайти занадто далеко. Важливо, щоби позиція була обґрунтованою, і якщо блогер наводить факти, то щоб він не лінувався їх перевірити. Якщо вже опублікував фейк, то вибачитися за це, пояснити, що не перевірив, поспішив й опублікував. От і все.

Яка у вас тактика взаємодії з читачами, як ви плануєте час на пост та реакцію, коментарі до нього?

Це так само, як ви із друзями у Facebook спілкуєтеся. Хтось написав цікавий комент і ви знайдете час відповісти за кавою чи, врешті-решт, по дорозі в туалет (сміється. — MS). Я не пишу заплановано. Потім отримую коментарі і якщо бачу, що вони цікаві, то відповідаю на них. Якщо за роботою в мене немає часу, то я можу потім уночі вже зайти й проставити відповідні лайки чи смайли.

Як писала Люда Горова, «бувають у житті моменти, коли смішніші від поста коменти». І це справді буває, коли пишеш пост — а він ніякий, і не соціально активний, і не політично передовий. Наприклад, що дитина намагалася кота нагодувати кавою. І все, під тим постом збираються такі коментарі, що ти просто не можеш відійти від Facebook, ржеш уголос кілька годин, і потім просиш: «Люди добрі, припиняйте коментувати, бо я не можу нічого зробити». Я тільки сиджу, читаю й сміюсь. Я дуже ціную саме таке спілкування, коли знаходиш відгук від людей, коли цікаво з ними взаємодіяти.

Ви відстежуєте теми, які активніше обговорюють та поширюють?

Я цього ніколи не відстежувала. Я майже ніколи не публікую «зраду». Це має бути хіба геть «зрада», яка зачепила мене до самих печінок, і тоді я можу щось написати. Реакцію викликають дуже різні пости. Буває так, що пост про «мать мою», яка поле цибульку, збирає шалену аудиторію. Буває, що я напишу щось про політику — при цьому я наголошую, що я не вважаю себе експерткою в галузі політики, — і такі пости можуть теж знайти шалену аудиторію.

У чому феномен популярності постів «мать моя»? Вони справді збирають шалену аудиторію.

Я й сама досі не знаю (сміється. — MS). Можливо, тому що всі ми діти. Й навіть якщо нам по 60 років, ми все одно діти й ми скучаємо за своїми батьками, де б ми не були. Кожен намагається впізнати в цьому життя своєї мами, своєї бабусі й так це знаходить відгук. Я скучаю за своєю мамою, вона в мене одна й вона живе далеко. Ми частенько зідзвонюємося й говоримо. Вона мені видає такі якісь цікаві речі в розмові й тоді я мушу писати, що «мать моя звоне».

А як ви ставитеся до платної співпраці між блогерами та брендами / бізнесом / політичними силами?

Отут треба розділяти ці види співпраці. Я ставлюся до цього загалом досить позитивно. Я люблю просувати людей, які роблять щось цікаве, хороше, позитивне, якісне, роблять це своїми руками. Тривалий час я співпрацювала із «Промінвестпостач». Я завжди була їхнім відданим покупцем, і коли вони запропонували мені співпрацю, я подумала, що це класно, цікавий експеримент. Я не приховую того, що вони мені сплачували невеличку умовну суму за те, що я писала якісь віршики для них.

Разом із тим, якщо мене запитували, скільки коштує реклама політичної сили на моїй сторінці, я раніше відповідала дуже різко. Тепер я пояснюю, що це ніскільки не коштує, тому що я цього не роблю. Знову ж, я не експертка в політиці, але якщо я відчую, звідки політсила, хто її фінансує, хто в неї входить, чи немає в ній старих зашкварних політиків, можливо, колись… Але це буде без грошей.

Наші читачі часто цікавляться, як зробити блог успішним. Можливо, ви дасте для них кілька порад?

Успішний блогер — це людина, яка говорить оригінальні речі про те, на чому добре знається. Та не варто перебирати з оригінальністю. Часто блогери-початківці починають занадто «оригінальнічати» й за цим уже правди не знайдеш, тільки оригінальність думки. Вони починають вишукувати цю оригінальність у тій чи іншій події лише задля того, щоби бути оригінальним, так що забувають про саму подію. Варто писати тільки про те, про що ти добре знаєш. Не варто перетворюватися на експерта з усього на потребу суспільства, за одну ніч ставати експертом зі спецоперацій СБУ, експертом із космічних технологій, експертом із кулінарії.

Публіка вимагає, щоби з’явився хтось із експертною думкою на тему, скажімо, академічної науки, й тут умовний Вася Васильченко вирішує: «Все, зараз пишу як експерт академічних наук». І на́ тобі! Але ж він у цьому не розуміється й це все одно буде викликати якесь відторгення.

Не варто намагатися силоміць пропхати якісь свої думки, репостячи їх по всіх групах тощо. Якщо допис цінний, аудиторія сама його рознесе на всі боки. Якщо допис цікавий, він знайде свою аудиторію, рано чи пізно.

Є ще другий варіант, як стати «ізвєсним блогєром» — це знайти відомого популярного блогера з великою аудиторією, прийти до нього в коментарі й почати кидатися гівном (cміється. — MS). По будь-якому дописувачу. При цьому це гівно має бути дуже оригінальним, бажано далеким від теми й вигадливим, із сепаратистськими замашками. Тоді всі ці гівняшки-коменти хтось із аудиторії відомого блогера помітить, заскрінить і ці скріни почнуть гуляти інтернетом як меми.

До вас такі люди часто приходять на сторінку?

Не без того, буває. Але останнім часом зубожіли «ізвєсниє блогєри», мало приходять (cміється. — MS). Нещодавно спостерігала цікаву історію. Чувак зробив собі акаунт і на другий чи третій день пішов тролити відомого троля всієї України Сергія Іванова. Він писав там таку несосвітенну нісенітницю, яку на голову не натягнеш. Отож він писав коментар на сторінці Іванова, який він вважав оригінальним, і слідом писав цю ж думку в себе на сторінці. І ставив сердечка на цих своїх постах, показуючи, що він у захваті від того, що придумав. Це було досить кумедно, ми зібралися цілим колективом і сміялися. Під кожним третім дописом у відомих блогерів знайдеться така людина, яка вирішила прославитися не найкращим способом.

Чи є якісь неписані правила етикету у блогерів? Скажімо, не красти чужі пости або ідеї.

Як такого, етикету немає, це просто питання здорового глузду. Давайте так думати — сьогодні я вкраду пост у Зої Казанжи й видам його за свій. Опублікую, хай всі дивляться, яка я розумна й наскільки добре я розуміюся на діяльності міжнародних фондів в Україні. Ви думаєте, цього не помітять? Це помітять у ту ж секунду. Я втрачу репутацію, свою аудиторію, й далі під мої пости будуть ходити люди посміятися: «Ги-ги, опять ця дура». І навіщо мені це треба?

Бувають міні-срачі з приводу того, що цей блогер перший написав на цю тему, а цей другий. Їхня думка збігається, слова зовсім інші, тема однакова. Це зовсім не плагіат. Якщо я візьму й напишу про того красивого стриптизера, який вискочив на сцену до Юлії Тимошенко, й разом зі мною про це напишуть ще двісті блогерів, то це не означає, що ми одне одному плагіатори. Хоча іноді ця тема обговорюється. Як кажуть, блогер блогеру друг, брат, гад і плагіатор.

Але ситуація на фестивалі у Дніпрі показала, що ми можемо досить нормально спілкуватися одне з одним, навіть тим людям, із якими ми були у відвертих контрах, ніхто не вчепився в горло. І це прекрасно, це свідчить про те, що ми надзвичайно цивілізовані люди, попри те, що ми «закальонні» фейсбучними боями.