Автори програми «Шоб шо»: «Ми не глузуємо з тих, хто в біді»

Автори програми «Шоб шо»: «Ми не глузуємо з тих, хто в біді»

11:30,
23 Листопада 2018
8314

Автори програми «Шоб шо»: «Ми не глузуємо з тих, хто в біді»

11:30,
23 Листопада 2018
8314
Автори програми «Шоб шо»: «Ми не глузуємо з тих, хто в біді»
Автори програми «Шоб шо»: «Ми не глузуємо з тих, хто в біді»
Миколаївські блогери Світлана Махнічева та Валерій Федченко розповідають, як своєю гумористичною програмою з каверзними запитаннями, суржиком, костюмами та матюками вже четвертий рік намагаються змінити суспільство на краще.

16 листопада на «Громадському ТБ» стартувала нова гумористична програма «Шоб шо». Тепер щовечора п’ятниці глядачі дивитимуться, як проста й артистична дівчина Світланка розбирається в якомусь суспільно важливому питанні, радячись зі співавтором Валерою, який — за кадром.

Знайомтеся: Світлана Махнічева та Валерій Федченко. Вони — миколаївські блогери, які знімають власну програму вже четвертий рік. Спершу робили її в рідному місті під назвою «Скажите, пожалуйста» для порталу «Преступности.нет». Потім креативну парочку запросили на одеський телеканал «Академія» — там програма набула одеського колориту й назви «Я ізвіняюсь». Блогери розповіли, що не хотіли їхати, й тому жартома назвали велику суму, яка їх переконає. Але одесити погодилися. А кілька місяців тому Світлану та Валеру покликали на «Громадське». Канал раніше вже показував деякі їхні миколаївські випуски.

Отак — транзитом — Світлана й Валера потрапили у столицю. Де тепер обживаються, дивуються серйозному підходу каналу до виробництва шоу і просять підказувати їм теми й заходи, які цікаво висвітлити. Адже не забарилися й перші труднощі: «Шоб шо» не акредитували на концерт Віталія Козловського. Бо попросили дати наперед список запитань, а Світланка й Валера так не працюють. Уже не перший місяць автори програми мріють зняти випуск про іншу зірку — Олега Винника. Поки не вдається, але вірять, що все попереду.

Тому в першому випуску автори заглиблювалися в аргументи київських водіїв, які незаконно паркуються. А в одній із наступних програм намагатимуться зрозуміти, чому жінки й досі носять натуральне хутро.

Як документознавиця Світлана й мистецтвознавець Валера дійшли до такого життя, про які вади українських реалій ідеться, хто їх дивиться й навіщо в шоу суржик та матюки, — в нашій розмові.

Мову героїв — навмисний суржик Світлани й поступову «українізацію» Валери — збережено.

Маршрут: Миколаїв — Одеса — Київ

— Світлано, Валеро, розкажіть, як усе це почалося.

Світлана: Було літо 2015 року. До цього я три роки жила в Києві, але повернулася обратно додому. Роботи не було. Якось я пила — ой, тобто їла (голосно каже, нахиляючись до диктофона) в барі за рахунок друзів, побачила там керівника видання «Преступности.нет», а ми вже були знайомі, і заявила йому: «Я могу сдєлать ваш портал популярним». А він мені — «Так він і так уже популярний на все місто». Словом, я запропонувала робити свою програму. Він погодився. Програма була «під патронатом» нашого ізвєстного журналіста Андрія Лохматова. Він підкидав мені політичні теми, бо я в них не шарила. Вже на третій випуск прийшов Валєра — одразу на сценариста й оператора.

Валера: Я до этого работал в концерт-холле и снял всего два видео.

Світлана: Да, він такий собі оператор — ми просто писали вмєстє шуткі. Ну і знімать же комусь треба було.

Взагалі ідея програми виникла тому, що люди після Майдану дуже сильно почали інтересоваться політикой, а потом різкий спад почався. Ми замітили, що молодь ніколи не додивляється відео й не дочитує статті до кінця. Чого? Бо воно все сильно серйозне. Ну не може так різко в країні все змінитися — щоб люди почали читати серйозні новини!

Але це ми осозналі вже потім, а спочатку хотіли просто подурачиться й поговорити з депутатами та чиновниками типу на короткой ногє. Показать усю мою харизму. (Сміється.)

Валера: Через месяцев восемь мы узнали, что есть такое направление как гонзо-журналистика. Что есть Хантер Томпсон и остальные, и что мы в нее и попадаем.

Світлана: І стало легше. Бо скільки можна було читать, що настоящі журналісти так не дєлают. Бо ми й не є настоящі журналісти.

— А ви маєте досвід у журналістиці?

Валера: Я нет, да и Света занималась чем угодно, кроме журналистики.

Світлана: Наприклад, я работала трансвеститом в гей-клубі. Мене прігласілі туда як весьолу лічность. Хоча було й таке, що працювала фотографом на одному розважальному проекті «Преступности.нет».

Валера: Света для цього в мене навіть перекупила фотоапарат.

Світлана: Я прийшла на вакансію фотографа, хоча до того ніколи не фотографірувала. Ну, збрехала. Дуже треба були робота й гроші. Я швидко навчилася. Правда, поки не знала, що таке зум, дорогі годинники депутатів фотографувала, поступово підходячи до них з камерою — прямо впритик. (Сміється.) Через полгода мене звільнили.

Інгредієнти програми

— Які теми обиратимете для «Шоб шо»?

Валера: Социалка, политика и досуг. Мы поначалу не определяли их как основные. Снимали разное: и концерты, и опросники, и съезды партий, и конкурсы красоты. Но так получалось, что политики у нас было очень много. Ее получалось лучше всего высмеивать.

Світлана: У нас ще люди дуже налякані. Після першого випуска з сесії миколаївської міськради ми зрозуміли, що навіть якщо не задавать депутатам провокаційних питань, людям інтєрєсно, як це так можна разговарівать з ними. То ж депутат!

Валера: Мы долго выходили на идею показать людям, что это не небожители, а такое же мясо с мозгом, как и все вокруг. Что депутат — твой слуга, а не ты — его. А у нас почему-то в ментальности людей заложено другое.

Світлана: Ну да, шо це царь!

— Як визначаєтеся з темою?

Валера: Чи я прибігаю до Свєти з величезними очима, чи вона до мене і кажемо: «Робим це».

— Це обов’язково має бути щось фрікове?

Валера: Інколи фріковість вже ми забезпечуємо, а захід чи тема можуть бути звичайними. Знімали про День патріотичної пісні чи фестиваль бандуристів. Пішли по приколу й просто закохалися в бандуру обоє.

Світлана: Весь час щось нове дізнаємося.

— Ви пишете сценарій чи переважно імпровізуєте?

Валера: Ми обираємо тему й розробляємо 5–10 жартів. З ними Свєта вже імпровізує на зйомці і я щось в процесі можу підказати. Знімаємо багато матеріалу: 35–40 хвилин і намагаємося з них зробити десять. Це найважче в цій роботі.

Світлана: Я одразу не розумію весь «масштаб трагедії». А вже в процесі інтерв’ю з чиновниками, політиками чи от, як в першому випуску, поліцейськими дізнаюсь. Тому ми висновок не можемо в сценарії прописати, бо приходимо до нього в кінці.

Валера: У Свєти іноді може забрало впасти й вона починає рубати з плеча. От ми придумали жарти, але Свєта може раптом змінити якусь формуліровку. Й жарт стає образою.

Світлана: Тоді Валера підходить і каже: «Не груби людям». Я ж, буває, закипаю.

Звісно, ідеальний тролінг — коли людина знаходиться поза конфліктом й піддає йому жару, але я сама починаю психувати. А самі галімі випуски — ті, коли щось внутрі не загорєлось. Хтось дав тему, і ми розуміємо, що вона важлива, але шось не то.

Валера: В дечому ми категоричні — наприклад, дуже любимо тварин. З самого початку, не домовляючись, ми вирішили, що не сміємося з війни, Бога, божевільних і бомжів. Не глузуємо з тих, хто в біді.

— У вас у кожному випуску є костюм?

Світлана: Не в кожному, але з ним веселіше. Ну не можна було не вдітися в конус, коли їдеш по Києву й навіть я — не автомобіліст — бачу ці оранжеві пятна вєздє!

Валера: Не так костюм — скоріше образ, відповідно до якого ми діємо.

— Подивившись уривки з ваших попередніх програм, я подумала, Світлано, що ви актриса.

Світлана: Ну, ми обоє грали в аматорському театрі в університеті.

— Як змінився ваш формат із приходом на «Громадське»?

Валера: Поки ми робимо приблизно те саме. Тут програма виходитиме регулярно — щопятниці, а раніше в нас великі перерви бували й різний хронометраж. Обираємо одну основну тему, але збираємо її з кількох епізодів. А після Нового року все зміниться.

— Як саме? Вже можете розповісти?

Валера: Ще ні, бо не знаємо: якісь плани є в них, якісь ідеї в нас.

Світлана: Все буде по-другому. А поки в нас тут культурний шок, бо є люди, які роблять постпродакшн, приколи, можливість зробити озвучку, і піарщик, щоб оце ми з вами могли побазарили.

Валера: Я тепер не працюю як оператор, а я сценарист та режисер.

Навіщо гумору суржик і що не так із жартами «Кварталу»

— А взагалі це для вас складна справа — вигадувати жарти?

Світлана: Ні.

Валера: У нас почуття гумору різне. Свєта любить візуальний гумор — покривлятися, влаштувати клоунаду, а я трошки займаюся стендап-комедією, тому мені ближче текстові жарти. Пишу жарти й виступаю на відкритих мікрофонах по Україні.

— А як, на вашу думку, в українців нині з гумором? Бо всюди бачимо тільки Володимира Зеленського…

Валера: Тільки хотів сказати — поки буде монополія «Кварталу 95», все дуже погано. Проблема з гумором полягає в тому, що люди втратили можливість чути думки інших. Вони не готові слухати півхвилини. Їм потрібно п’ять секунд — і панчлайн, ще п’ять секунд — і сетап…

Світлана: От ще в цьому постоянний конфлікт. Валера, скажи просто «початок жарту» й «кінець жарту». Вічно він щось розумне закрутить, а я йому кажу: треба скоротить і спростить.

А то, що по центральним каналам показують, — це жопа. Я хоч зараз і не дивлюся, але от чотири роки тому, коли без роботи була, бачила «Квартал». З тих пір вобщє нічого не змінилося, тільки фільм вони зняли, про який всі продавщиці говорять і таксісти («Слуга народу». — «Детектор медіа») . І голосувать за Зеленського хочуть. Ну шо це, бля*ь?

Валера: Я не проти, щоб гуморист став Президентом, але не Зеленський, — то точно.

Світлана: Я счітаю, що вони, цей «Квартал», знущаються з української мови. Ми базарим на сурже, але я іскрєннє намагаюся перейти на українську мову. Я впевнена, що в цьому колі на «Громадському» в нас вийде. Он і Валера вже заговорив.

Валера: Я хочу стендап робити вже українською. Бо вона мені смішніша за російську — банально на фонетичному рівні.

— До речі, про суржик…

Світлана: Ми не принципово базаримо на сурже. Але це привертає увагу, бо це смішно. Смішніше, ніж російська й ніж українська. Але мені здається, що наш сурж — це український сурж.

Валера: І паралель з Сердючкою чомусь у всіх виникає.

Світлана: Ну бо це ж мій кумір з дитинства! Так говорить моя тітка, бабушка й півсела.

— До вас із незручними запитаннями в Верховну Раду вже ходив Роман Вінтонів — у костюмі рожевого кролика. Він називає цей жанр «дурналістикою», до речі. А пізніше Роман придумав образ Майкла Щура.

Валера: А ще ж був Дурнєв, який Яценюку давав моркву.

— Так. То чим цей формат так чіпляє нашого глядача? Чому такі проекти весь час виникають?

Валера: Так виникає один проект в один проміжок часу, потім він відмирає і з’являється наступний. А з’являються, бо людям болить.

Я в 2014 году вчився у Львові, ходив на Майдан, і тоді дуже боліло за це все. Потім повернувся в Миколаїв, а там все почало вщухати, та не хотілося, щоб так було. Який ще вибір був тоді — стати активістом, яких тисячі? У нас в Миколаєві в багатьох з них є свої цілі в цьому активізмі.

Словом, хотілось щось робить — ми подумали над тим, що вміємо, й вийшло таке.

Світлана: Ага, тоді всі на розслабоні були, хоча війна началась. А ми взялися — не через славу чи щоб як хтось. А бо все навколо возмущало.

Про місію й аудиторію

— Як вашу передачу сприймали в різних містах? Хто ваша аудиторія?

Світлана: У нас був рекорд в Одесі — 10 тисяч переглядів випуску про кінофестиваль. Ми тоді хайпанули через Melovin. Ну а шо: я його «доця» назвала й він відізвався! То на нас напала його армія фанатів, почали писати всі ці злі коментарі.

Через три хвилини після виходу одного з відео вже хтось настрочив коментар «Ведущая — чмо». Але ми з цього ржем. Це странно, але мені іногда кажеться, що мені це подобається. Я зразу уявляю образ людини, яка таке пише. Нам кажуть, що в Києві теж хейтери навалять.

Валера: В Одесі в нас була творча криза.

Світлана: Через оточення. Інша справа, коли є команда, яка переживає за несправедливість, всі ці соціально активні люди… Там таких мало. Там все комусь належить, в усіх чисто економічні отношенія. Це не погано й не добре — так є.

Валера: Справді, там всі говорять про гроші. Знайомишся — й тобі одразу ставлять два питання: ким ти працюєш і скільки заробляєш.

Світлана: І обережно так допитують, що ти можеш для нього зробить. Курортний город. Не знаєм, як в Києві буде. Але нам  треба допомога інформацією. Тому як бачитимете якусь тему, кажіть, чи якесь мєропрятіє. Нам дуже помагають наші фанати — вони оцю тему про парковку підказали.

— І багато таких є?

Світлана: Є ті, хто замість Пороха на Новий рік дивилися моє звернення. Ну, це не на нього був шарж, а на собіратєльний образ політика. Це миколаївські глядачі. Вони пишуть в Фейсбук, чекають на наші нові відео, відповідають на гадості в коментарях.

Валера: Хоча нас дивляться й у Львові, що дивно.

Світлана: Вони нас не прокляли за сурж. Нас і діти дивляться. Ну, підлітки.

— От про дітей теж хотіла спитати. Часто чуємо думку, що молоді люди вже не дивляться телебачення й не читають новин, а йдуть на Ютуб за інформацією та розвагами. Вони знають блогерів, а не телеведучих. І саме блогери мають на них найбільший вплив, до їхніх меседжів підлітки дослухаються.

Світлана: Я спочатку боялася за це, бо ми ж можемо в кадрі й «бля*ь» сказати, й про наркотікі пошуткувать. Але ми не відступаємо, а базаримо так, як всі в жизні. Увагу дітей ще костюми привертають, а далі вони вже починають в тему вникати.

Валера: Наша мова їм зрозуміліша, ніж тьоті в студії. Я не хочу, щоб ми людям розказували, як жити: треба, щоб вони на нашому прикладі зрозуміли, що можна піти й розібратися в ситуації.

Світлана: А щодо меседжів до дітей — це ідея. Нам треба задуматися, й, може, робити короткі ролики з поясненнями людською мовою для того ж Інстаграму.

Валера: Я думаю, що, по-перше, треба бути чесними. Якщо ти думаєш, що носити хутро в 2018 році — то клініка, то ти так і кажеш це своїй аудиторії.

— Ви це сприймаєте як журналістику чи блогерство? І чи розмежовуєте ці поняття?

Світлана: Ні. Мене просто бомбить і хочеться справедливості.

— Ви знімаєте «Шоб шо» шоб шо?

Світлана: Я поначалу думала, що от ми будем знімать, і люди, які совершенно не соціально активні, нічим не заінтєрєсовані, тільки оце «дом — робота — дом», зміняться. Почнуть активнічати. Але нє. Оказується, досі нас дивляться саме соціально активні люди — й стають ще активнішими.

Валера: Але все одно на щось ми їх мотивуємо. Намагаємося глядачу зрозумілою мовою пояснити ситуацію — без юридичних, політичних чи дипломатичних визначень. Просто — оцей дядя отак робить, а той так.

Світлана: Цей бидло, а цей молодець.

Валера: Словом, ми це сприймаємо як інструмент, яким можна намагатися змінити суспільство.

— Що саме в нашому суспільстві треба терміново змінити?

Валера: Я думаю, що освіту. Тому що дітям розповідають не ті речі, які потрібно. Я би більше казав про політику через історію. Діти не знають, хто такий ліберал, правий чи комуніст. Тому й не думають, яка ідеологія їм ближча, не замислюються про права людини. Якщо ми визначилися, що ми демократична держава — треба пояснювати дітям, що це означає. А в нас кажуть, ми демократи, а отой хлопчик — пі*арас. І всі всіх засуджують. Багато лицемірства навколо.

Світлана: І не тільки про політику треба розповідати. Про все. Те ж сексуальне воспітаніє треба: що є геї, є асексуали. Не надо, щоб всі вже в 13 років, як в Америці, признавалися в цьому. Але потроху треба ці речі пояснювати.

Фото: «Громадське ТБ», «НикВести»

ГО «Детектор медіа» понад 20 років бореться за кращу українську журналістику. Ми стежимо за дотриманням стандартів у медіа. Захищаємо права аудиторії на якісну інформацію. І допомагаємо читачам відрізняти правду від брехні.
До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування ідей та створення якісних матеріалів, просувати свідоме медіаспоживання і разом протистояти російській дезінформації.
«Громадське ТБ»
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
Коментарі
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
2019 — 2024 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду