Указ Президента України від 2014 року, яким 18 травня встановлено Днем боротьби за права кримськотатарського народу, підкреслює солідарність України з корінним народом Криму. Цьогоріч пам’ять про геноцид вшанують із допомогою 7000 білбордів і 149 сітілайтів по всій Україні, тематичних заходів і культурних подій, а також заходів у Туреччині, Польщі, Німеччині, Чехії, Латвії, Литві, Канаді та США. Ця міжнародна підтримка є важливою для протидії російській дезінформації, яка прагне маргіналізувати кримських татар.

Пам’ять про депортацію стала однією з основоположних історій, що формує національну ідентичність кримських татар. Відтоді минуло більш як 80 років; деякі люди, яких ця трагедія безпосередньо торкнулася, досі живі, а багато сімей бережуть родинні історії про загиблих родичів. Відокремлення кримських татар від їхньої батьківщини та неправдиві звинувачення перетворили їх на стигматизовану групу, яку називають «зрадниками», що призвело до колективної травми, яка триває й донині.

З моменту анексії Криму Росією у 2014 році окупаційна влада систематично обмежує право кримських татар на збереження їхньої історичної пам’яті та культурної ідентичності. Традиційні комеморативні заходи, зокрема вшанування жертв депортації 1944 року, що відзначається 18 травня, дозволені лише за умов жорсткого контролю з боку так званого «сектору у справах міжнаціональних відносин та облаштування депортованих громадян Республіки Крим».

Окупанти стверджують, що ці заходи «мають траурний, а не політичний характер», «проводяться молебні в мечетях і церквах», які нібито об’єднують не лише кримських татар, а всі народи півострова, включаючи греків, болгар, німців і вірмен. Подібна риторика є частиною ширшої стратегії «детатаризації», спрямованої на розмивання унікальної ідентичності кримських татар як корінного народу Криму. Російська пропаганда вшиває трагедію кримських татар у штучний наратив «багатонаціональної» історії Криму, стираючи їхню виняткову роль і історичний досвід. Наприклад, заборона традиційних мітингів на День пам’яті жертв депортації та придушення роботи Меджлісу, визнаного Росією «екстремістською організацією», є спробами змусити кримських татар відмовитися від своєї колективної пам’яті й окремішності. Пропагандисти часто перекручують пам’ять про геноцид кримських татар 1944 року, називаючи депортацію «переселенням» і стверджуючи, що це була необхідний крок для «порятунку» після Другої світової війни.

Пояснюємо, як старі пропагандистські кліше резонують у риториці російської пропаганди сьогодні.

Радянська «детатаризація» Криму

Радянська пропаганда систематично очорнювала кримських татар, створюючи стійкі кліше, які Росія використовує й сьогодні. У 1944 році, звинувативши кримських татар у зраді та співпраці з нацистами, Сталін депортував майже 200 000 людей до Центральної Азії, де до 46% загинули у перші два роки. Дослідниця Ольга Снігир виокремила п’ять ключових тез радянських часів щодо підстав і перебігу депортації.

По-перше, кримські татари нібито спонукали радянських солдатів залишити свої бойові позиції та сховатися в місцевих громадах. По-друге, кримські татари нібито зустрічали радянські війська з ворожістю та відвертою агресією. По-третє, під час нацистської окупації півострова кримські татари нібито перебували у вигіднішому становищі, ніж інші групи, оскільки вони могли купувати більше товарів та отримувати майно за свою лояльність. По-четверте, від кримських татар очікували вдячності Йосипу Сталіну, який «урятував» їх від праведного обурення ветеранів Червоної Армії, які вважали корінне населення півострова зрадниками. Нарешті, кримських татар, які вступили до допоміжної поліції, зображували більш безжальними, ніж нацисти. Ці звинувачення були безпідставними, але формували образ кримських татар як «зрадників», що виправдовувало їхнє вигнання.

Для стирання кримськотатарської ідентичності між 1945 і 1948 роками було змінено понад 80% кримськотатарських топонімів, а Крим проголошено «споконвічно російським». У 1950—1960-х роках радянська політика придушення релігії змусила кримських татар, переважно мусульман, практикувати свою віру таємно.

Через три роки після смерті Сталіна новий радянський лідер Хрущов реабілітував «депортовані народи», проте він підтримав заборону, яка перешкоджала кримським татарам повертатися на батьківщину. Також, попри те, що Верховна Рада СРСР визнала несправедливість цих депортацій, кримські татари не отримали права на репатріацію чи відшкодування збитків. Їм не дозволялося повертатися до Криму у значній кількості до кінця ери Горбачова, після ослаблення радянського уряду та розпаду СРСР, тож лише наприкінці 1980-х, за Горбачова, це стало можливим.

Після розпаду СРСР кримські татари рідко згадувалися в офіційному російському дискурсі. На це було щонайменше дві причини. По-перше, оприлюднення правди про депортацію 1944 року та репресії проти кримських татар стало незручним для Росії, яка успадкувала радянські наративи. По-друге, репатріація кримських татар наприкінці 1980-х — на початку 1990-х спростувала радянське твердження про їхню «успішну асиміляцію» в Центральній Азії.

Російська пропаганда зберігала риси радянських і царських наративів, зображуючи Крим «споконвічно російським» і применшуючи значення кримських татар як корінного народу. Основна увага приділялася Криму як базі Чорноморського флоту, а не правам кримських татар, які цікавили переважно академіків. Росія неохоче визнавала Крим частиною України: хоча у 1997 році Москва й Київ уклали угоду, зокрема, про непорушність кордонів, яку парламенти ратифікували 1998 року, вона гальмувала демаркацію Азовського моря та Керченської протоки. Конфлікт навколо острова Тузла у 2003 році, коли Росія намагалася приєднати його до свого суходолу, засвідчив приховані претензії на Крим. Цей підхід створив ґрунт для пропаганди, яка у 2014 році легітимізувала анексію Криму, стверджуючи історичне «право» Росії на півострів. Кримські татари, чиї претензії на Крим як батьківщину ігнорувалися, стали мішенню для подальших репресій, що підкреслює спадкоємність російської політики маргіналізації корінного народу.

Офіційний радянський наратив дискредитував кримських татар, і ці погляди вкорінилися у свідомості деяких людей. Ці хибні тези реплікуються й донині. Радянські кліше про «зрадників» і «нацистських колаборантів» відродилися після анексії Криму 2014 року, коли Росія використала їх для виправдання репресій. Сучасна пропаганда нав’язала хибне враження, що кримські татари масово співпрацювали з гітлерівськими окупантами, всіляко протидіяли радянській стороні, тож у 1944 році, коли півострів перейшов під контроль радянців, «зрадників» не покарали й навіть не депортували, а радше «переселили», щоб тих не лінчувало місцеве населення, проти якого вони нібито працювали у підпіллі. Мовляв, у такий спосіб Сталін великодушно «врятував» кримських татар. «Відселення від лінії фронту “неблагонадійних” народів — звичайна справа у військовій практиці всіх країн світу», — так пояснював один із телеграм-каналів на 9 тис. підписників указ Сталіна. Ба більше, милостивий генералісимус начебто подбав навіть про кліматично-географічну схожість — вивіз людей з одного південного регіону Радянського Союзу до іншого.

Також пропагандисти поширюють хибні тези про подальшу «турботу», яку радянська влада надавала депортованим. У Центральній Азії, куди привезли кримців, місцева влада буцімто докладала всіх зусиль для покращення їхнього способу життя, освіти, харчування, інтеграції, створюючи таким чином хибне враження, що радянська влада ставилася до кримських татар із неупередженою поблажливістю. Виходить, вони «співпрацювали з нацистами», за що їх «переселили», але при цьому їм всіляко допомагали освоїтися на новому місці.

Татарофобія російського агітпропу

Нині агітпроп дорікає кримським татарам «колабораціонізмом» при кожній зручній нагоді. Приміром, пропагандистський телеграм-канал на 121 тис. підписників згадує депортації 1944 року як «надто м’яку» політику щодо «колаборантів» і їхню «невдячність» у контексті незаконної мобілізації українських громадян на Кримському півострові: «У [місті N] не з’явився жоден татарин, який отримав повістку. У [місті М] з’явився один, але потім на зборах його не побачили. Масові відмови отримувати повістки в [місті K] і [місті L]. А план мобілізації треба виконувати. Тільки в [N-ському] районі Криму заведені [кількість] кримінальних справ. Очевидно, ввічлива політика Росії у Криму стосовно окремих груп населення виявилася такою ж “результативною”, як і загравання Хрущова з пособниками нацистів, коли після указу про амністію від 1955 року в Україну повернулося понад 200 тис. колишніх активних учасників ОУНівського підпілля».

Систематичне наголошення на деструктивній ролі кримських татар під час Другої світової війни, позиціювання їх як ненадійних елементів, зрадників-колаборантів дозволило росіянам вибудувати місток до навішування негативних ярликів сьогодні. Нині їхня пропаганда намагається нав’язати стійку асоціацію між цим корінним народом Криму та культурою насильства та мстивості.

Російська пропаганда, воскрешаючи радянські наративи про «зрадництво», створює штучну історичну тяглість, яка виправдовує сучасні репресії проти кримських татар. Однак нинішня «детатаризація» має особливість: вона поєднує фізичне придушення (арешти, репресії, заборони) з цифровою агресією, де телеграм-канали та соціальні мережі стають платформами для розпалювання ненависті. На відміну від радянських часів, коли інформація контролювалася державою, сучасна пропаганда використовує децентралізовані платформи, що дозволяє швидше поширювати дезінформацію.

У чаті одного з медіа, наближеного до російського Міноборони (2,6 млн підписників у телеграмі), з провоєнною аудиторією, татарофобію не приховують і дуже відверто її демонструють. Варто зазначити, що наведені цитати — не «позиція редакції», а коментарі аудиторії, яка читає новини та обговорює їх у чаті, що також є показовим зрізом російського суспільства. Модерація цього пропагандистського медіа дуже вибіркова — приміром, відкриті погрози та наклеп щодо кримських татар ніхто не видаляє, а також не намагається згладити антагонізм усередині спільноти — наприклад, не публікує відповідних матеріалів, у яких би редакція хоч якось намагалася боротися з ксенофобією своєї аудиторії.

Кримських татар звинувачують у «зрадництві», «мстивості», «жорстокості», доходячи у цій ксенофобній риториці до розлюднення. «Кримські татари завжди були проти Росії. Як і при ВВВ (Друга світова війна — “ДМ”), коли їх вислали», — писав один із дописувачів чату. «Татар у Криму дуже багато, і не всі з них, на жаль, проросійські. Є такі, хто Росію просто ненавидить. Ми це добре знаємо та пам’ятаємо, ще з часів України, їхні багатотисячні марші Кримом 18 травня, їхні спроби захопити владу 2014-го, їхні тісні зв’язки з українськими націоналістами», — вторив інший. Ще один учасник чату виступив із закликом знищувати кримських татар із 48-го окремого штурмового батальйону імені Номана Челебіджіхана, який воює у складі ЗСУ: «Кримські татари… дуже мстиві та жорстокі, вбивають НАШИХ полонених у складі батальйону польового командира Іси Акаєва. Полонених кидали в колодязь, різали горло і відрізали вуха. Вони бачать у СВО шанс розгойдати обстановку. Наше ж завдання задавити цю укротатарську терористичну шваль».

Для росіян нинішня «СВО» є чимось на кшталт «Великої Вітчизняної», під час якої вони шукали часто надуманих внутрішніх ворогів. Так само вони роблять це нині з кримськими татарами — звинувачують у тому, що ті не хочуть воювати на боці Росії, ведуть підривну діяльність, стали на бік «ворога». Ця паралель із радянською риторикою часів Другої світової війни не лише легітимізує репресії, але й формує в російському суспільстві образ кримських татар як «п’ятої колони», що загрожує їхній безпеці та стабільності окупованого Криму.

Для кримських татар ця війна є набагато більшим, ніж просто боротьба за територіальну цілісність, справедливість і мир України. Вона є вирішальним моментом для їхнього виживання й ідентичності як нації. Російська ж пропаганда намагається дискредитувати цю боротьбу та зв’язки між українцями й татарами, а також роль у війні з Росією кримських татар.

Фото — картина Рустема Емінова «Поїзд смерті» (1997), джерело — фейсбук-сторінка художника