11 років тому, 21 березня 2014 року, Росія юридично оформила загарбання Криму. В цей день у Кремлі відбулася «церемонія підписання законів про прийняття Республіки Крим і міста Севастополя у склад Російської Федерації». Ці закони були за два дні до цього нашвидкуруч схвалені Конституційним судом та обома палатами російського парламенту.

Для обґрунтування рішень за результатами військової кампанії з окупації Криму 16 березня був проведений невизнаний міжнародною спільнотою «референдум», у якому в бюлетені навіть не пропонувався варіант статусу кво — залишитися в складі Україні в межах чинної конституції. Учасникам референдуму пропонувалося обрати один із двох варіантів: «Ви за возз’єднання Криму з Росією на правах суб’єкта Російської Федерації?» чи «Ви за відновлення дії Конституції Республіки Крим 1992 року і за статус Криму як частини України?». Хоча другий варіант і міг виглядати як альтернатива приєднанню до Росії, ухвалена всупереч українському законодавству Конституція Криму 1992 року надавала Кримському парламенту визначальні права, а парламент Криму 11 березня 2014 року вже проголосив незалежність від України й навіть задекларував можливість увійти до складу Росії. Таким чином, суть обох варіантів була близька.

Через «референдум» було сформовано юридичне прикриття першої з часів Другої світової війни анексії в Європі. До того ж анексію здійснив один із п’яти постійних членів Ради Безпеки ООН з правом вето на ухвалення рішень в ООН і разом зі США одна з двох найбільших ядерних держав у світі. Це унеможливлювало швидку реакцію міжнародної спільноти з відновлення міжнародно визнаних кордонів, на кшталт санкціонованої ООН військової операції «Буря в пустелі» щодо деокупації Кувейту після його анексії Іраком в 1990 році.

У 2014 ж році міжнародна спільнота виявилася паралізована діями Росії, що і обумовило розмови політичних еліт Європи про загальну кризу післявоєнного міжнародного правопорядку. Але в російській пропагандистській матриці анексія Криму відбулась у вже зруйнованому світі — і зруйнував його нібито Захід через визнання незалежності Косова у 2008 році. Розповідаємо, як Росія використовує Косово (і не тільки), аби виправдати власні анексії.

Прецедент чи не прецедент

Напруга між албанцями, які становлять більшість населення історичної області Косово, і сербською меншиною почала загострюватися ще у 1980 роки після смерті керівника післявоєнної соціалістичної Югославії — Тіто. Тоді зростали націоналістичні настрої в усіх республіках Югославії. Ця напруга формувала і відчуження регіонів від центральної влади Югославії, в якій панівну роль відігравали серби.

У 1990-ті роки в Косово почала діяти Армія визволення Косова, що боролася за самостійність регіону. Протистояння посилилося до війни в 1998 році, вже після кровопролитних югославських війн, за наслідками яких сформувалися незалежні Хорватія, Словенія, Боснія і Герцеговина. Війна в Косово супроводжувалася воєнними злочинами, зокрема етнічними чистками албанців Косова. А також призвела до вимушеного переселення сотень тисяч албанців і сербів. Дипломатичні зусилля зупинити війну провалилися.

Тоді НАТО без санкції Ради Безпеки ООН, у якому Росія має право вето, розпочало в березні 1999 року операцію кількамісячних бомбардувань Югославії «Союзна сила». Операція досягла своєї мети: виведення військ Югославії з Косова й переходу регіону під міжнародний контроль ООН на основі резолюції Ради Безпеки ООН 1944. Резолюція також передбачала початок політичного процесу задля досягнення широкої автономії Косова в межах Югославії. Так завершилася Косовська війна.

У 2004 році під контролем міжнародних сил відбулися вибори в парламент Косова. Їх очікувано виграли партії косовських албанців, що виступали за незалежність регіону. Сербська меншість ті вибори переважно проігнорувала. Дипломатичні переговори щодо статусу Косова між албанцями і сербами знов не досягли успіху.

17 лютого 2008 року парламент Косова проголосив незалежність в односторонньому порядку. Показово, що в декларації незалежності йшлося, що «Косово є особливим випадком, який виник унаслідок розпаду Югославії без досягнення консенсусу, і не є прецедентом для будь-якої іншої ситуації».

Вже наступного дня 18 лютого Республіку Косово визнали низка провідних країн Заходу, зокрема США, Франція, Велика Британія. Після цього Косово визнали більш як 100 країн, але частина відкликала це визнання. За моніторингом World Population Review наразі Республіку Косово визнають 97 країн, переважно це країни Заходу, 16 країн відкликали визнання. Україна ніколи державу Косово не визнавала. У 2010 році Міжнародний суд ООН визнав законність рішення влади Косова про проголошення незалежності від Сербії.

Зеленим позначені країни, що визнали Республіку Косово. Червоним — ті, що відкликали визнання. Синім позначені країни, щодо яких інформація суперечлива. Джерело: World Population Review

Риторика Москви щодо проголошення незалежності Косова була передбачуваною. Через 5 днів після 22 лютого 2008 року президент Росії Володимир Путін заявив про руйнацію міжнародного правопорядку:

«Прецедент Косова — це страшний прецедент. Він, по суті, зламує всю систему міжнародних відносин, що склалася навіть не за десятиліття, а за століття. І він, без жодних сумнівів, може спричинити цілий ланцюжок непередбачуваних наслідків».  

Крім того, Путін пообіцяв «болісні наслідки» для тих, хто Косово визнав: «Зрештою, це палиця з двома кінцями, і друга палиця трісне їх по голові коли-небудь». Уже за півроку Росія виконала погрози і вторглася в Грузію, яка, до речі, ніколи не визнавала Косово. 26 серпня Росія визнала Південну Осетію та Абхазію як незалежні держави, чим порушувалася територіальна цілісність Грузії. Тодішній керманич Росії Дмитро Медведєв при виправданні цього рішення також згадував косовський прецедент і апелював до рішення західних країн.

Приклад Косова на службі у російських анексій

Випадок Косова відображає суперечність міжнародного права між принципом поваги до суверенітету й територіальної цілісності країн з одного боку й принципом поваги права народів на самовизначення з іншої. Але в цьому випадку не відбулося жодної анексії. Певний етнос прагне незалежності від країни, де домінує інший етнос. І проголошує її після кровопролитної війни. Попри те, що в Косові правом на самовизначення скористались албанці, ніколи не йшлося про приєднання цієї території до Албанії. Тим паче за результатами військової кампанії з боку Албанії. Не кажучи вже про те, що парламент Косова, що приймав відповідні рішення, формувався за результатами демократичних виборів під міжнародним контролем ООН, а не за результатом військової інтервенції.

Та Росія почне систематично експлуатувати цей приклад саме для виправдання анексії українських територій. У своїй так званій «Кримській промові» від 18 березня 2014 року Путін дуже детально говоритиме про Косово.

«Кримська влада спиралася і на відомий косовський прецедент — прецедент, який наші західні партнери створили самі, як то кажуть, своїми власними руками, у ситуації, абсолютно аналогічній кримській, визнали відокремлення Косова від Сербії легітимним, доводячи всім, що жодного дозволу центральної влади країни для одностороннього проголошення незалежності не потрібно».

Надалі Путін перейшов до цинічної інтерпретації історії Косова, звинувачуючи при цьому у цинізмі країни Заходу. Путін опосередковано звинуватив Захід, що той змушує його доводити конфлікти до крові:

«Чомусь те, що можна албанцям у Косові (а ми ставимося до них з повагою), забороняється росіянам, українцям і кримським татарам у Криму. Знову виникає запитання: чому? Від тих же Сполучених Штатів і Європи ми чуємо, що Косово — це, мовляв, знову якийсь особливий випадок. У чому ж, на думку наших колег, полягає його винятковість? Виявляється, що в ході конфлікту в Косові було багато людських жертв. Це що — юридично-правовий аргумент, чи що? У рішенні Міжнародного Суду щодо цього взагалі нічого не сказано. І потім, знаєте, це навіть не подвійні стандарти. Це якийсь дивовижний примітивний і прямолінійний цинізм. (...) Виходить, треба доводити будь-який конфлікт до людських жертв, чи що?».

• Читайте також: «Історична справедливість» як алібі для насилля

Через вісім років під час промови щодо анексії інших чотирьох регіонів України 30 вересня 2022 року Путін знов звинуватить Захід у руйнації принципу непорушності кордонів. Імовірно, маючи на увазі прецедент Косова, але прямо не називаючи його:

«Саме так званий Захід розтоптав принцип непорушності кордонів, а зараз на власний розсуд вирішує, хто має право на самовизначення, а хто ні, хто його не вартий. Чому вони так вирішують, хто їм надав таке право — незрозуміло. Самі собі».

Тези з промов Путіна звично повторювали російські чиновники. Наприклад, міністр закордонних справ Росії Сергій Лавров у інтерв’ю пропагандистському телеканалу «Звезда» в серпні 2022 року: «“Правила” вигадуються під конкретне “завдання” Заходу. Принципи, на яких ці правила Захід формулює, можуть бути протилежними. Коли потрібно, він готовий визнавати незалежність, яку проголошено нелегітимно, без будь-якого референдуму, в односторонньому порядку (як це було з Косовом). Коли не потрібно — відкритий референдум у Криму, який спостерігався численними представниками громадянського суспільства західних та інших країн, оголошується незаконним».

Цікаво, що за три дні до повномасштабного вторгнення в промові щодо визнання «незалежності» окупованих Росією територій на сході України Путін вдався до довгого історичного екскурсу, в якому критикував ленінську політику СРСР щодо надання народам Російської імперії права на самовизначення.

Від Гренландії до Голанських висот

Прецедент Косова безумовно є основним засобом демонстрації Росією нібито руїн світового порядку, на яких вона підбирає, що захоче. Та цей прецедент не є єдиним. Після спалаху війни між Ізраїлем і ХАМАСом у жовтні 2023 року в проросійських телеграм-каналах усе частіше в схожому зі згадками Косова контексті пригадують Ізраїлю окупацію і подальшу анексію Голанських висот.

Голанські висоти є гірською місцевістю Сирії, площею 1800 квадратних кілометрів, на якій наразі живе кількадесят тисяч ізраїльтян і сирійських друзів. Ізраїль окупував приблизно дві третини території регіону за результатами Шестиденної війни в червні 1967 року, в якій коаліція арабських держав прагнула знищити державу Ізраїль, але програла. Окупацію аргументували необхідністю сформувати деякий пояс безпеки, задля убезпечення Ізраїля від повторних агресивних дій із боку Сирії. Та вже у 1981 році Ізраїль через спеціальний закон поширив на окуповані території свою юрисдикцію, що можна трактувати як анексію. Ця анексія до останнього часу не була визнана жодною країною світу. Та у березні 2019 року під час свого першого президентського терміну в США Дональд Трамп підписав декларацію про визнання суверенітету Ізраїлю над цією територією. І США наразі єдина країна, що пішла на такий крок. Міжнародна спільнота, як і Україна, продовжує вважати території тимчасово окупованими.

Після падіння режиму Башара Асада в Сирії Ізраїль розширив окупацію Голанських висот. Усе це надало новий поштовх російським пропагандистам для звинувачень Заходу в подвійних стандартах.

«Якщо Росія повертає свої історичні території, це окупація. Коли Ізраїль захоплює територію іншої держави — це добре і взагалі молодці», — пише канал зі 150 тисячами підписників. І додає зізнання, заради чого, власне, і просуваються відповідні тези: «Плювати всім нам на міжнародне право. Єдине право — право сили, за яким держава з big balls може собі дозволити будь-які дії, виправдовуючи їх чим завгодно». Відтак, за версією пропагандистів, міжнародне право є фікцією, лицемірством західних еліт. Світ діє за законами права сильного, яким і користується Росія разом з іншими. Переконувати аудиторію у реальності й виправданості саме такого світу, в якому Росія не може бути злочинцем, і є метою агітпропу.

Аналогічно підбурили проросійський телеграм і заклики Трампа приєднати Гренландію, про що можна детальніше прочитати в окремому матеріалі. Радість пропагандистів від таких закликів передає анонімний канал з аудиторією в понад 200 тисяч користувачів:

«Трамп власними руками добиває стару систему взаємин, що принесе більше хаосу. Захоплення частини Сирії Ізраїлем, Гренландії США ставить їх в один ряд із відчуженням Криму та Новоросії від України, таким чином легітимізуючи їх».

У цій аргументації пропаганди є чимало суперечностей. Росія апелює у легітимації своїх анексій до прецедентів, які сама ж не визнає. Бо Москва не визнала ані незалежність Косова, ані анексію Голанських висот. Як і Україна, території якої Росія анексувала.

Крім того, один злочин не може виправдовувати інший. Правової системи будь-якої юрисдикції не могло б існувати, якби її смерть констатували після першого ж зафіксованого порушення. Москва нібито сповідує ригоризм і суворість у трактуванні відповідних міжнародних норм, водночас радіє будь-яким порушенням чи суперечностям у їхньому застосуванні. Чим визнає, що насправді як злочинець зневажає будь-яку правову систему.

Ілюстрація на головній: Олексій Півторак.