In English

30 листопада 2023 року Верховний суд Росії прийняв рішення заборонити й визнати екстремістським «Міжнародний громадський рух ЛГБТ». Юридично і фактично такої структури, з визначеним статутом чи управлінською ієрархією, не існує, тож на суді не могли бути присутні ані відповідачі, ані зацікавлені особи. До кого будуть застосовуватися юридичні наслідки такого рішення, ще покаже судова практика, але в тексті рішення в розмитих двозначних формулюваннях екстремістським названо широкий неоднорідний рух боротьби за права ЛГБТ-спільнот, а також боротьби за права жінок і навіть спосіб життя представників відповідних спільнот.

«Учасників руху поєднує наявність певної моралі, звичаїв та традицій (наприклад, гей-паради), схожий спосіб життя (зокрема, особливості вибору статевих партнерів), спільні інтереси та потреби, специфічна мова (використання потенційних слів-фемінітивів, таких як керівниця, директорка, авторка, психологиня)», — сказано в судовому рішенні. Екстремістські статті в сучасній Росії передбачають покарання не лише за участь у відповідних організаціях, але й за їх позитивне висвітлення чи виправдання їхніх цілей.

У Радянському Союзі існувала кримінальна відповідальність за сексуальні контакти між повнолітніми чоловіками. Одностатеві сексуальні контакти й нині вважаються злочином у десятках, переважно мусульманських, країн, а в деяких, як-от в Ірані чи Саудівській Аравії, можуть каратися смертю. Та прирівняти до екстремізму, який карається багаторічними термінами ув’язнення, правозахисний рух і солідарність — ноу-хау Москви. Приклад із забороною і криміналізацією ЛГБТ-спільнот унаочнює, як путінська Росія зайняла позицію по інший бік барикад від світового правозахисту. Далі розглянемо, як Росія відкидає правозахисні цінності та які зиски з цього отримує.

Останні століття серед мислителів тривають дискусії, чи можливе існування універсальних цінностей, що потенційно притаманні всім людям, незалежно від їхніх культурно-релігійних особливостей. Хтось відкидає цю можливість і допускає існування лише різних етичних матриць, сформованих у певних історичних умовах життя окремими культурними спільнотами. З таких релятивістських позицій виходять, наприклад, Річард Рорті чи Аласдер Макінтайр. У такому разі навіть ці цінності, які позиціюються як універсальні, будуть вважатися лише цінностями окремої культурної спільноти, які якщо і ширяться світом, то лише через гегемонію відповідної спільноти на певному історичному проміжку.

Водночас інша сторона дискусії відсилає до видової унікальності людини розумної та вірить, що людство, при всьому своєму різноманітті, або завжди тяжіло, або принаймні має прагнути до базових універсальних етичних настанов. Які тільки й можуть обумовити виживання людини та гідне життя для представників різних культурних спільнот. Ця мисленнєва течія відсилає до новочасних ідей про невіддільні природні права (Білль про права 1689 року у Великій Британії, Білль про права у США 1791 року, Декларація прав людини і громадянина у революційній Франції 1789 року) або до філософії Іммануїла Канта з його категоричним імперативом. В останні десятиліття такі ідеї розвивали представники комунікативної традиції, наприклад, Карл Апель чи Юрген Габермас, які виходять із можливості раціонального обґрунтування базового набору прав, що процедурно уможливлюють повноцінну і рівну комунікацію серед людей різних культур. 

• Читайте також: Франкенштейн агітпропу: хто та з яких кабінетів формує тіло російської пропаганди

Питання, чи права людини є винятково винаходом і практикою західної цивілізації, чи універсальними цінностями, залишається відкритим, та саме з вірою в необхідність і можливість напрацювання спільних базових етичних настанов після Другої світової війни була створена вся міжнародна юридична правозахисна інфраструктура. Ще в преамбулі статуту ООН 1945 року було заявлено метою «утвердити віру в основні права людини, в гідність і цінність людської особистості, в рівноправність чоловіків і жінок та рівність прав великих і малих націй».

В ООН були напрацьовані перші міжнародні договори, спрямовані на забезпечення базових прав у світі. Спочатку була прийнята рекомендаційна Загальна декларація прав людини 1948 року. Пізніше на основі декларації схвалені вже деталізовані та зобов’язувальні Міжнародний пакт про громадянські та політичні права та Міжнародний пакт про економічні, соціальні й культурні права у 1966 році. Останні два документи були прийняті Генеральною Асамблеєю ООН без голосів «проти» і тих, що утрималися. Разом ці три документи складають Міжнародний Білль про права людини, що став базою для роботи правозахисних організацій по всьому світу. Загалом в рамках ООН існує більше сотні документів, які стосуються прав людини.

Чужі правила

Дискусія щодо необхідності дотримуватися універсальних цінностей у Росії історично відсилає до інтелектуальної суперечки XIX століття між «західниками» і «слов’янофілами», останні дотримувались ідеї культурної відокремленості Росії від Заходу та відстоювали її особливий шлях розвитку. Представники почвенництва у 1860-х роках узагалі вірили в особливу відмінну від західноєвропейської місію російського народу у порятунку людства. В сучасній Росії продовжують справу слов’янофілів представники євразійства, найвідомішим із яких є Олександр Дугін. Євразійство бачить Росію центром великої євразійської цивілізації суходолу, якій протистоїть англосаксонська цивілізація моря. Слов’янофільство і євразійство стало затребуваним серед політичних еліт путінської Росії. Путін і сам все частіше протягом свого перебування при владі цитує представників традицій, наприклад Лева Гумільова та  Івана Ільїна. 

Тож і правозахист частина еліт Росії звикла сприймати як західний, а не всезагальний винахід. У такому разі й миритися з правозахистом потрібно в міру потреби підтримувати хороші стосунки з західними демократіями. З псуванням цих стосунків і антизахідною пропагандою в путінській Росії поступово формувалося вороже ставлення до всього правозахисного руху. Таврування правозахисту як ворожого впливу дозволяло в пакеті відмежуватись і від західної традиції змінності та підзвітності влади, верховенства права.

Ще у 2006 році тодішній заступник керівника адміністрації Путіна Владислав Сурков відстоював для Росії ідею «суверенної демократії». Концепція передбачала, що якщо в Росії і повинна бути демократія, то своя, специфічна і захищена від невластивих їй ворожих впливів.

• Читайте також: Весь світ — спецслужба, а люди в ньому — агенти: погляд російської пропаганди на внутрішню та міжнародну політику

Нині ж російські владні еліти остаточно відстоюють ідею Росії як «самобутньої держави-цивілізації», що і прописано в офіційній концепції зовнішньої політики Росії. В такому разі вона нібито потребує захисту від шкідливих повчань «цивілізованого світу». «Весь час чуємо, весь час звучить: ви повинні, ви зобов’язані, ми вас серйозно попереджаємо. Ви хто такі взагалі?», — звертався Путін до західних еліт на Валдайському форумі 2023 року.

Путін тоді жалівся на те, що є якийсь «цивілізований світ», який є взірцем для інших, і назвав неприйнятним встановлення США і західними країнами певних правил поведінки. «Що це за “правила”, ким вони винайдені — незрозуміло. Це просто дурниця якась, нісенітниця», — сказав Путін. Це означає зворотну реакцію на всі етичні тренди на Заході останніх десятиліть, дискредитацію цих новацій і згортання простору для правозахисної діяльності. Росія послідовно законодавчо таврує правозахисні ініціативи іноземними агентами та небажаними організаціями, фактично блокуючи їхню роботу. Та показовим є також цілеспрямоване вибудовування свого законодавчого поля у різних сферах протилежно до правозахисних ініціатив у світі.

Подивись, як у ворогів, і зроби навпаки

З 2000 року в країнах Європи, Північної та Південної Америки відбувся парад юридичного визнання одностатевих шлюбів. Повністю такі союзи вже визнано у 35 країнах, у яких проживають близько 1,3 млрд жителів. Останньою на сьогодні у 2023 році визнала одностатеві шлюби Естонія. Росія водночас із року в рік посилює репресивне законодавство щодо ЛГБТ-спільнот. Спочатку у 2013 році набув чинності закон про протидію «пропаганді нетрадиційних сексуальних відносин» серед дітей. У 2022 році він був розширений на дорослих.

У 2023 році в Росії заборонили трансгендерний перехід як зміну гендерного маркера в документах, так і пов’язані з переходом медичні втручання. Нарешті з грудня 2023 року будь-яка діяльність на підтримку ЛГБТ-спільнот у Росії може визнаватись екстремістською.

• Читайте також: Як російський агітпроп намагається використати тематику ЛГБТКІА в умовах війни проти України

З 2011 року 45 країн Європи підписали та 38 із них ратифікували (зокрема й Україна у 2022 році) Стамбульську конвенцію Ради Європи про запобігання насильству щодо жінок і домашньому насильству. Документ спрямований на трансформацію під міжнародним контролем місцевого законодавства у відповідних країнах і міжнародну співпрацю задля запобігання насильству, захисту жертв і припинення безкарності винних.

Водночас у Росії у 2017 році були декриміналізовані побої, а за сімейне насилля запроваджена лише адміністративна відповідальність, що, за оцінками правозахисників з Human Rights Watch і «Зони права», спровокувало сплеск безкарного домашнього насилля відповідно до статистики судового департаменту Верховного суду Росії з відповідних справ. Принциповий антифемінізм проявився у випадку депутата Держдуми Росії Леоніда Слуцького. Його у 2018 році низка журналісток звинуватила у сексуальних домаганнях. Низка представників російської еліти вважала за потрібне висловити підтримку Слуцькому й навіть заохотити його. Слуцький після звинувачень пішов на підвищення в ієрархії російських чиновників і після смерті Володимира Жириновського очолює одну з провідних системних партій Росії — ЛДПР.

Представлені у державних медіа Росії чиновники і публічні діячі хоч і не засуджують, але часто відмежовуються і зловтішаються над антирасистськими рухами. Так, Путін у 2021 році коментував рух Black Lives Matter: «Америка зовсім нещодавно зіткнулася з найважчими подіями після відомих подій, після вбивства афроамериканця і створення цілого руху Black Lives Matter. Я зараз не коментуватиму, просто хочу сказати, що ось те, що ми бачили — погроми, те, що ми бачили порушення закону і так далі, і так далі. Ми співчуваємо американцям та американському народу, але не хочемо, щоб це відбувалося на нашій території. І зробимо все, щоб цього не допустити». Водночас на тій же пресконференції він виступив проти переслідування американців, які штурмували Капітолій після поразки Трампа на виборах.

Культурне розмежування з Заходом відбувається й у питанні ставлення до легких наркотиків. На Заході в останні десятиліття на вимогу правозахисників юридична відповідальність щодо них послаблюється або скасовується. У 2020 році російська пропагандистка Маргарита Симоньян зголосилася визнати існування окремого від російського українського народу саме через підтримку останнім легалізації медичного канабісу: «70 відсотків українців підтримали легалізацію марихуани з медичною метою (екзитпол). Я вважаю, що з цього дня можна вважати, що ми справді більше не один народ. Ментально, принаймні».

Шукаю союзників: не спитаю за злочини, повірю в брехню

Нехтування правами людини й універсальними цінностями дозволяє не тільки вигідно задля пропаганди відмежовуватись від ліберальних демократій, але і посилювати союзи з іншими подібними світовими правопорушниками. Москва не єдина у своєму погляді на права людини як на недоречний прояв гегемонії Заходу, що заважає досягати економічних і політичних цілей. Росія в умовах часткової дипломатичної ізоляції прагне завоювати прихильність таких сил.

У 2016 році Путін фактично виправдав розстріл у Парижі редакції Charlie Hebdo. Нехтування правом на свободу слова і творчості дозволило Путіну загравати з радикальним ісламом: «Знаєте, тут завжди дуже тонка грань між тим, що я назвав небезпечним епатажем, та свободою творчості. Ці активісти, я умовно кажу, прийшли до редакції Charlie Hebdo та розстріляли людей. Ось питання: чи потрібно було цим карикатуристам завдавати образ представникам ісламу? Вони сприймають як образу те, що було опубліковано. Інша річ, що, можливо, митці не хотіли нікого образити, але вони образили», — говорив Путін у дискусії з актором Євгеном Мироновим щодо скасування в Росії рок-опери «Ісус Христос — суперзірка». 

У знущальних для правозахисників і уйгурів виразах Путін заперечував злочини уряду Китаю щодо цієї меншини: «Ви знаєте, я зустрічався з деякими уйгурами. Завжди можна знайти людей, які критикують центральну владу. Але я зустрічався з уйгурами, коли був із візитами в Китаї. І запевняю вас, принаймні те, що я чув своїми вухами, що вони загалом вітають політику китайської влади на цьому напрямі», — сказав Путін в інтерв'ю телекомпанії NBC, відповідаючи на запитання про те, що він думає про те, як Китай поводиться з національними меншинами в Сіньцзяні. «Вважають, що Китай дуже багато зробив для людей, які проживають у цьому районі, з погляду економіки, підняття культури і таке інше. Тому що мені давати оцінки, дивлячись на ситуацію з боку?» — продовжив Путін говорити по релігійно-національну меншину і територію, яку правозахисники та медіа називають концтабором просто неба через постійний відеонагляд та всезагальну систему репресій. Правозахисні групи вважають, що протягом останніх кількох років Китай затримав більше мільйона уйгурів проти їх волі у великій мережі, яку держава називає «таборами перевиховання», і засудив сотні тисяч до тюремного ув’язнення. Amnesty і Human Rights Watch звинувачують Китай у злочинах проти людяності в цьому регіоні. 

Підтримала у скрутний момент Москва і спадкового принца Саудівської Аравії та фактичного керівника цієї країни Мухаммеда ібн Салмана, на якого медіа та спеціальні служби Туреччини й США покладають відповідальність за катування, вбивство та розчленування тіла опозиційного журналіста Джамаля Хашоґджі у консульстві держави в Стамбулі. «Є офіційна заява короля, є офіційна заява спадкового принца Мухаммеда бін Салмана — і ні в кого не повинно бути жодних підстав не вірити їм», — відповів прессекретар Путіна Пєсков на запитання журналіста, чи впевнений Кремль, що королівська сім’я Саудівської Аравії не причетна до цього вбивства. Воно тоді серйозно зіпсувало стосунки Саудівської Аравії з західними країнами, чим відразу прагнула скористатися Москва.

Схожим чином Росія готова підтримати хунти, на кшталт влади Буркіна-Фасо, Малі, Нігеру в Африці чи М’янми в Азії, або прикривати в ООН Іран у питанні розгонів демонстрацій. Та союзником у протистоянні світовим етичним настановам для Росії може виступати не лише політична влада країн, але і транснаціональний бізнес. Боротьба за права можуть заважати бізнесу прагматично торгувати з маргінальними режимами, змушувати його витрачатися на екологічні обмеження, платити податки солідарності та зберігати високі витратні стандарти праці. Це може бути одним із пояснень, чому деякі відомі бізнесмени, на кшталт Ілона Маска, теж готові підігравати Росії в її нехтуванні світовими правилами й універсальними цінностями.

• Читайте також: Хунти справжні та уявні: як російська пропаганда маніпулює тематикою військових переворотів

З кожним понаднормовим роком перебування Путіна при владі Росія все більше культурно відмежовується від ліберальних демократій. Москва прагне переконати й своє населення, і міжнародну спільноту, що диктатура відповідає її культурним звичаям і заслуговує на світову повагу. Врешті, Саудівська Аравія з шаріатом залишається, попри все, ключовим партнером для західних країн. Можливо, Москва прагнула б схожого або навіть підсиленого — з розрахунку на її воєнні спроможності — статусу. Втім, для переконливості своєї інакшості Росія не має за плечима ані альтернативної соціально-економічної системи СРСР, ані альтернативної всепроникної релігії Саудівської Аравії, які б могли стати джерелом моральної правоти. Населення Росії залишається значно інтегрованим в західний культурний контекст, що провокує загрозу невдоволення невластивим Заходу режимом. Тож Москва прагне штучно згори навіяти свою інакшість населенню, карикатурно в законодавстві та пропаганді протиставляючи себе західним етичним трендам. Та на повірку єдиним духовним здобутком «самобутньої держави-цивілізації» в останнє десятиліття  власне і є безправ’я.