Одним із головних наративів російської пропаганди про Україну є те, що тут всі нібито «нацисти». Цю тезу можна побачити на шпальтах різних світових медіа ще з 2014 року, коли виникла тема ультраправих у батальйоні (згодом полку) «Азов». Москва цілеспрямовано формувала громадську думку за кордоном (особливо на Заході), де українські військові були начебто «нацистами». В це вкладали гроші на пропагандистські телеканали російського іномовлення (Russia Today та Sputnik).

У січні 2024 року в британському виданні The Guardian вийшла публікація про те, що американські неонацисти більше не будуть їхати в Україну воювати, тоді як «ще п’ять років тому праві екстремісти розглядали Україну як тренувальний майданчик». У статті йшлося про рішення лідера неонацистського угруповання «Плем’я крові» Крістофера Полхауса, який сказав: «Я не дозволю, щоб наші хлопці, зусилля та кров моїх хлопців пішли на [війну]».

Водночас у тексті The Guardian вказується, що Полхаус сказав це нібито через особистий конфлікт із росіянином Денисом Нікітіним (справжнє прізвище Капустін). Нікітін нині є співзасновником та командиром Російського добровольчого корпусу, який воює проти Росії на боці України. Він у минулому бізнесмен, який створив бренд одягу White Rex і мешкає в Україні з 2017 року. За даними дослідження Illiberalism про зв’язки російських і німецьких ультраправих, Нікітін був одним з активних діячів правого руху в Європі, адже проводив семінари в Німеччині та Швейцарії, в яких брали участь представники європейських праворадикальних партій та організацій.

Матеріал у The Guardian є приводом розглянути наратив про «неонацизм в Україні» у двох вимірах: як західні медіа пишуть уже десять років про праворадикальні українські рухи та як ці публікації використовує російська пропаганда.

Головний герой тексту The Guardian — американець Крістофер Полхаус. Він колишній морський піхотинець США, який став тату-майстром і захопився «неонацистськими ідеями та величчю білої раси», мешкаючи в Сан-Антоніо (штат Техас). У 2021 році Полхаус створив угруповання «Плем’я крові». Це він зробив завдяки запису відео-подкастів. Згодом активність онлайн змінилася колективними зібраннями та участю в протестах, зокрема проти ЛГБТ-спільноти.

У вересні 2023 року під час маршу неонацистів у Орландо (штат Флорида) журналісти питали Крістофера Полхауса, за кого він буде голосувати на президентських виборах 2024 року. Тоді він відповів, що «за Байдена», адже той «на відміну від Трампа, надає ракети Україні». Інший учасник маршу Кент МакЛіллан вигукнув «Слава Україні!», «Слава “Азову”!».

У Лабораторії цифрових кримінальних досліджень Атлантичної Ради проаналізували те інтерв’ю Полхауса і дійшли висновку, що воно використовувалося для посилення антиукраїнських наративів у соцмережах. Саме відео з Полхаусом і його прибічниками стало вірусним і було поширене в Tiktok, Telegram, Facebook та X (колишній Twitter).

«Неонацисти в Україні» як наратив російської пропаганди

Росія зображає українців «нацистами» з різних причин. В першу чергу це пов’язано з історичною політикою Володимира Путіна про Другу світову війну — уявною картиною світу російського президента, де українці були «найбільшими колабораціоністами Третього Райху». Оскільки в сучасній Росії існує культ «Великої Вітчизняної війни», створений ще за Брежнєва, то пропаганда воліє не звертати увагу на прояви російського колабораціонізму під час Другої світової війни.

Найбільш відомими проявами останнього були РОА (Русская освободительная армия) полоненого генерал-лейтенанта Червоної армії Андрія Власова та Локотська республіка, створена нацистами у листопаді 1941 року на сучасних територіях Брянської, Орловської та Курської областей Росії, якою керували росіяни-колаборанти. Відтак українці в російській пропаганді — ледь не головні «нацисти» на рівні з естонцями, латвійцями та литовцями.

• Читайте також: Меседж «Неонацистський “київський режим” мусить бути знищений»

Друга причина, чому Росія використовує наратив про «нацистів в Україні», пов’язаний із дискредитацією української національної ідеї як такої. Вшанування пам’яті про українську історію, промоція української культури є «нацизмом» для росіян.

Третя причина — це використання наративу про «неонацизм в Україні» задля зменшення міжнародної підтримки України, що є однією з головних цілей російської пропаганди у світі. Відтак Кремль маніпулює свободою слова та плюралізмом думок на Заході, щоб там поширювалися вигідні російській пропаганді наративи.

• Читайте також: Як українці стали нацистами у російській пропаганді, або Чи націоналізм = нацизм?

Вищезгадану статтю в The Guardian про американських неонацистів процитував один із головних рупорів російської пропаганди Russia Today. І не просто процитував, а й указав на зміну інформаційного висвітлення теми «Азову» в матеріалах західних медіа: «Україна та її західні прихильники наполягали на тому, що ймовірна присутність неонацистів у лавах Києва була не чим іншим, як “російською пропагандою”, зайшовши настільки далеко, що вичистили своє попереднє висвітлення таких груп як “Азов”».

Тема неонацизму в західних медіа

Полк «Азов» став утіленням в уяві російської пропаганди начебто наявності «неонацистів» у лавах захисників України. Водночас тема «Азову» стала тригером для світових медіа ще після 2014-го. У вересні 2014 року в тому ж The Guardian вийшов текст Шона Вокера. Основна думка матеріалу наступна: через ультраправі, неонацистські погляди «Азов» може стати проблемою для українського уряду.

«Хоча “Азов” та інші добровольчі батальйони можуть бути найпотужнішою та надійною силою України на полі бою проти сепаратистів (російських військових і їхніх найманців — «ДМ»), вони також становлять найсерйознішу загрозу для українського уряду, а можливо, навіть для держави, коли конфлікт на сході закінчиться. “Азов” викликає особливе занепокоєння через ультраправі, навіть неонацистські ухили багатьох його членів», — писав Вокер.

Журналіст The New York Times Ендрю Крамер теж свого часу шукав неонацистів в Україні. Так, у тексті Крамера, опублікованому в липні 2015 року, про чеченські формування в ЗСУ, які дислокувалися в Маріуполі, було вказано про засилля нацистів у «Азові»: «“Правий сектор”, наприклад, сформувався під час торішніх вуличних протестів у Києві з пів дюжини маргінальних українських націоналістичних груп, таких як “Білий молот” і “Тризуб Степана Бандери”. Інша група “Азов” є відкрито неонацистською, використовуючи символ “Вовчий гак”, пов’язаний із СС».

• Читайте також: Громадянська війна та націоналісти. Що писав про Україну Ендрю Крамер

Американський журналіст Крістофер Міллер, який тоді працював на «Радіо Свобода», у листопаді 2018 року опублікував текст про «Азов», де було наголошено, що це «найбільш знана ультранаціоналістична група в Україні». Матеріал був про міжнародні зв’язки «Азова» та те, що його діяльність є ймовірним проявом посилення ультраправих настроїв в Україні. А в лютому 2019 року Міллер написав текст для «Радіо Свобода», де стверджував, що «українська поліція захоплюється нацистськими колаборантами». Мовилося насамперед про Степана Бандеру. Для Міллера бандерівці — це «прихильники войовничих українських націоналістів, які співпрацювали з нацистами під час Другої світової війни». Причиною появи такої статті став флешмоб в соцмережах із назвою #Ябандерівець, до якого доєдналися декілька очільників МВС. Перед тим одного з учасників мітингу, на якому вимагали затримати винних у вбивстві Каті Гандзюк, побив поліцейський. На записах було чутно, як поліцейський говорив до затриманого, що належав до угруповання С14: «Ложись, бандера». Цей вигук та побиття затриманого спричинили скандал, після чого в соцмережах виник флешмоб — і, звісно, до нього доєдналися і представники поліції, які таким чином відсторонялися від хвилі осуду на адресу конкретного поліцейського.

Тоді ж на сайті Euromaidan Press було оприлюднено спростування тез Міллера про колабораціонізм ОУН-УПА та Бандери, яке зробили історики з Українського інституту національної пам’яті та Центру досліджень визвольного руху. До речі, теза про те, що в Україні на офіційному рівні вшановують нацистських колаборантів, теж перегукується з тим, що пишуть і розповідають російські пропагандисти.

Автори тексту в Time, який було опубліковано у січні 2021 року, Саймон Шустер і Біллі Перріго описали «Азов» наступним чином: «“Азов” посідає центральну роль в мережі екстремістських груп, яка простягається від Каліфорнії через Європу до Нової Зеландії», знову поєднавши полк Нацгвардії «Азов» і політичний рух Білецького «Нацкорпус».

У німецькому виданні Die Zeit у лютому 2021 року вийшов текст про зв’язки ультраправих організацій у світі. І там було згадано «рух Азов» і Misanthropic Division поряд із Націонал-демократичною партією Німеччини, Російським імперським рухом і Нордичним рухом опору.

Західні журналісти, які у своїх публікаціях продовжують маніпулювати темою українських праворадикальних організацій (і бачать їх там, де їх немає) легітимізують тези російської пропаганди. Для останньої надважливо, щоб Україну менше підтримували, поки самі росіяни ведуть геноцидну війну, щоб знищити українців та українську державність.

При цьому західні медіа менше уваги приділяли темі розвитку неонацизму в Росії, який є класичним прикладом шовінізму та фашизму, спрямованого проти інших національностей, окрім росіян. Заради справедливості відзначимо, що західні медіа іноді писали про «Російський імперський рух» та інші схожі ультраправі російські організації. Так, можемо згадати про матеріал квітня 2020 року у The Washington Post про «Російський імперський рух», історію його створення та сучасну діяльність.

У Росії також є парамілітарні організації (наприклад «Російський витязь»), які пропагують ненависть до українців, народів Кавказу. І до них чомусь менше питань у західних журналістів, ніж до українських націоналістів.

У червні 2022 року на «Детекторі медіа» вийшов лонгрид Гали Скляревської, де було пояснено історію «Азова» з 2014 року, роль Андрія Білецького в розбудові підрозділу та чому теза про «неонацизм» бійців «Азова» є наративом російської пропаганди. Текст є також російською та англійською. Скляревська пише, що наратив про неонацистів формувався вісім років — і не останню роль у цьому відіграли міжнародні медіа. У основі російської дезінформації про «Азов» (яка знайшла висвітлення в західних медіа через схожість риторики) були змішані в купу реальні факти з припущеннями, маніпуляціями та фейками.

На початку війни публікації про «українських неонацистів» продовжували регулярно виходити в західних медіа. Аналіз тенденцій було проведено дослідниками зі StopFake. Як приклад наводиться публікація на сайті американського телеканалу NBC News у березні 2022 року.

Але пізніше висвітлення «Азова» в західних медіа змінилося. Це сталося через переосмислення ролі азовців в обороні України після повномасштабного російського вторгнення. Ключовою героїчною і трагічною сторінкою для «Азова» стала оборона Маріуполя та Азовсталі. Відтак західні журналісти почали вже писати про «Азов» не як про неонацистів, а як героїв України, які готові воювати після повернення з російського полону.

• Читайте також: Чому «Азов» — не «неонацистський батальйон»

При цьому публікації про «неонацизм в Україні» продовжують виходити. Наприклад, під час рейду Легіону «Свобода Росії» та РДК у Бєлгородській області Росії у травні 2023 року Валері Гопкінс у The New York Times писала наступне: «Той факт, що група (РДК) привернула увагу своєю діяльністю та відновленням висвітлення зв’язків групи з неонацистами, є незручною подією для уряду України, особливо після того, як президент Росії Володимир Путін виправдав своє вторгнення неправдивою заявою про боротьбу з неонацистами та зробив це регулярною темою кремлівської пропаганди».

За логікою журналістки, Україна має бути обережною у виборі тих, хто воює проти Росії, адже потім російський агітпроп напише, що все те, що розповідається про «неонацизм в Україні», виявилося начебто правдивим.

У тексті Гопкінс також наводить коментар дослідника ультраправих рухів з Bellingcat Майкла Колборна, який вважає, що РДК — це взагалі не військовий підрозділ, а група людей, яких «більше турбує робити контент для соцмереж, ніж будь-що інше».

Тож історія з наративом російського агітпропу про «неонацизм в Україні» не нова, але все ще жива. І публікація в The Guardian є ще одним підтвердженням, що і надалі ця тема може бути використана задля маніпуляцій, зокрема на президентських виборах США, які відбудуться 5 листопада 2024 року.