In English

«Детектор медіа» продовжує спецпроєкт, присвячений розвінчанню культурних та історичних міфів, які десятиріччями насаджувала українцям пропаганда. Ми розповімо, які, здавалося б, звичні історії з підручників і медіа є вигадками або ж спеціально сконструйованими наративами, над якими працювали пропагандисти протягом багатьох років.

У першому тексті ми розповідали про головний фундамент пропаганди — «міф про один народ». Про міфи, які просувають думку, начебто Україна – «нацистська держава», можна почитати тут. Про те, як ворожа пропаганда «розповідає казки» про Крим та південь України, можна почитати тут, а маніпуляції щодо Переяславської ради — тут.

Тепер, мабуть, ні для кого вже не є таємницею прямий і безпосередній зв’язок кремлівської влади та Російської православної церкви, яка фактично являє собою одну з інстанцій уряду та рупор пропаганди. Ця традиція бере свій початок ще з Московського царства та Російської імперії, коли місцеві правителі підкорили російське православ’я власним політичним цілям. Можемо згадати анафему Івану Мазепі, яка була вмотивована винятково політичними причинами: український гетьман виступив на боці шведського короля Карла XII проти московського царя Петра І у Великій Північній війні.

Анексія Київської митрополії Московським патріархатом наприкінці XVII – на початку XVIII століття призвела до того, що впродовж більш ніж трьохсот років українське православ’я здебільшого та майже безперервно було підпорядковане російському. Паралельно з цим більшість українських земель входила до складу російських державних утворень. Усе це стало «благодатним» підґрунтям для російської міфотворчості, імперської політики й обґрунтування військової агресії проти України.

Релігійне питання продовжує займати важливе місце в російсько-українських відносинах. Попри те, що Православна церква України відновила свій статус як складова частина Константинопольського патріархату, а потім отримала автокефалію, як правонаступниця Київської митрополії, російське православ’я все ще намагається впливати на українське.

• Читайте також: Поговорімо про Бога

З початку повномасштабної війни Українська православна церква Московського патріархату, частина Російської православної церкви, все ще не заборонена в нашій державі — поки що законопроєкт №8371, який мав би заборонити її, прийняли лише в першому читанні. Але навіть якщо він буде прийнятий, організація досі має численних прихильників в Україні. Хоча деякі її представники кажуть, що війну розпочали «жиди», а «його блаженство» митрополит Онуфрій (Орест Березовський) рекомендує «боротися з дияволом постом і молитвами».

Митрополит Онуфрій. Джерело

Продовження існування УПЦ МП в Україні є свідченням того, що російський міф про приналежність українського православ’я до Московського патріархату досі живий. Тож розберімося: звідки він узявся, що собою являє та чому все ще існує.

Українське православ’я та Київська митрополія

Щоб відшукати коріння міфу про приналежність Української православної церкви до Московського патріархату, необхідно повернутися до подій, що відбувалися наприкінці XVII — на початку XVIII століть, тобто часового проміжку, коли відбулася московська анексія Київської митрополії. Вони стануть ключем до відповіді на питання яким чином українське православ’я опинилося у становищі, яке дало московитам можливість його загарбати.

У 988 році князь Володимир Святославович хрестив Київську Русь за візантійським обрядом. Це було зроблено задля досягнення цілої низки політичних цілей: одружитися з сестрою візантійського імператора; прирівняти себе до інших європейських християнських правителів; розповсюдити на Русі єдину об'єднавчу релігію, щоб укріпити особисту князівську владу. Таким чином, новоутворена Київська митрополія стала складовою частиною Константинопольського патріархату, тодішнього центру східного християнства, яке пізніше отримає назву православ’я.

Хрещення Володимира. Фрагмент з Радзивіллівського літопису кінця XV століття. Джерело

За декілька століть, коли Київ уже став одним із важливих центрів східного християнства, перестали існувати як Київська Русь, так і Візантійська імперія: Київська митрополія втратила політичне (київського князя) та релігійне (Константинопольського патріарха) заступництво. Вселенські патріархи Константинополя, які після 1453 року та падіння Візантії стали жити у мусульманській Османській імперії, все ще мали авторитет, проте без політичної підтримки візантійських імператорів втратили можливість безпосередньо впливати на інші православні церкви. Дещо пізніше слабкість константинопольських патріархів буде неодноразово використана московською владою, зокрема проти українського православ’я.

Спочатку здавалося, що головною загрозою для українського православ’я є Римська католицька церква. Після Люблінської унії 1569 року українські землі ввійшли у склад польсько-литовської Речі Посполитої, під владою Польського королівства. Почався процес спольщення руської еліти та розширення впливу католицької церкви, зокрема завдякі появі шкіл та закладів освіти.

Цей процес став особливо помітним, коли була укладена Берестейська унія 1596 року: була утворена Руська унійна церква, яка за майже двісті років, згідно з рішенням уже австрійської влади Габсбурзької монархії, отримає назву — Греко-католицька церква. Вона стане складовою частиною Католицької церкви, проте буде зберігати традиційну візантійську (грецьку, православну) обрядовість.

Берестейська грамота. Джерело

Берестейська унія призведе до релігійного розколу в українському суспільстві: частина людей залишилася православними, інша — прийме унію та греко-католицизм. Все це безпосередньо впливає на подальші події.

У середині XVIII століття Національно-визвольна війна українського народу проти польської влади призведе спершу до утворення української держави, але несприятливі обставини спонукатимуть її гетьмана Богдана Хмельницького до рішення, яке змінить історію України: домовленостей із московським царем Олексієм І Романовим, які згодом міфологізувала російська пропаганда.

Однією з причин військово-політичного союзу між козацтвом та Московією була спільна православна віра, тож в очах українських козаків цей союз міг сприйматися як засіб протидії поширення греко-католицизму. А козацька автономія в умовах постійного протистояння з царизмом за власні привілеї та за доби Руїни, що тривала майже всю другу половину XVII століття, не мала можливості належним чином захищати інтереси українського православ’я.

Саме в такому історичному контексті відбувається анексія Київської митрополії Московією та починається зародження й формування міфу про те, що українське православ’я є «підпорядкованим» і «підвладним» Московському патріархату.

• Читайте також: УПЦ МП vs ПЦУ: хто є хто в українському православ’ї

Анексія Київської митрополії Московським патріархатом

До кінця XVIII століття в історії українського православ’я відсутня згадка про Московський патріархат. Це цілком природно, бо те, що згодом буде мати назву Російська православна церква, створене лише наприкінці Середніх віків і впродовж наступних двохсот п’ятдесяти років не матиме значного впливу як у православному світі в цілому, так і в Україні зокрема.

Спочатку це була самопроголошена православна церква, яка у 1448 році відокремилася від Київської митрополії. Це відбулося за часів військово-політичного протистояння Великого князівства Московського та Великого князівства Литовського, до складу якого на той час входили майже всі українські землі. Разом із тим, новоутворена Московська православна церква в односторонньому порядку розірвала власні відносини з Константинопольським патріархатом.

Ще раз повторимо: Московська православна церква утворена шляхом несанкціонованого від’єднання від Київської митрополії та протягом більш ніж ста років не мала офіційного визнання. І лише наприкінці XVI століття константинопольський патріарх Єремія II Транос, який перебував у полоні у Москви, під загрозою смерті погодився на вимоги московського царя Бориса Годунова надати московському митрополиту патріарший статус.

На цьому моменті можна було закінчити розвінчання та спростування російського міфу про верховенство Московського патріархату над православ’ям в Україні. Та ми продовжимо.

Українське православ’я та Київська митрополія не мали в той час захисту з боку впливових політичних сил, бо українські землі були розділені між сусідніми державами (Московія, Річ Посполита, Османська імперія), а козацьку автономію поступово знищували московські царі.

Водночас Московський патріархат мав протекцію місцевих правителів, які мали змогу використовувати релігію для обґрунтування власних завойовницьких амбіцій щодо українських земель. Можна відзначити тяглість цієї «традиції»: російський диктатор Володимир Путін також використовує релігію як зброю проти українців та України.

• Читайте також: ISW: Росія продовжує використовувати релігію як інформаційну зброю

Остаточно втратила незалежність Київська митрополія у 1686 році, коли вселенський патріарх Діонісій IV дав дозвіл московському патріарху висвячувати київського митрополита. Як і отримання Московією патріаршества, це відбулося незаконно: на Константинопольського патріарха тиснув, з одного боку, султан Османської імперії, який мав значний вплив на нього, з іншого боку — російські дипломати, які врешті решт просто підкупили Діонісія. Ціна питання — 200 золотих і 120 соболиних шкурок. Але навіть у Томосі Діонісія не йшлося про підпорядкування Київської митрополії Московській: указ передбачав лише можливість висвячення київського митрополита у Москві. Все інше залишалося таким, як і було: привілеї, згадка першим Константинопольського патріарха під час богослужінь тощо. У єдиному збереженому донині грецькому указі Діонісія так само не йдеться про те, що право висвячування передається Москві навічно — про що зараз твердить російська пропаганда.

Звісно, московський патріарх цих умов не виконав — а у 1722 році Петро І, який тоді вже був «імператором і самодержцем Всеросійським», наказав ліквідувати Київську митрополію, перетворивши її на звичайну єпархію.

Тобто міф про приналежність Української православної церкви до Московського патріархату побудований на суцільній брехні: Московська церква свавільно від’єдналася від Київської митрополії та Константинопольського патріархату, за допомогою погроз отримала патріарший статус, шляхом підкупу анексувала Київську митрополію, після чого цар Петро І зробив із неї рядову одиницю у складі Московського патріархату.

Володимир Путін полюбляє порівнювати себе з першим російським імператором і так само використовує церкву для спроб знищити Україну.

Виставка, присвячена 350-річчю Петра І Романова. Джерело

Москва – «Третій Рим»

Анексія Київської митрополії Московським патріархатом та її подальша міфологізація призвела до появи більш загального міфу в Російській імперії, буцімто «Москва — третій Рим».

Він навіть сьогодні існує як у Росії, так і в країнах, які мають із нею спільну історію. Багато хто з росіян і досі вважає, що великий князь Московський Іван ІІІ Васильович під цим девізом боровся проти литовців за «об’єднання земель Русі» та «торжество православної віри», але насправді це далеко від істини: адже широку популярність формулювання «Москва — третій Рим» набуло лише в імперській доктрині XVIII–ХІХ століть.

Але виник він на початку XVI століття після падіння Візантійської імперії під натиском турків-османів, коли псковський монах Філофей в одному зі своїх листів назвав Москву спадкоємицею Риму та Константинополя. Власне, ідея була така: оскільки Рим і Константинополь уже втратили свою могутність, їхньою правонаступницею і єдиною «охранительницею» «справжнього» християнства є Москва (католицька церква до таких, звісно, не належала). Надалі словосполучення «Москва — третій Рим» неодноразово з’являється в московських джерелах Раннього Нового часу. Але доволі довго вона не була магістральною — навіть російський історик Карамзін у своїй багатотомній історії Росії згадує цю концепцію як незначну, потрібну лише для легітимації створення Московсього патріархату.

Інтерес до концепції «Москва — третій Рим» став значно помітнішим фактором суспільно-політичного життя Російської імперії після сходження на престол у 1855 році Олександра II Романова. У цей час було опубліковано кілька історичних російських джерел, що містили згадку про ідею «Москва — третій Рим». Колись здебільшого релігійна теорія псковського монаха остаточно перетворилася на політичний міф, який став одним із провідних у російській імперській пропаганді.

• Читайте також: Інструменталізація релігії у світській державі: Як російська пропаганда маніпулює почуттями вірян

У другій половині ХІХ століття з’явилося найбільш популярне в історичній науці Російської імперії трактування теорії Філофея, що вперше було викладене у 1869 році у докторській дисертації київського історика Володимира Іконникова.

Володимир Іконников. Джерело

У своїй праці науковець, усе життя якого було пов’язано з українською столицею, пропонував розглядати теорію «Москва — третій Рим» не як релігійну, а як політично-ідеологічну концепцію. На його думку, після падіння Константинополя саме Москва нібито мала «право» зайняти його місце у системі міжнародних відносин.

Найбільш яскравою ілюстрацією популярності цього міфу в останній чверті XIX століття є її присутність в історичних дослідженнях і дискусіях, багатотиражних історичних оглядах та енциклопедіях. Теорія «Москва — третій Рим» відмінно підходила для формування поглядів росіян та інших народів імперії, адже вона стверджувала особливу роль Російської імперії як держави, що «об’єднує» Європу й Азію, як це у Середні віки робила Візантійська імперія, а також надавала Москві статус релігійного центру.

Досі не знайдено жодних середньовічних історичних джерел, за якими Москву хто-небудь іменував би третім Римом. Немає жодного слов’янського або грецького тексту, які б містили ці слова.

Цей міф багато в чому є пережитком історії, бо в сучасному світі Москва вже не може позиціювати себе як «рятівниця» православних народів від Османської імперії та католицьких країн. Але разом із тим він має безпосереднє відношення як до міфу про приналежність українського православ’я до Московського патріархату, так і до війни Росії проти нашої держави.

«Москва — третій Рим» — це свого роду фундамент: він «підкріплює» безпідставні претензії Московського патріархату на верховенство у православному світі, включно з українським православ’ям, а у політичній інтерпретації «надає» право Росії як спадкоємиці імперії Романових і буцімто Візантії, захоплювати сусідні держави, серед яких основною ціллю є Україна.

Колись міф давав російській імперській владі можливість обґрунтувати претензії Московського патріархату, а нині його залишки разом із міфом про триєдиний народ стали основою неоімперської доктрини «російського світу».

Повернення незалежності

Під час Української революції 1917–1921 років була створена автономна Українська православна церква, що підпорядковувалася Московському патріархату. Однак пізніше радянська влада перетворила її на Український екзархат — тобто особливу форму існування Російської православної церкви за кордонами Росії, — що проіснував аж до 1990 року. Замість нього була заснована Українська православна церква Московського патріархату — один із центрів російського впливу на територіях уже незалежної України.

Весь цей час йшла боротьба за створення незалежної української церкви. З 1919 року існувала Українська автокефальна православна церква, яка була визнана навіть радянською владою. Щоправда, це робилося задля зменшення впливу Російської православної церкви в СРСР.

УАПЦ проіснувала аж до Великого терору 1937–1938 років, а пізніше була відновлена у вигляді Української православної церкви в діаспорі, яка існує й понині. Під час Перебудови в Радянському Союзі відбулося ще одне, повторне відродження цієї релігійної організації: на соборі у Львові було проголошено відновлення УАПЦ.

У 1992 році була створена Українська православна церква Київського патріархату — і ці події були дуже драматичними, а дійові особи — відомі досі. Наприклад, коли Московський патріархат у 1990 році скасовував свій екзархат і мав би надати більші повноваження УПЦ МП, тодішній патріарх Олексій саме Кирилу Гундяєву (нині — Кирило, керівник Російської православної церкви) доручив розробити нові правила існування цієї церкви в Україні. А після того, як ці правила не задовольнили українських ієреїв на чолі з Філаретом (Денисенком), лише три єпископи відмовилися підписати звернення до російського патріарха з проханням надати повноцінну автокефалію українській церкві. Один із них — Онуфрій, нинішній очільник УПЦ МП. Тоді, після довгих і скандальних подій, Філарет створив нову церкву — УПЦ Київського патріархату. Згодом саме УПЦ КП стане основою Православної церкви України, що попри опір УПЦ МП, шляхом інтеграції з УАПЦ буде створена у 2018 році на Об’єднавчому соборі українських православних церков. Так була відновлена історична справедливість, і ПЦУ стала єдиною канонічною православною церквою в нашій країні та правонаступницею Київської митрополії.

Міф про приналежність українського православ’я до Московського патріархату має довгу історію. Заснований на брехні, погрозах і підкупах, цей міф завжди слугував імперським цілям та амбіціям, так само як Російська православна церква століттями була знаряддям впливу російської влади на Україну.

Карикатура на Московський патріархат. Джерело

У той час, поки патріарх РПЦ Кирило закликає вбивати українців, просуває ідею створення в Росії ядерної зброї під «покровительством Божим», а очолювана ним церква проголошує пацифізм єрессю, УПЦ Московського патріархату продовжує діяти на території нашої держави та бути частиною Російської православної церкви. І створює все нові й нові приводи для напруги всередині українського суспільства, просуваючи міф про те, що єдиним «правильним» православ’ям на території України є московський його варіант. А тим часом саме «особливу» російську віру та концепцію «російського світу» Вселенський патріарх назвав основою ідеології путінського режиму. Простіше кажучи — єрессю, яка відкололася від істинного православ’я.