В останні дні листопада в Бухаресті відбулася зустріч міністрів закордонних справ держав НАТО, на якій укотре обговорили перспективу членства України в НАТО. Відповідь генерального секретаря Альянсу Єнса Столтенберга була вкрай прямолінійна: спочатку треба виграти війну. «Якщо Україна не зможе перемогти як суверенна, незалежна і демократична держава, тоді взагалі питання про членство відпадає», — сказав Столтенберг.

За 30 років відносин з Альянсом Україна не вперше чує відмову. Таке собі замкнуте коло: українці хочуть до НАТО, щоб зберегти державу та припинити війну, отримавши захист потужних північноамериканських і європейських держав. Але не може отримати членство, поки сама себе не оборонить. Але якщо раніше це відбувалося на тлі неоднозначного ставлення українців до членства в НАТО, то у 2022 році вперше за всю історію незалежності більшість українців позитивно ставиться до такої перспективи. Але чому українці так довго вагались? Хто налаштовував їх проти євроатлантичної інтеграції? Здавалося б, до чого тут Росія? :) 

Перші кроки до НАТО

Історія співпраці з НАТО почалась 1992 року, коли Україна приєдналася до Ради північноатлантичної співпраці (зараз Рада євроатлантичного партнерства) — інституту, створеного після закінчення холодної війни для співпраці з державами, які не були членами блоку. За два роки Україна приєдналася до програми військової співпраці «Партнерство заради миру», також спеціально створеної для взаємодії з державами пострадянського простору та деякими державами Європи, які не були членами Альянсу. Першу допомогу від НАТО Україна отримала в 1995 році після аварії на Диканівських очисних спорудах у Харкові, яка залишила місто-мільйонник без води та під загрозою епідемії через потрапляння стоків до водойм.

У 1997 року взаємини України та НАТО перейшли на новий рівень:  на Мадридському саміті НАТО підписали «Хартію про особливе партнерство НАТО та України». Сторони обмінялися офіційними представництвами: у Києві відкрився Центр інформації та документації НАТО, а у штабквартирі НАТО з'явилося українське представництво.

У перші роки незалежності про євроатлантичну інтеграцію України говорили мало. Опитування, проведене у травні 1997 року, показало, що вступ до блоку підтримує 37%, проти — 28% та ще 35% не визначились. Але саме з цього року все й почало змінюватися.

Жириновський у спідниці

Перша масштабна спекуляція темою НАТО пов’язана з ім’ям політичної діячки Наталії Вітренко. Відколовшись від Соціалістичної партії України, у 1996 році вона створила Прогресивну соціалістичну партію України (зараз заборонену в числі інших проросійських політсил) та почала дробити «червоний» електорат, використовуючи агресивно антизахідну і проросійську риторику (союз із Росією й Білоруссю, дві державні мови, розрив відносин із Міжнародним валютним фондом тощо). Через неадекватну радикальність заяв Вітренко порівнювали з російським політиком Володимиром Жириновським, а сама вона співпрацювала з ідеологом «русского мира» Олександром Дугіним.

1998 року ПСПУ вдалося відгризти шмат від електорату комуністів і соціалістів і зайти до парламенту. 1999 року Вітренко взяла участь у президентських виборах. На відміну від інших лівих кандидатів — лідера комуністів Петра Симоненка і соціалістів Олександра Мороза, які робили наголос на ностальгії за радянськими часами й критикували чинного президента Леоніда Кучму, — Вітренко зосередилась на образі зовнішнього ворога. Вона прогнозувала жахливу економічну кризу в країні з банкрутством банків, техногенними аваріями на підприємствах та соціальними бунтами, після чого «в Україну зайдуть війська НАТО й закінчать колонізацію країни». «Вот так легко и просто страну отдать?! Украину на растерзание?! На колонизацию?!» — зверталась лідерка ПСПУ до прибічників на мітингах. Час для демонізації НАТО був обраний вдало: Альянс багато критикували (часто — з подачі російських медіа і політиків) за війну в Югославії. Вітренко використовувала цю риторику у виступах із парламентської трибуни.

Є багато свідчень, що ПСПУ отримувала фінансування з Росії, зокрема від кримінального авторитета Максима Курочкіна, який намагався захищати через Вітренко свої бізнес-інтереси в Україні. Також є версія, що лідерку ПСПУ підтримували спецслужби Росії, які використовували її саме для поширювання антинатовських настроїв та зриву спільних з Альянсом програм.

Агітаційна листівка ПСПУ початку 2000-х, яку розповсюджували в Криму 

Парламентська історія ПСПУ закінчилась 2002 року, й сама партія за кілька років маргіналізувалась. Але антинатовську естафету перехопили інші політсили, які використовували страшилки про НАТО під час парламентської кампанії. Соціологічні дослідження показали, що кількість прибічників вступу до НАТО знизилась до 32%, а тих, хто проти, — зросла до 32,2%. 2003 року прибічників поменшало ще на десять пунктів. До 2014 року частка українців, які впевнено підтримували євроатлантичну інтеграцію, коливалась у діапазоні 15–25%.

Вітання від Росії

Попри ці настрої, перші чотири роки нового тисячоліття Україна мчала до НАТО на всіх парах.

У травні 2002 року Рада національної безпеки і оборони України під проводом президента Леоніда Кучми прийняла Стратегію щодо НАТО, яка передбачала перегляд політики позаблоковості на користь членства в Альянсі. Після цього в межах програми «Партнерство заради миру» Україна та НАТО підписали меморандум про підтримку операцій НАТО, внаслідок чого у 2003 році Україна долучилась до операції США в Іраку.

У тому ж 2003 році Росія вперше показала  своє справжнє обличчя під час конфлікту навколо острова Тузла, і Україна зазбиралася в НАТО ще швидше. 15 червня 2004 року в другій редакції Військової доктрини України, затвердженої указом Леоніда Кучми, з'явилося положення щодо проведення Україною політики євроатлантичної інтеграції, кінцевою метою якої було визначено вступ до НАТО. Проте вже за місяць, 15 липня 2004 року, президент Кучма випустив указ, який скасовував вступ до НАТО як мету держави. Віднині йшлося лише про  «поглиблення відносин із НАТО та Євросоюзом як гарантами безпеки та стабільності у Європі».

За офіційною версією, комісія Україна — НАТО  відмовила Україні у членстві через проблеми з демократією, про які в НАТО почали говорити ще 2002 року. Але за дивним збігом обставин у тому ж липні Путін зустрівся з Кучмою й публічно заявив, що україно-російській інтеграції перешкоджає «агентура із західних країн». Тобто вперше чітко дав зрозуміти, що Москва вважає Україну своєю сферою впливу і перешкоджатиме планам інтеграції України в європейські та північноатлантичні структури.

Як згадував колишній посол США в Україні Вільям Міллер, думка Росії цікавила НАТО більше, ніж думка України. «Росія була політичною загрозою, і цю проблему НАТО хотіло розв’язати. Україна ж не була загрозою, а тому не мала такого впливу. У результаті спочатку Єльцин, а потім Путін наблизилися до НАТО ближче, ніж Україна, і Росія стала безпосередньо впливати на справи НАТО в Брюсселі», — написав він у книзі спогадів.

Альянс пообіцяв повернутися до питання вступу України в НАТО після президентських виборів 2004 року, якщо вони будуть демократичними. Але, як відомо, це були найгірші вибори в історії незалежної України. Через численні фальсифікації почалась Помаранчева революція, а після її перемоги, як частина протидії новій владі, —  справжня вакханалія російської і проросійської пропаганди щодо інтеграції України в західний світ, зокрема вступу до НАТО. Посилюючи тиск, пропагандисти розширили арсенал прийомів впливу: почали використовувати не лише політичну агітацію на мітингах, а й масштабні акції протесту, концерти зірок, телемости і навіть хресні ходи.

Чим завадив морський бриз

У 2004 році ще кандидат на пост президента Віктор Януковіч заявив, що Україні небезпечно вступати до НАТО. Мовляв, Україна втратить свій військово-промисловий комплекс, адже через необхідність запроваджувати стандарти НАТО Україні доведеться закривати свої військові заводи й купувати техніку на Заході.

Йому активно підспівували комуністи, які навіть спробували створити з Партією регіонів у парламенті наступного скликання міжфракційну депутатську групу «Анти-НАТО». Але справжня антинатовська коаліція склалася поза межами парламенту, коли до Партії регіонів і КПУ долучилась Вітренко, яка знов «пролетіла» на виборах. За підтримки низки громадських організацій, наприклад, ветеранів війни і дрібних партій на кшталт «Братства», «коаліція» влаштувала в Криму масштабний антинатовський перформанс зі створенням загонів «народної самооборони», спробами штурму порту, наметовими містечками, сутичками між опонентами, оголошеннями Криму «територією без НАТО» і спалюванням прапорів із натовськими емблемами. Акції протесту відбувалися у Феодосії, Сімферополі та Алушті й тривали місяць: з 26 травня по 26 червня 2006 року. Приводом стали заплановані, але формально не затверджені Верховною Радою україно-американські миротворчі навчання Sea Breeze на Старокримському полігоні та прибуття у порт Феодосії військово-транспортного корабля Advantage, який доставив в Україну транспорт, стрілецьку зброю, будівельні матеріали й спецтехніку для вдосконалення тренувальної бази українського флоту. Протестувальники вигукували гасла: «Ми не янкі, а слов’яни! Наші брати — росіяни!», «Росія — друг, НАТО — ворог!», «НАТО гірше гестапо» і звинувачували Альянс у посяганні на суверенітет України, спробі окупації Криму та/або намаганнях зберігати на півострові токсичні відходи.

Взагалі ж претензії «українського народу» до НАТО поділялися на чотири основні групи:

• вступ до НАТО може спровокувати втягнення України у військові конфлікти;
• вступ до НАТО може негативно вплинути на економічне становище країни;
• вступ до посилює експансію західної культури й моралі;
• вступ до НАТО не відповідає проголошеному в Декларації про суверенітет України курсу на нейтралітет і може потягнути за собою погіршення відносин із певними державами (передусім із Росією).

Вітренко прямим текстом заявила, що «Росія є гарантом позаблокового статусу України відповідно до Будапештського меморандуму 1994 году» й тому вона звертається до Росії по допомогу. Врешті навчання Sea Breeze-2006, які відбувалися до цього щорічно, зірвали. Всі події в Криму ретельно висвітлювали російські ЗМІ. Саме вони «знайшли» на натовському кораблі вибухівку й отруйні речовини, що спровокувало чутки про перетворення України на «смітник токсичних відходів».

Іншою антинатовською технологією стала вимога організувати всеукраїнський референдум щодо вступу до НАТО. З низьким рівнем підтримки українців для антинатовців це була безпрограшна стратегія. За референдум виступали не лише комуністи й регіонали, а й, наприклад, Соціал-демократична партія України (об’єднана), яку очолював Віктор Медведчук. Партія навіть зібрала кілька мільйонів підписів за референдум, але Центральна виборча комісія не визнала їх чинними.

Зрештою держава мусила визнати, що українці погано поінформовані про НАТО, не розуміють, що це таке, й тому не хочуть євроатлантичної інтеграції. Наприклад, проведене в листопаді 2007 року Центром з інформаційних проблем територій НАН України всеукраїнське соціологічне дослідження з’ясувало, що тільки 18,6% населення України вважало себе добре інформованими щодо НАТО, 31,4% — середньо, 49,9% — мало чи зовсім не інформованими. Найбільшу потребу громадяни мали в інформації про військову (17,6%), політичну (16,7%), правову (14,7%) та економічну (14,3%) сфери роботи Альянсу та його співпраці з Україною.

Анатолій Гриценко, що в той час був міністром оборони України, пообіцяв розгорнути «нормальну інформаційну кампанію, яка допоможе протягом двох-трьох років докорінно змінити ситуацію». Але організувати інформаційну компанію не вдалося через брак грошей. Вести відверту агітацію за НАТО проукраїнські сили побоювалися через імовірну втрату електорату, й ситуація з настроями в суспільстві з часом лише погіршилася.

Молитовні стояння проти Альянсу

2008 року Україна наблизилася до членства в НАТО, адже президент Віктор Ющенко, прем’єр-міністерка Юлія Тимошенко і голова Верховної Ради Арсеній Яценюк написали спільний лист до НАТО з проханням розпочати процес приєднання України. Альянс пообіцяв розглянути це питання на саміті НАТО в Бухаресті у квітні 2008 року. У відповідь регіонали і комуністи заблокували роботу парламенту з вимогою відкликати цей лист, а під час саміту влаштували низку велелюдних мітингів у Києві та багатьох великих містах України.

Акції відбувалися з нечуваним розмахом. Наприклад, учасники мітингу в різних містах спілкувалися за допомогою телемостів. На сцені виступали зірки російської та української естради, народні депутати, заходи проводили зірки українського телебачення. Зокрема, на Майдані Незалежності в Києві співали «Брати Карамазови» і «Агата Крісті», у Харкові виступив Олег Газманов, а в Донецьку — народна артистка України Софія Ротару. А напередодні в Києві пройшла антинатовська хресна хода. Учасники акції повідомили, що «стали на захист цінностей східнослов'янської православної цивілізації», а під час руху містом вигукували антинатовські гасла і влаштовували «молитовні стояння» біля будівлі інформаційного центру НАТО при Міністерстві оборони України.

План дій щодо членства в НАТО, що мав би стати початком процедури вступу до Альянсу, Україні 2008 року не дали. Попри те, що згодом сайт Wikileaks опублікував секретні документи дипломатичного листування США, з яких випливало, що надання Україні та Грузії плану дій щодо членства в НАТО блокували Німеччина та Франція, які не бажали «заганяти в глухий кут Росію», організатори мітингів оголосили відмову «своєю перемогою». В якомусь сенсі це було правдою, адже російські «агенти впливу» в Україні саме в такий спосіб доносили думку Росії до колективного Заходу.

2010 року президентом став Віктор Янукович, і парламент ухвалив запропонований ним законопроєкт, який виключив зі стратегії національної безпеки країни мету щодо «інтеграції в євроатлантичну безпеку і членство в НАТО». Для Януковича антинатовська риторика втратила сенс, і лише маргінальна Вітренко, яка до того часу перегризлася не лише із прозахідними українськими політиками, а й із проросійськими, зокрема з Партією регіонів і комуністами, продовжувала малопомітну боротьбу зі «злою НАТОю».  

Загарбання Криму та російська агресія на Донбасі підвищили кількість прихильників НАТО в українському суспільстві (без урахування мешканців окупованих територій) майже до 48%. І до 2022-го показник підтримки не опускався нижче 40%, хоча поодинокі спроби переконати українців, що «НАТО збирається перетворити Україну на свою базу», продовжувалися до 2017 року. Саме цього року був ухвалений закон, що закріпив курс України на вступ до НАТО, а на початку 2019 року були внесені відповідні зміни до Конституції. В Україні з цього приводу панувала тиша: ані мітингів, ані концертів, ані жодної хресної ходи супротивників НАТО не було. Всі протести обмежилися парламентом і вже порівняно малочисельною проросійською опозицією. 

НАТО як екзистенційна загроза Росії

Зменшення впливу проросійських антинатовських сил в Україні не означало, що Росія втратила інтерес до цієї теми. Навпаки, держава-агресорка почала вже прямим текстом, а не через своїх маріонеток, заявляти, що виступає проти членства України в НАТО.

Протягом 2021–22 років НАТО стало головним героєм російської пропаганди. За даними «Вокс Україна», основними фейками, що формували нову російську реальність, стали:

• «Альянс НАТО пообіцяв Росії не розширюватися на Схід, але згодом порушив свої зобов’язання».
• «НАТО постійно здійснює антиросійські провокації та наближається до російських кордонів».
• «НАТО нарощує свою присутність в Україні, що створює небезпеку для Росії».

Зараз «загроза НАТО» використовується для виправдання початку повномасштабної війни (наприклад, теза, що Україна в разі членства в НАТО збройним шляхом спробувала би повернути Крим) та воєнних поразок (Росія воює з НАТО, а не з Україною).

Під час повномасштабної війни українців кілька разів намагалися «розчарувати» в НАТО й переконати, що євроатлантична інтеграція нам не потрібна, Альянс нас зрадив, не допоміг так, як повинен був, абощо. Перша хвиля була пов’язана із закликом української влади до НАТО «закрити небо» над Україною (ця перспектива не була реалістичною, адже означала би пряме зіткнення альянсу з Росією, якого Захід усіляко прагне уникнути). Також у березні, на тлі мирних переговорів із Росією, українські політики, зокрема президент Володимир Зеленський, робили заяви про можливі альтернативи вступу до НАТО — певні міжнародні гарантії безпеки. Втім уже в квітні ця риторика зникла. Остання хвиля «розчарування» пройшла інфопростором у кінці вересня, коли Україна подала заявку на вступ до НАТО за прискореною процедурою, а Альянс відреагував доволі стримано. Проте вагомого впливу на суспільні настрої ці дискусії не мали.

Антинатовські фейки Росія поширює не лише всередині країни, а й на Заході, намагаючись переконати бодай когось із європейців, що її змусили напасти на Україну. А от розганяти пропаганду в Україні вже немає сенсу: підтримка НАТО серед українців у 2022 році сягнула рекордних 83%, а кількість антинатовців знизилася  до рекордно малих 4%. Останній важіль впливу — вимоги провести референдум — Росія втратила. Єдиною загрозою залишається антинатовська пропаганда на окупованих територіях: коли Україна їх поверне, потрібно буде пояснювати людям, які там живуть, що таке НАТО насправді й чому Альянс нам не ворог.