У межах програми «Анатомия фейка», яка виходить на міжнародному російськомовному телеканалі «Новый мир», а також подкасту «Русскій фейк, іди на***», що виходить на «Українському радіо», Вадим Міський говорить із медіаекспертами про суть дезінформації і способи боротьби проти неї. MediaSapiens публікуватиме текстові версії цих розмов. Героями публікацій уже були керівник фактчекерської організації StopFake та Могилянської школи журналістики Євген Федченко; наша колега, керівниця новоствореного Центру досліджень «Детектора медіа» Ксенія Ілюк; засновниця ініціативи «Як не стати овочем» Оксана Мороз. Сьогодні говоримо з психотерапевткою і медіаторкою Марією Фабрічевою про психологічні аспекти впливу пропаганди.

— Маріє, пам’ятаєте розіп’ятого хлопчика в одних трусиках? За вісім років цей фейк не встигли забути ані в Росії, ані в Україні. Можна сказати, що з такого абсурдного фейка почалась неприхована інформаційна агресія Росії проти України в межах гібридної війни, що триває багато років. Чому, на вашу думку, люди вірять у таку грандіозну брехню? Чому навіть після зізнання пропагандистів у тому, що це була постановка, в людей залишається такий собі осад, тінь сумніву?

— Почнімо з того, що розкладемо цей фейк на символи. Запросимо до розмови Карла Ґустава Юнґа, який створив теорію архетипів. У нас є розп’яття, є дитина — хлопчик, над яким було скоєне звірство. Такий простий символ може влучити в різні аудиторії. По-перше, в релігійну людину, для якої важливий символ розп’яття Христа. Біблійні мотиви, на жаль, часто використовуються для всіляких маніпуляцій. Згадаймо хоча б тезу, що євреї розіп’яли Христа, тому їх можна цькувати і вбивати.

По-друге, аудиторію не настільки побожну може вразити, що жертва — дитина, невинна істота, яка не може чинити спротив. Ми всі пам’ятаємо голодних діток у тій чи іншій країні; діти, які страждають, — сильний архетип, який підключає людину до тієї чи іншої частини колективного несвідомого.

Це діє не на всіх, не на сто відсотків. Але для фейка в інформаційній війні стовідсоткове влучання й не потрібне. Достатньо влучити в ті маси, які нагнітатимуть емоції в соцмережах, — і процес буде йти. Там уже спростовуй чи не спростовуй — спростування завжди тихіше за фейк.

— Яка причина такої легковірності людей у порівняно розвиненій країні — Росії, де донедавна було все нормально з інтернетом і не було практично ніяких обмежень? Людям просто ліньки перевіряти інформацію? Можливо, це вже не зомбування людей, а якась прихована угода влади з народом?

— Цікава думка. Що ми вже знаємо про людську свідомість? По-перше, що пропаганда — будь-яка пропаганда, та й будь-яка інформація загалом — не може лягати на порожнечу. Аби людина у щось повірила, вона повинна мати внутрішній міф, стереотип, шаблон. Якщо ви маєте уявлення про певну націю, про людей із певним кольором шкіри, певної сексуальної орієнтації, певного рівня життя чи освіти, то пропаганда може це уявлення підкріпити.

Візьмімо найпоширеніший пропагандистський наратив про Україну: що вона не є повноцінною державою, не має державності. Одні люди вірять у це, бо не мають достатніх знань, не мають бажання щось дізнаватись. Вони думають: «Я взагалі не був в Україні, не дуже пам’ятаю, де вона, але ж не може бути вона самостійною. Раз так кажуть, їм видніше». А кому, власне, видніше? Це ще один стереотип: що люди, які ходять на телеефіри, мають доступ до якоїсь секретної інформації і розповідають народу правду, яку точно знають. Так людина, яка балакає на телеекрані, стає найвищою інстанцією правди. Є категорія людей, яка просто споживає контент, не аналізуючи його  й не замислюючись. Але навіть якщо вони перевіряють інформацію з пропагандистських джерел, то вірять пропаганді більше. Чому? Одна з причин — тривалість впливу: щоб досягнути такого рівня сприйняття пропаганди, витратили багато років.

— Можливо, люди, які вигадують фейки, використовують якісь методики впливу на потаємні струни душі, психологічні техніки, які гарантують, що аудиторія не залишиться байдужою і сприйме брехню за правду?

— Звісно, такі техніки є, і їх чимало. Наприклад, старий добрий ефект оселедця. Беремо групу людей і починаємо говорити, що ці люди мають певні особливості, з ними щось не так. І з часом люди цієї категорії ніби починають пахнути оселедцем. Неприємний такий запах, хочеться від них відсунутись. Бо якщо ти підтримуєш людину, яка смердить оселедцем, то, може, ти й сам людина, яка пахне оселедцем?

Інші техніки передбачають надмірну емоційність: «Вау, ви чули, що сталося вчора? Це ж жах, голуби з біолабораторії налетіли на маленьких дітей і…» Можна й не закінчувати — фантазія сама доповнить картину. Коли ми емоційно заряджені, ми погано думаємо. Логіка каже: повернуся за п’ятнадцять хвилин, коли ти емоційно заспокоїшся.

Ще один варіант — дуже велика брехня. Настільки велика, що вже неможливо повірити, що це не правда. Люди слухають і думають: ну,  таке вже вигадати неможливо. Якщо якась новина викликає у вас реакцію «таке вигадати неможливо», скоріш за все, ви втрапили на гачок грандіозної брехні. Є техніки «60 на 40»: беремо правду, факт, якому можна знайти підтвердження, — це 60%; і фейк — 40%. Щоб якщо людина почне перевіряти факти, вона пересвідчилась, що щось таки за цим стоїть.

Дезінформаційний набір може бути так красиво складений, що в людини навіть не виникає думки перевірити, зазирнути всередину, з’ясувати, чи правда це. А потім люди обмінюються тим, що десь чули, — вони можуть уже й не пам’ятати, хто і як їм це сказав. Ти чув про біолабораторії? Так, щось чув. І ось уже ми, двоє поважних людей, ділимось інформацією.

— Люди вірять тільки в ті дурниці, які вкладаються в їхнє уявлення про патріотизм? Наприклад, що бойові комарі кусають лише етнічних росіян… Чи вірили б вони у російських комарів, які кусають тільки українців?

— Думаю, що людина, яка в принципі може повірити, що можна міняти траєкторію польоту птахів або керувати комахами, має роздуту «внутрішню дитину» з міфологічним мисленням. Чому так вийшло? Росія — велика країна і нібито має ресурси, але займатися гуманітарним розвитком, освітою людей — це не те саме, що просто мати ресурси. Освітою там не займаються, або роблять це лише в окремих регіонах. Вони, звісно, пишаються, що росіяни — найосвіченіша нація і найкраще в світі знає свою літературу, але подивіться ролики їхніх блогерів, які ходять по вулиці і ставлять перехожим найбазовіші питання, на які ті не можуть відповісти. У психологічних колах це називається педагогічною занедбаністю. Це не значить, що ці люди якісь розумово відсталі, мають психологічні проблеми; вони могли би мати нормальний інтелект, рівень розвитку, але їх занедбали. Вони перетворились на великих дітей, яким не прищепили бажання знати й думати, які не дочитали книжок, і тому вони вірять у все. Їм нема звідки знати, чому жалить комар і чому літають птахи.

Якби люди були розвинені, мали критичне мислення, вони б не захотіли бавитися у війнушки, нападати на сусідні країни й вірити в бойових гусей. Воно почне замислюватись, запитувати: чому, якщо ми така наддержава, в нас не в усіх регіонах є світло, а люди гинуть у ямах із фекаліями? Чому ми так живемо? Тому їх навмисно не розвивають, аби вони вірили в усе, аби були керованими, аби їх можна було взяти й використати як гарматне м’ясо.

— Люди, які повторюють почуті в новинах фейки у своєму середовищі, навіть після  спростування вперто кажуть: «А ось я вірю, і все». Чому? Це страх виявитися неправим? Як працювати з такими людьми, які, навіть коли чують тверезі аргументи, спростування, правду, коли бачать, що нема ніякого розіп’ятого хлопчика, все одно в нього вірять?

— Є страх зруйнувати стереотип. На стереотип нав’язується світогляд; а від нашого світогляду залежить, як ми взаємодіємо з собою й іншими. Іноді це базова конструкція. Якщо людина відмовиться від міфу, який у неї зайшов і на якому було побудовано низку комунікацій, людині доведеться відмовитись від великої частини самої себе. А це не так просто. За розіп’ятим хлопчиком стоїть щось більше: підтримка тоталітаризму, ігнорування порушення прав і свобод, виправдання насильства, стоїть ця страхітлива позиція «не все так однозначно», німа згода і так далі. Хлопчик, голуб — це просто фасад. За фасадом — ціла філософія життя. Сказати «зміни свою філософію і світогляд» простіше, ніж це зробити. Ви кажете: «Припини в це вірити». А замість цього що робити? Визнати, що ти неправий? Одна справа, коли ти неправий, що на ногу іншій людині наступив. Інша — якщо весь твій світогляд виявляється великою брехнею. То що ж виходить, ми дарма вторглися в суверенну державу Україну? Виявляється, їх рятувати нема від кого, вони про це не просили, а просто жили собі спокійно? Може, й трагедія в Бучі — правда? Все. Це екзистенційний колапс.

— Чи є якісь способи для людей зберігати пильність в умовах постійного стресу під час війни?

— Універсального рецепту немає. Базова потреба — безпека. Якщо ти не почуваєшся в безпеці, якщо в тебе порушений сон, ти не можеш нормально їсти, — нема чого говорити про задоволення якихось потреб вищого рівня. Треба дбати про забезпечення базових потреб: не забувати дихати, слухати своє серце, пити воду. Перелічити п’ять предметів, які ми бачимо навколо себе. Давати собі трохи заспокоїтись. І коли ми трохи заспокоїлись, можна взятись за перевірку інформації, яка вас вразила. Коли ти спокійніший, ти можеш проаналізувати текст і контекст. Побачити, що в повідомленні в анонімному телеграм-каналі, який ти читаєш, якось не так перекладений заголовок, не назване першоджерело — хто, що сказав, за яких обставин, коли? Тобто повертати собі спроможність критично мислити.

Якісь новини влучають у найвразливіші точки, пробуджують найстрашніші страхи людини. У мирний час психотерапевти нечасто чули від клієнтів про страх ядерного вибуху. Це був непопулярний запит, повірте мені. А тепер ось доводиться розбиратись у ядерній зброї, бо стає страшно й від такої перспективи.

Якщо ж ви у стані безперервного сильного стресу — наприклад, у підвалі під час бомбування вашого міста, — то залишається тільки дихати, братись за руки, підтримувати одне одного. І вірити — бо вірування, ритуали можуть допомогти. Ми всі стаємо трохи менш атеїстами, коли перебуваємо в бомбосховищі. Я випробувала це на собі.