Книгу «Війна і міф. Невідома Друга світова» (колектив авторів, за загальною редакцією Олександра Зінченка, Володимира В'ятровича, Максима Майорова) видали у 2016 році українською та англійською мовами, також є текст російською, розповів «Детектору медіа» голова Українського інституту національної пам'яті Володимир В’ятрович. Із просвітницькою метою була створена і виставка «Українська Друга світова війна», яку 8 травня українське посольство презентувало в Бельгії.

По Україні цього року експонується інша виставка — про українців, які пройшли через нацистські табори. У Києві — про українців, які перемогли ГУЛАГ.

Чому досі живі радянські міфи про війну?

«Ці міфи дуже активно насаджувалися в радянські часи. Для СРСР міфи Великої Вітчизняної війни і Великої Перемоги стали націотворчими. Саме на базі цих міфів створилася “єдина радянська нація”, яка мала переплавити всі інші етноси в єдиний радянський народ», — розповідає пан В’ятрович.

Він каже, що 9 травня перетворилося на центральне свято в Радянському Союзі, а після 1965 року навіть витіснило на задній план 7 листопада — День Жовтневої революції. На просування цієї теми були витрачені величезні ресурси в СРСР, тому навіть після його розпаду довгий час зберігається «інерція міфів». 9 травня по-радянськи продовжили відзначати практично в усіх пострадянських республіках, за винятком балтійських країн, каже історик.

«Із початку 2000-х цю інерцію підхопило керівництво Російської Федерації, яке зрозуміло: ці пережитки радянської пам’яті про Другу світову війну можуть бути ефективним фрагментом втримання пострадянських республік в орбіті впливу Росії, — наголошує Володимир В’ятрович. — З 2005 року дуже активно сучасною російською владою вкладаються ресурси в підтримання міфів і стереотипів, відтворення радянських практик у вигляді масштабних тріумфальних парадів 9 травня, підтримання мілітаристського духу у відзначенні цього дня».

Також таким пропагандистським інструментом стали акції «Безсмертний полк». Їхня мета, зазначає історик, у постійному нагадуванні світу про міф, згідно з яким нацизм здолала тільки Росія. А якщо РФ здолала нацизм, то вона начебто не може бути агресором чи винуватцем воєнних злочинів. «Це – пропаганда, якою намагаються прикрити сучасну агресивну політику Росії в Україні, Грузії, Сирії», — каже пан В’ятрович.

Міф про Велику Вітчизняну — «фіговий листок»

Із 2015 року 8-9 травня Україна вшановує День пам’яті та примирення і День перемоги над нацизмом у Другій світовій війні. Акцент робиться на пам’яті й тому, що українці боролися проти нацизму не лише в лавах радянської армії. Адже українці та вихідці з України перебували у військових з’єднаннях Польщі (120 тисяч осіб), США (до 80 тисяч осіб), Канади (до 45 тисяч осіб) тощо.

Крім того, війна торкнулася території України ще 1 вересня 1939 року. А 2 вересня 1945 року Акт капітуляції Японії від радянської сторони підписав також українець із Уманщини — генерал-лейтенант Кузьма Дерев’янко.

Вперше про війну як «вітчизняну» заговорив Йосиф Сталін 1941 року. Велика Вітчизняна війна (ВВВ), за радянським літочисленням, починається з нападу Третього рейху на СРСР (22 червня 1941 року) та закінчується 9 травня 1945-го.

«Після 23 серпня 1939 року співпраця комуністів та нацистів тривала майже 22 місяці протягом 1939—1941 років. Назва “Велика Вітчизняна війна” — це фіговий листок для союзу Гітлера та Сталіна. Радянська пропаганда після нацистської агресії намагалася прикрити ним факт попередньої співпраці двох тоталітарних режимів», — вважає кандидатка історичних наук Яна Примаченко.

Про яку співпрацю йдеться? Той же пакт Молотова-Ріббентропа (насправді Сталіна-Гітлера), згідно з яким Гітлер пообіцяв сприяти СРСР у реалізації територіальних домагань щодо Балтійських країн, Польщі, Фінляндії, а також у сфері торговельно-економічних відносин. Або ж те, як Радянський Союз надав німецькій армії вигідні військово-морські бази на території Кольського півострова, з якого Вермахт у березні 1940 року атакував Норвегію.

Пані Примаченко також нагадує: багато хто із жителів СРСР вважав ту війну далеко не «вітчизняною», про що свідчить масова здача в полон солдатів і офіцерів Червоної армії.

Незнання радянською владою про напад Німеччини — маячня

У «Великій радянській енциклопедії» зазначалося, що гітлерівська Німеччина напала на СРСР «віроломно та зненацька». Але історик Сергій Рябенко наголошує: з квітня 1941 року Союз та його найвище керівництво отримали десятки різноманітних повідомлень і розвідданих про агресивні плани Третього Рейху.

«До Києва, Мінська і Москви надходила інформація про воєнні приготування та концентрацію військ на німецько-радянському кордоні. Лише протягом останніх десяти днів перед нацистською агресією СРСР отримав майже 50 різних розвіддонесень, які відносно точно називали дату ворожого наступу», — пише пан Рябенко.

Також уночі 22 червня німецький посол у Москві Фрідріх-Вернер фон Шуленбурґ передав наркому закордонних справ СРСР В’ячеславу Молотову ноту про початок війни. А о 4-й годині ранку меморандум із претензіями німецького уряду до СРСР отримав радянський посол у Берліні Володимир Деканозов.

«Як і багато інших радянських історичних міфів про війну, цей міф є такою собі “димовою завісою”. Треба було пояснити, як так сталося, що у 1941 році німецькі війська змогли зупинити аж під стінами Москви», — каже історик.

Хрещатик у Києві підірвали радянські спецслужби, а не нацисти

За часів СРСР на німців активно «вішали» що завгодно. Навіть елементи проголошеної Сталіним 3 липня 1941 року тактики «випаленої землі». Тоді диктатор закликав знищувати все цінне, що неможливо було вивезти з територій, які опинилися під загрозою ворожої окупації.

Реалізація такої «тактики» коштувала десятків тисяч цивільних життів, а вивезення продуктів харчування спричинило масовий голод на окупованих нацистами територіях, зазначає кандидат історичних наук Сергій Горобець.

Дотримуючись такого плану, 18 серпня 1941 року Народний комісаріат внутрішніх справ СРСР (НКВС) без попередження підірвав греблю Дніпрогесу в Запоріжжі. 20-метрова водяна хвиля змила прибережну міську смугу, що забрало десятки тисяч життів жителів міста і близько 20 тис. радянських солдатів. Із німецького боку загинуло 1500 осіб.

Історик розповідає, що перед здачею Києва німцям комуністична влада почала нищити запаси харчів, зруйнувала водогін, електростанцію, висадила в повітря чотири мости. Тоді ж замінували майже всю центральну частину міста.

«Точно відомо про замінування будинків на Хрещатику, будинків Держбанку, Оперного театру, Центрального комітету партії на Михайлівській площі та будівлі НКВС на Володимирській, Музею Леніна… Існують також свідчення про спроби замінувати Софійський собор. На території Лаври, крім Успенського собору, замінували й інші будівлі», — пише пан Горобець.

Хрещатик вибухнув 24 вересня, а Успенський собор Лаври — 3 листопада 1941 року.

Між залізною рудою та чорноземом нацисти обирали руду

Про вивезення українського чорнозему до Німеччини говорили багато начебто «очевидців». Серед них і Герой Радянського Союзу Веніамін Грідін. «Були вражені: німці вивозили не хліб у голодуючу Німеччину, а знаменитий український чорнозем!» — казав він.

Але кандидат історичних наук Сергій Громенко із цим не погоджується. Каже, що нацисти вели дуже скрупульозний підрахунок награбованого майна — і в жодному звіті земля як ресурс не значиться.

«Викопування, завантаження та транспортування землі — це надзвичайно трудомісткий процес, а сама земля, навіть найродючіша, не дає миттєвого економічного ефекту. Відповідно, обираючи між вивезенням марганцевої або залізної руди та чорноземом, нацисти схилялися на користь руди», — пише пан Громенко.

Як «нацисти» стали «фашистами»

У листопаді 1941 року Йосиф Сталін заявив, що представників Націонал-соціалістичної робітничої партії Німеччини, лідером якої був Адольф Гітлер, не можна вважати ні націоналістичною, ні соціалістичною. У СРСР вирішили, що краще їх називати фашистами.

Клеймо «фашисти» в Радянському Союзі використовували для режимів від Італії до Польщі. Хоча реальними фашистами були тільки члени заснованого Беніто Муссоліні у 1919 році Італійського союзу боротьби. Fascio італійською означає «союз», «спілка», звідки і взялася назва «фашист».

«Фюрер Третього Рейху Адольф Гітлер ніколи не перебував у лавах італійського фашистського руху… Німеччина у період 1933—1945 років, коли її очолював Гітлер, була нацистською державою, а не фашистською. Будь-який інший термін, ніж нацисти або націонал-соціалісти, є некоректним щодо Гітлера, його прибічників та політичних і мілітарних структур Третього Рейху», — наголошує кандидат історичних наук Богдан Короленко.

Він припускає, що Сталіну могла не подобатися назва партії Гітлера, бо вона була схожою з іменням передтечі більшовиків — Російською соціал-демократичною робітничою партією.

«Міфи, пов’язані з Другою світовою війною, яка представлялася як Велика Вітчизняна, стали засобом знову для мобілізації проросійського населення в сучасній Україні, якому задурювали голову про те, що вони боряться з якимось “фашистським режимом” у Києві, що вони є майже героями старих радянських чорно-білих фільмів про війну, де вони, “безперечно”, герої, а проти них, “безперечно”, злочинці. Використовувалась навіть мова часів радянської пропаганди про “ополчєнцов”, “каратєлєй” і “фашистську хунту”», — каже «Детектору медіа» Володимир В’ятрович.

Сталінський геноцид кримських татар прикрили «зрадою»

Радянська пропаганда звинувачувала кримських татар у «масовому дезертирстві» та колабораціонізмі.

Серед кримських татар справді було 15-16 тисяч колабораціоністів, але майже всі вони врешті-решт або загинули, або були заарештовані НКВС. Але водночас 17 тисяч кримських татар воювали у складі Червоної армії та чесно пройшли всю війну, пише історик Сергій Громенко.

Він наголошує, що тих кримців, хто влітку 1941 року дезертирував із радянського війська, було пропорційно не набагато більше, ніж представників інших народів СРСР у подібних умовах. І не більше за кількість тих, хто продовжував боротьбу в Червоній армії.

«Концепція “татар-зрадників” — одна з ключових складових загальноросійського міфу про “исконно русский Крым”. Без звинувачення кримських татар у “масовій зраді” неможливе обґрунтування депортації, а без виправдання цього злочину — неможливо пояснити тотальну русифікацію півострова. Усе це є лише спробами виправдати один із багатьох сталінських геноцидів», — зазначає історик.

У травні 1944 року із Криму депортували більше 190 тисяч кримських татар.

Міфи спотворюють реальну картину героїзму людей

Спростування 50 радянських міфів можна прочитати тут. Зокрема, пояснюється, як зі списку тих, хто піднімав прапор Перемоги над Рейхстагом, зникло ім’я українця Олексія Береста. Також його викреслили зі списку на звання «Герой Радянського Союзу».

Олексій Берест

«Я впевнений, що в розвінчуванні міфів немає нічого, що підважує повагу до тих людей, які справді брали участь у війні і були переможцями над нацизмом у лавах Червоної армії, чи Повстанської армії, чи якихось інших формуваннях — українці ж бо воювали в дуже різних арміях.

Упевнений, що всі ці міфи радянських часів радше спотворюють картину, яка не дозволяє зрозуміти ступінь героїзму цих людей. Насправді ці люди перемогли нацизм у Другій світовій війні не завдяки Сталіну, як це намагається говорити Москва, а всупереч йому. Вони перемогли попри те, що війна велася абсолютно бездарними способами. Попри те, що Сталін, ведучи цю війну, намагався ще й упокорити власний народ. Через це були такі величезні втрати, з якими він не рахувався», — резюмує Володимир В’ятрович.

Втрати СРСР у Другій світовій війні склали 26,6 мільйона людських життів. Україна втратила, за різними оцінками, від 8 млн до 10 млн людей. Із них під час бойових дій та в полоні загинуло 3-4 млн військових і підпільників, а понад 5 млн — це жертви серед цивільного населення, які померли через окупаційний терор і голод у тилу.