На пострадянському просторі найпоширеніша форма цензури — це самоцензура. Цю думку ми не раз чули від зубрів української та сусідської журналістики. Далеко не завжди, особливо на центральному телебаченні і пресі, редактор дає прямі вказівки хвалити Х і не згадувати Y: конфлікт між інтересами професії та корпоративними інтересами видання журналіст часто автоматично вирішує у себе в голові на користь останніх. Спробуйте спитати себе і чесно відповісти:

1. Чи згадуєте ви про необхідність дотримання стандартів, зокрема, балансу представлення точок зору, а чи просто «пишете матеріал, як пишеться»?

2. Чи боїтеся ви втратите своє нинішнє робоче місце?

3. Чи прагнете ви створити собі ім’я і добру репутацію у своїй сфері?

4. Якщо вас звинуватять у необ’єктивності, чи сильно це вас засмутить?

5. Ви отримуєте прямі вказівки не писати про такого-то і добре писати про сякого-то, чи просто «знаєте, хто наш батечко» і пишете відповідно?

6. Кому має сподобатися ваш репортаж, аби ви почувалися щасливим: пересічному глядачеві, Олексієві Мустафіну, Леоніду Парфьонову, вашій мамі, вашим дітям, вашому редактору, власнику вашого ЗМІ?

7. Ви знаєте, кому належить ваше ЗМІ і які у власника бізнес-інтереси? Якщо так, чи знаєте ви те саме про його конкурентів? Інших фігур такого масштабу?

8. Коли редактор викреслює щось із вашого матеріалу чи велить переписати, і ви розцінюєте його дії як цензуру, чи сперечаєтеся ви з ним, а чи приймаєте начальницьке веління як даність?

9. Перечитавши власні матеріали, скажіть: ви зберігаєте в інформаційних жанрах нейтральну тональність чи дозволяєте собі оціночні судження та емоційно забарвлені епітети?

10. Ви коли-небудь відчували на собі реальні негативні наслідки «сміливості» ваших матеріалів?

Звісно, жоден варіант відповіді тут не може вважатися «правильним», одначе, можливо, ви краще зрозумієте ситуацію, якщо з’ясуєте для себе ці питання.