До питання історії та практики відзначення Дня Перемоги

Світ

День Перемоги відзначається 9 травня у більшості пострадянських республік. Натомість завершення Другої світової війни в Європі відзначається 8 травня (у день підписання Акту беззастережної капітуляції нацистської Німеччини). Цей день – 8 травня – вшановується як День пам'яті загиблих у війні. Згідно з резолюцією Генеральної Асамблеї ООН від 22 листопада 2004 року 8 і 9 травня оголошені днями пам'яті та примирення.

Російська Федерація

В Росії День Перемоги є одним із головних державних свят, розглядається її керівництвом як важливий консолідуючий чинник для суспільства. При цьому консолідація відбувається на двох рівнях — прорадянському, об'єднуючи значну частину прорадянськи налаштованих громадян, та російському націоналістичному, який посилює тези про непереможність російського народу, його особливу світову місію. День Перемоги виконує важливу для режиму Путіна функцію інструмента реабілітації радянського минулого, перемогою над нацизмом виправдовують найбільші злочини радянської влади і особисто Йосифа Сталіна. Таке виправдання потрібне керівництву країни, яке основою сучасної ідеології Росії ставить ідею відновлення Радянського Союзу.

Розгляд Другої світової війни як Великої Вітчизняної війни, відродження радянських традицій відзначення Дня Перемоги також використовуються для відновлення та посилення ідеологічного впливу Росії на пострадянському просторі. Як засвідчили останні події в Криму та на Сході України цей ідеологічний вплив стає основою для проросійських і антидержавних настроїв в Україні.

Україна

Відзначення Дня перемоги 9 травня в Україні є традицією з радянських часів, запровадженою на всесоюзному рівні в 1965 році. В 2000 році прийнято Закон України «Про увічнення Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 років», який легалізував цю традицію в незалежній державі. Згідно соціологічних опитувань 2013 року День Перемоги святом вважали понад 80% українців.

В часи правління Януковича відзначення свята відбувалося в типово радянському стилі. В 2011 здійснено спробу легалізувати використання під час заходів радянських прапорів — закон було прийнято парламентом, підписано Президентом, але Конституційним Судом України визнано таким, що не відповідає Конституції. Спроби використання радянської символіки виливалися у громадянське протистояння в країні. Загалом повторна радянізація Дня Перемоги, здійснена на тлі становлення за роки незалежності національного погляду на місце і роль українців у цій війні, стала додатковим джерелом напруження в країні, ще однією лінією розлому між громадянами.

Відзначення Дня Перемоги в Україні в перспективі. Позиція Українського інституту національної пам’яті

Для позбавлення від ідеологічного впливу Росії слід відмовитися від святкування Дня Перемоги в радянському форматі. Головний акцент має бути зроблено на вшануванні всіх жертв війни: цей день має стати даниною пам'яті про загиблих вояків. Зосередити увагу не на військових парадах, що є своєрідною формою пропаганди війни, а на допомозі ветеранам та вшануванні загиблих. Посилити соціальний аспект підтримки ветеранів як з боку держави, так і з боку громадськості. Перевести радянський культ війни, важливим інструментом якого був День Перемоги, в традицію пам'яті про солдат, які загинули за свою батьківщину.

Увагу зосереджувати не на макрорівні (радянський народ чи держава — переможці), а на мікрорівні (конкретний вояк-переможець), не на масовому героїзмі та «радянському патріотизмі», а на індивідуальних героїчних вчинках. Акцентувати увагу на персональних історіях українців-учасників війни, не лише вояків, а й тих, хто пережив її в тилу чи на окупованій німцями території. Зосередити увагу на всебічному й об'єктивному висвітленні умов окупації, полону, повоєнного часу. Особливо звернути увагу на ставлення у повоєнні роки радянської влади до червоноармійців, які фактично перебували поза законом.

Зважаючи на евроінтеграційні прагнення країни, завершення Другої світової війни в Європі варто відзначати разом з іншими європейськими державами 8 травня і проводити його у форматі дня пам'яті. Водночас, зважаючи на складність і неоднозначність ставлення громадян України до 9 травня, не відмовлятися від відзначення 9 травня – як Дня вшануванні всіх жертв війни.

Разом з тим ввести практику відзначення (не святкування) й дня остаточного завершення Другої світової війни — 2 вересня. Це вмотивовано тим, що після 9 травня 1945 року багато українців брало участь у цьому конфлікті на Далекому Сході, до його остаточного завершення. Прикметно, що українець Кузьма Дерев'янко підписував Акт остаточної капітуляції Японії.

Слід відмовитися від радянської пропагандистської концепції Великої Вітчизняної війни, говорити про Другу світову війну 1939-1945 років, наголошуючи на тому, що українські території потрапили у вир бойових дій із перших днів війни у 1939, розповідати про той період конфлікту (1939-1941), коли СРСР був союзником Третього рейху.

Зображати війну як трагедію та гуманітарну катастрофу, яка коштувала життя мільйонів людей, завдала непоправних втрат людській цивілізації та культурі. У відношенні до України Друга світова війна — ще одна національна трагедія, під час якої українці, позбавлені власної державності, змушені були воювати за чужі імперські інтереси і часом вбивати інших українців. Поруч з тим наголошувати на вкладі саме українців у розгромі нацизму. При цьому говорити як про вояків Червоної армії так і Української повстанської армії, етнічних українців в складі інших армій учасників антигітлерівської коаліції (польської, американської, канадської та інших).

Запровадити європейську акцію носіння відзнак у формі червоних маків (або власна українська символіка у формі китиці червоної калини, а не російська “георгіївська стрічка”), які видаються усім, хто пожертвував кошти на догляд за військовими могилами. Розробити власний, відмінний від радянського, ритуал вшанування пам'яті загиблих у Другій світовій війні, участь в якому братимуть найвищі керівники держави та ветерани.

Художні фільми, які відображають події Другої світової війни

 1.   «Тонка червона лінія» (США, Канада)

 2.   «Врятувати рядового Райяна» (США)

 3.   «Вітер зі Сходу» (Франція-Швейцарія)

 4.   «Штайнер: Залізний хрест» (Німеччина, Велика Британія)

 5.   «Сталінград» (Німеччина)

 6.   «Бункер» (Німеччина)

 7.   «Операція “Валькірія”» (США, Велика Британія, Німеччина)

 8.   «Чорна книга» (Голандія)

 9.   «Піаніст» (Велика Британія, Німеччина, Польща, Франція)

10.   «Прапори наших батьків» (США)

11.   «Листи з Іводзіми» (США)

12.   «Свои» (Росія)

13.   «Хайтарма» (Україна)

14.   «Тора! Тора! Тора!» (США)

15.   «Уран» (Франція)

16.   «Муссоліні. Останній акт» (Італія)

17.   «Катинь» (Польща)

18.   «Проверка на дорогах» (СРСР)

19.   «В бой идут одни “старики”» (СРСР)

Українські документальні фільми про події Другої світової війни

 1.   «Війна без переможців», 2003 рік. 5 серій. Авт. – Ігор Чижов

 2.   «Аджимушкай. Підземелля смерті», 2008 рік. Авт. – Ілларіон Павлюк

 3.   «Київ. Місто, що зрадили», 2008 рік. Авт. – Андрій Цаплієнко

 4.   «1377 спалених заживо», 2009 рік. Авт. – Іван Кравчишин

 5.   «Чорна піхота», 2010 рік. Авт. – Іван Кравчишин

 6.   «Катинь. Листи з раю», 2011 рік. Авт. – Олексій Бобровніков

 7.   «Код секретності 18», 2011 рік. 4 серії. Авт. – Ілларіон Павлюк

 8.   Серіал «Невідома Україна» (105 серій) (НТКУ)

 9.   «Спогад про УПА» (НТКУ)

10.   «У вересні 1939» (НТКУ)

Перелік вітчизняних науковців, що спеціалізуються на окремих аспектах Другої світової війни

1.   Світові традиції відзначення «Дня Перемоги / Визволення» –Віталій Огієнко, Юрій Шаповал, Олександр Зінченко.

2.   Становлення радянської традиції «Дня Перемоги» — Олександр Штоквиш, Юрій Шаповал.

3.   День Перемоги в сучасній російській пропаганді — Олександр Штоквиш.

4.   Людські, матеріальні та культурні втрати України у Другій світовій війні — Ростислав Пилявець, Олександр Лисенко, Віктор Король.

5.   Вклад українців у перемогу над нацизмом — Іван Патриляк, Олександр Лисенко, Ростислав Пилявець.

6.   Український визвольний рух у боротьбі з нацистською окупацією — Іван Патриляк, Ярослав Антонюк, Володимир В'ятрович.

7.   Воєнні будні українців на фронті та в тилу — Микола Боровик, Олександр Лисенко.

8.   Українці по різні боки фронту у війні — Ярослав Антонюк, Іван Патриляк.

9.   Українці на фронтах Другої світової після розгрому нацистської Німеччини — Ростислав Пилявець, Олександр Лисенко.

10.   Український визвольний рух в роки Другої світової війни: факти та пропаганда — Ярослав Антонюк, Іван Патриляк, Володимир В'ятрович.

11.   Традиції догляду військових поховань в Україні та світі — Павло Подобєд, Алла Киридон.

1.  Антонюк Ярослав Миколайович, кандидат історичних наук, науковий співробітник УІНП;

2.  Боровик Микола Андрійович, кандидат історичних наук, викладач кафедри новітньої історії України Київського національного університету імені Т.Г. Шевченка;

3.  В’ятрович Володимир Михайлович, кандидат історичних наук, директор УІНП;

4.  Зінченко Олександр, історик, журналіст, редактор «Історичної правди»;

5.  Киридон Алла Миколаївна, доктор історичних наук, завідувач відділу дослідження теоретичних і прикладних проблем національної пам’яті УІНП;

6.  Король Віктор Юхимович, доктор історичних наук, професор кафедри новітньої історії України Київського національного університету імені Т.Г. Шевченка;

7.  Лисенко Олександр Євгенійович, доктор історичних наук, завідувач відділу історії України періоду Другої світової війни Інституту історії НАН України;

8.  Огієнко Віталій Іванович, кандидат історичних наук, старший науковий співробітник УІНП;

9.  Патриляк Іван Казимирович, доктор історичних наук, доцент кафедри новітньої історії України Київського національного університету імені Т.Г. Шевченка;

10.  Пилявець Ростислав Іванович, кандидат історичних наук, провідний науковий співробітник УІНП;

11.  Подобєд Павло Костянтинович, історик, політолог, координатор роботи благодійної ініціативи «Героїка»;

12.  Шаповал Юрій Іванович, доктор історичних наук, завідувач відділуетнополітології Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф.Кураса НАН України, керівник Центру історичної політології;

13.  Штоквиш Олександр Анатолійович, кандидат філософський наук, старший науковий співробітник УІНП.

Контакти істориків для запрошення на ефіри, коментарі та консультацій можна отримати в Українському інституті національної пам'яті 044 2531563, 050 3833743 (Ковтунович Тетяна).

Список меморіальних місць, пов'язаних з Другою світовою війною у Києві та Київщині

1)   Місця, пов’язані з бойовими діями за Київ у 1941 і 1943 рр.:

- споруди Київського укріпленого району (КіУР) – напівкільце на захід з півночі до півдня від Києва, зовнішня лінія оборони Києва (липень – вересень 1941 р.). До нашого часу збереглося 120 дотів і дзотів. Друга і третя (внутрішня) лінії оборони. Святошинський командний пункт КіУР (не зберігся);

- Лютізький плацдарм (вересень – листопад 1943 р.) – 30 км на північ від Києва, біля с. Лютіж;

- Букринський плацдарм (вересень – листопад 1943 р.) – до 80 км на південний схід від Києва, біля с. Великий Букрин.

2)   Місця масових страт та поховань у м. Києві:

-  Бабин Яр (з кінця вересня 1941 р. до 1943 р.) – місце масових розстрілів німецькими окупантами мирного населення і військовополонених, євреїв, ромів (циган), партійних і радянських активістів, підпільників, членів ОУН, заручників. Усього знищено, за оцінками дослідників, понад 100 тис. осіб;

-   Биківня (Биківнянські могили) – місце поховання жертв політичних репресій 1937–1941 рр. за 1 км від колишнього селища Биківня на околиці Києва, поблизу автостради Київ–Бровари. Кількість жертв биківнянського поховання остаточно не встановлена. За деякими оцінками, понад 100 тис. осіб.

3)   Концтабори і табори військовополонених на території Києва:

- Сирецький концтабір (у нім. джерелах – «Київ-Захід») – концентраційний табір, створений німецькою окупаційною владою у червні 1942 р. на північному-заході Києва у районі Сирця. Утримувалися ув’язнені за рішенням гестапо. Кількість жертв у таборі – понад 30 тис. осіб;

- Дарницький концтабір (у нім. джерелах – «Київ-Схід», з вересня 1941 р., «Шталаг 339 Київ-Дарниця», з січня 1942 р.) – концентраційний табір, створений німецькою окупаційною владою в Дарницькому лісі Києва (1941–1943 рр). Призначався для утримання військовополонених Червоної армії. Через табір пройшло до 300 тис. людей, загинуло 68 тис. осіб.

4)   Невідновлені після подій Другої світової війни райони міста:

- поселення на Трухановому острові. Перші будинки з’явилися у сер. ХІХ ст., у 1880-х pp. постало робітниче селище. Перед війною його населення становило до 7 тис. мешканців. При відступі німецьких окупантів з Києва у жовтні 1943 р. поселення було повністю спалене. 1989 р. на острові встановлено пам’ятник загиблим труханівцям;

- поселення на о.Гідропарк (Передмостова або Передмістна слобідка) – поселення в районі Києва, що існувало на лівому березі Дніпра (напроти лаври) з кінця ХVІІІ ст. У 1943 р. будівлі слобідки знищили німецькі війська.

5)   Військові кладовища і могили відомих військових діячів:

- Лук’янівський військовий цвинтар – некрополь військовослужбовців у Києві, на Лук’янівці, розташований між сучасними вул. Мельникова таДорогожицькою. Виник приблизно на місці поховань нижніх чинів доби Першої світової війни. Нинішній некрополь заснований 1943 р. спершу для упорядкування поховань з військових шпиталів. Сюди було перенесено прах учасників оборони та здобуття Києва, похованих на різних випадкових місцях. Тут існують численні братські могили (серед них – могила воїнів 1-ї Чехословацької окремої бригади, які загинули при відвоюванні Києва), поховання генералів і офіцерів Радянської армії, біля 100 Героїв Радянського Союзу, з них два двічі Героя. Над багатьма могилами встановлені скульптурні надгробки;

- Солом’янське кладовище – невеликий некрополь, розташований наСолом’янці уздовж (з непарного боку) Повітрофлотського пр-ту. Засноване у 1870-х рр. У 1915 р. відведено ділянку для поховання військових, померлих від ран. Є дві братські могили цивільних киян, загиблих під час оборони Києва у 1941 р. і закатованих у гестапо. З 1943 р. до 1975 р. ховали учасників Другої світової війни, у 1974 р. впорядковано братську могилу і споруджено меморіал;

- Звіринецьке кладовище – невеликий некрополь, розташований на Звіринці, на височині між Наводницьким яром та бульваром Дружби народів. До 1975 р. біля входу встановлено меморіал загиблим під час Другої світової війни.

- могила генерала армії Героя Радянського Союзу Миколи Ватутіна з пам’ятником. Пам’ятник встановлено 25 січня 1948 р. при вході в Маріїнський парк з боку вулиці Грушевського в Печерському районі Києва, недалеко від будівлі Верховної Ради України.

6)   Меморіальні комплекси, парки, музеї, головні пам’ятники:

- Меморіальний комплекс «Національний музей історії Великої Вітчизняної війни 1941–1945 рр.»; монумент-скульптура «Батьківщина-мати», комплекс монументальних споруд, скульптурних комплексів, музей військової техніки;

- Парк Слави: меморіал Вічної Слави з могилою невідомого солдата (обеліск з Вічним вогнем, Алея загиблих героїв із 35 військовими захороненнями); Алея Слави з бюстами легендарних льотчиків Івана Кожедуба, Георгія Берегового, Султана Ахмет-хана, партизанських командирів Сидора Ковпака та Олексія Федорова; пам’ятник військовим льотчикам (фігура Леоніда Бикова в сценічному образі командира ескадрильї капітана Олексія Титаренка («Маестро») з кінофільму «У бій ідуть одні "старики"» – місце розташування – на Дніпровському узвозі у парку Слави;

- обеліск Місту-герою Києву на площі Перемоги;

- парк «Перемога» з Курганом Безсмертя (Дніпровський район);

- парк «Партизанська слава» з меморіальною зоною і Музеєм партизанської слави (Дарницький район);

- музей-заповідник «Битва за Київ у 1943 році», що знаходиться на околиці села Нові Петрівці, в 12-ти км від Києва;

- музей – меморіальний комплекс «Букринський плацдарм», розташований у с. Балико-Щучинка Кагарлицького р-ну, у 80-ти км від Києва.