Суспільна дискусія як інструмент консолідації нації

00:00,
16 Листопада 2011
1017

Суспільна дискусія як інструмент консолідації нації

00:00,
16 Листопада 2011
1017
Суспільна дискусія як інструмент консолідації нації
Чи будемо продовжувати виховувати цілі покоління, даючи їм приклади скандальності, непримиренності, невміння аргументувати свою позицію, повної відсутності в дискусії будь-якої логіки, переходу за першої ж нагоди на особистості?

Так уже склалося, що повноцінні суспільні дискусії якось не приживаються на нашому ТБ. Промайне іноді актуальна тема в якомусь ток-шоу, зблисне цікавинкою в новинах – і знову тиша. А тоді реінкарнується під час передвиборної кампанії в перебільшеному та загостреному вигляді, щоб бути лише елементом шоу без змістовного повноцінного обговорення. Або – ще гірше – підкинеться часом через ЗМІ у свідомо дратівливій формі, щоб відволікти глядачів від економічних негараздів…

Водночас, суспільство гостро потребує серйозних спокійних дискусій на низку значущих і знакових тем, під час яких лунатимуть не істеричні гасла спікерів від різних політичних сил, а виважені неупереджені судження експертів, моральних авторитетів, окремих громадян. Під час таких дискусій за умови створення відповідних умов представники інтелектуальної еліти змогли б демонструвати приклади толерантності, цивілізованого пошуку істини, зразки досягнення компромісних та консенсусних рішень. І однією з необхідних умов мала б бути подовженість у часі таких обговорень. Так само, як кожна мисляча людина, суспільство в цілому мало б постійно вирішувати моральні та етичні питання, відшліфовувати ідеали, шукати та знаходити ідеологеми, здатні нас об’єднати. І, може, саме тоді населення нашої країни почало б поступово почуватися єдиним народом, нацією?

Для консолідації суспільства так само необхідно шукати інструменти, як і для будь-якого іншого завдання. Суспільна дискусія – чи не найкращий механізм для того, щоб учитися знаходити спільну мову, чути опонента, ставати в чомусь гнучкішим, але в чомусь (що стосується засадничих моральних норм), можливо, і непримиренним. І так хотілося б, щоби при всьому розмаїтті поглядів, ідей та підходів прийшло розуміння, що (як казав поет) «є два шляхи – добра і зла», а протиріччя між нами не є непримиренними та фатальними.

Як би це могло відбуватися?

Не хочеться вигадувати велосипед. Усе починається з психологічної установки, тобто абсолютної впевненості, що це вкрай необхідно. Якщо є такий настрій, таке розуміння, то й механізм, як це найкраще здійснити, з’являється сам собою. Це міг би бути своєрідний загальнонаціональний дискусійний клуб. Упродовж певного часу в різних виданнях друкувалися б статті за темою обговорення. Автори найбільш резонансних публікацій ставали б частиною телевізійної аудиторії, в кожних новинах – лаконічно висловлювалися моральні авторитети та окремі громадяни… Це міг би бути грандіозний проект на кшталт «Великих українців» зі студійними обговореннями, голосуванням і т. ін. Щось на кшталт президії чи журі могло б оцінювати міру цивілізованості дискусії й те, кого варто видалити зі студії за невміння вести діалог, дослухатися до аргументів опонентів тощо. І хто сказав, що це буде нудно? Уявіть лише наших скандальних спікерів в умовах, коли в них не буде можливості «брати горлом», давити демагогією, переходити на особистості? Чи не інтрига, чи не напруга і навіть цирк – простежити, скільки протримається такий персонаж до видалення зі студії?

Окрім власне обговорення, такий проект мав би значне просвітницьке і навіть виховне навантаження. І, може, з часом від нашої молоді ми почали б чути: «чи не могли б ви прояснити свою точку зору», «шановний опонент не зовсім правий», «пробачте, але я не можу цілком погодитися», «ваші аргументи не є досить переконливими» і т. ін. Чи ми будемо продовжувати виховувати цілі покоління, даючи їм приклади скандальності, непримиренності, невміння аргументувати свою позицію, повної відсутності в дискусії будь-якої логіки, переходу за першої ж нагоди на особистості? Так, і подібні ток-шоу теж мають право на існування, але ж не тільки такі.

Які б це могли бути питання?

Питань для загальнонаціонального обговорення вистачить на півстоліття. Згадаю лише декілька: шляхи консолідації суспільства; наше тоталітарне минуле; національна ідея; роль громадських організацій у розбудові громадянського суспільства; корупція; люстрація…

Механізм відбору тих питань, що найбільше хвилюють наше суспільство, відпрацювати нескладно. Але перша дискусія, на мій погляд, мала б бути на тему: «Хто заслуговує на звання українського патріота?».

І тоді з’являються шанси, що за цією темою ми гуртом зможемо відповісти на цілу низку питань. Патріотизм – що це: громадянська позиція чи внутрішнє почуття, стан душі? Чи можливий патріотизм без громадянської свідомості? Чи пов’язані між собою патріотизм і такі чесноти, як порядність, людяність, відповідальність? Чи достатньо для того, щоб носити звання українського патріота, таких атрибутів, як, приміром, мова та національне вбрання? Де закінчується патріотизм і починається шовінізм, нацизм? Як пов’язані між собою патріотизм і дружба народів? Чи заслуговує на засудження людина, що робить усе для того, аби її рідна земля стала частиною іншої держави? Чи варто розрізняти в своїй душі ставлення до держави і до Батьківщини? Яке місце демократичних цінностей у почутті патріотизму? Чи можна назвати патріотом своєї країни корупціонера? Чи можна називати патріотом диктатора, чи заслуговує він на повагу і любов нащадків? Чи можна виправдати патріотичними почуттями злочини проти людяності? Наскільки пов’язані патріотизм і така якість, як, приміром, законослухняність? Чи перестає людина бути патріотом своєї Батьківщини, якщо уникає сплати податків? Любов до рідного краю й патріотизм – чи це одне й те саме? Чи не є загрозою для національної безпеки, коли до влади приходять не патріоти? Яке місце патріотизму за умов глобалізації? Хто має право судити, чи ти є патріотом своєї Батьківщини?

Це тільки деякі аспекти великої теми, що заслуговує на суспільне обговорення.

На якісь із цих питань у мене особисто є свої відповіді, інші – на стадії (вічного?) осмислення. Як, мабуть, і в кожного українця. Але лише тоді ми відчуємо себе єдиними, коли почнемо мислити й відчувати однаково, або принаймні будемо розмірковувати над одними й тими самими проблемами.

І цікаво, який із телеканалів зміг би при організації загальнонаціональної дискусії цілком абстрагуватися від політики? Чи для цього доведеться чекати, коли в нас з’явиться суспільне телебачення?

У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена
Бузина і Поярков дискутують / forUm
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
Коментарі
Код:
Им'я:
Текст:
2019 — 2020 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду