Країна суцільного плагіату

00:00,
9 Грудня 2011
1688

Країна суцільного плагіату

00:00,
9 Грудня 2011
1688
Країна суцільного плагіату
В Україні та вже навіть у далекому від скандалів Закарпатті розгортаються пристрасті навколо плагіату, до якого вдаються наші політичні діячі, коли готують офіційні промови на урочистих зібраннях або пишуть статті та інколи дуже розумні книги.

Як свідчить Вікіпедія, плагіат — це «привласнення авторства на чужий твір науки, літератури, мистецтва або на чуже відкриття, винахід чи раціоналізаторську пропозицію, а також використання у своїх працях чужого твору без посилання на автора».

А простіше - просто використання чужої праці, нехай й інтелектуальної.

28 червня 2011 року «прославилась» секретар Ради національної безпеки та оборони Раїса Богатирьова, яка виступила з промовою перед випускниками Києво-Могилянської академії.

Настирливі журналісти виявили, що думки пані Раїси якось унікально збіглися з цілими уривками з промови голови компанії Apple Стіва Джобса, яку він зачитав перед випускниками університету Стенфорд ще шість років тому.

А «Українська правда» спіймала на гарячому і самого гаранта Конституції, який видав у Австрії книгу «Opportunity Ukraine» (у вільному перекладі з англійської «Україна – країна можливостей») загальним накладом 50 тис. екземплярів. І знову допитливі журналісти не полінувалися і переклали декілька уривків у зворотному напрямку - на українську та російську. І виявили, що Віктор Федорович використав думки з багатьох джерел - в тому числі з статей журналу «Кореспондент», «Сеульського вісника», газети «2000», видання «Лівий берег» та навіть університетських рефератів. І все це без посилання на першоджерела і справжнє авторство.

Радниця Президента Ганна Герман всі звинувачення відкидає як безпідставні. Однак що поробиш - шила в мішку вже не приховаєш. Скандально... При чому на весь світ.

Не забарилося. І на Закарпатті розгорнувся свій міні-скандальчик на фоні плагіату. Комусь прийшло в голову уважно проштудіювати сайт обласної організації Партії регіонів. І зачепилося око лише за привітання заступника голови Закарпатської ОДА Івана Бушка з Днем Незалежності, яке він адресував всім краянам. Прискіпливий філологічний аналіз за допомогою «Гугла» виявив практично суцільну компіляцію тексту промови, складену з виступу різних українських чиновників, в тому числі й президента УСПП Анатолія Кінаха, навіть Київської міської організації партії «Єдиний Центр» за 2009 рік.

З одного боку - негарно. А з іншого питання – хто у цьому винен? Бо, як відомо офіційні виступи та промови практично всіх чиновників різного рівня готують їхні помічники-референти, розумні люди, в тому числі з журналістською освітою та багаторічною практикою. Бо інакше нашим керманичам прийшлося б цілими днями лишень складати тексти привітань, штудіювати довідники і щось постійно писати-писати-писати. А справи державні коли вирішувати?

Хто винен у чиновницькому плагіаті? Вважаю, що не лише прості клерки, які замість того, аби напружити свої мізки, займалися тупим «копіпастом» - виділив і вставив, тобто цинічно крали чужі тексти. Винні і самі чиновники, які підбирають собі таких помічників, а потім замість того, аби чесно визнати провину свого безголового оточення - починають ховатися від відповідальності.

Показово згадується у цьому контексті історія з міністром оборони Німеччини Карлом Теодором фон Гуттенбергом, який змушений був подати у відставку після того, як викрили плагіат у написаній ним докторській дисертації. В Україні був свій приклад - Володимир Литвин якось ще у 2001 році також за власним підписом опублікував статтю американського дослідника Томаса Каротерса. «Мені неетично коментувати цю проблему», - каже він тепер, ховаючи очі. Але визнав, що ту публікацію йому підготували помічники, він її прочитав і схвалив. А потім як сніг на голову прозвучало звинувачення у плагіаті. «Ви ж прекрасно розумієте, що це був удар, і нижче... І в голову прямо. Туди, куди ви подумали», - згадує Голова Верховної Ради України.

Світова історія знає ще більш одіозні випадки. Вперті дослідники звинувачують самого Шекспіра у крадіжці чужих віршів, ідей та думок. А Мольєр також виявляється вкрав сцену у Сірано де Бержерака. І навіть українська письменниця-класик Марко Вовчок публікувала за своїм підписом переклади світової класики, котрі виявилися ... чужими перекладами. Мова йде про казки Андерсена, які на її замовлення перекладали, а насправді «копі пастили» наймані працівники. Ось така халепа з класиками...

Але ж наші політики далеко не Мольєри і навіть не Сірано де Бержераки. Утім, виявляється, навіть цей факт не звільняє їх від відповідальності.

Особисто мені здається, що ці міні-скандальчики повинні піти всім на користь. І в першу чергу, це стосується не лише політичних діячів, а й тих людей, які відповідають за їхні офіційні промови та публікації у пресі. Мова йде саме про «майстрів пера», тобто журналістів, які дуже комфортно почуваються у оточенні чиновників високого (та не дуже) рангів.

А тепер історія з власного досвіду. Колега розповідав, що якось натрапив на свою статтю, що була надрукована у одному дуже популярному обласному виданні. Але за підписом іншої особи, відомого журналіста. З'ясувалося, що статтю просто брутально вкрали, навіть не переробивши назви, з інтернет-видання. А потім взявши до рук підшивку газети за декілька років, журналіст надибав на сотні (!) статей, які були банально здертими практично без редагування з відомих російських видань. Але за підписом закарпатського «писаки». Публічний скандал тоді вирішили не здіймати, аби не компрометувати «колегу по цеху», а з ним і всю пишучу братію. Розійшлися тихо-мирно. Світ та закарпатці не дізналися про ще один кричущий плагіат...

До чого все це? Бо насправді якщо проаналізувати всі офіційні промови, виступи і публікації - то випливе така сила-силенна плагіатної біомаси, що у цьому багні потонуть всі. Політики всіх рівнів, різнобарвних партій, включаючи, мабуть, і всіх без виключення українських президентів.

Бо вже й невідомо, хто у кого що вкрав, коли крадуть практично всі. І як бачимо не лише політики...

Країна суцільного плагіату. Невже заслуговуємо такої назви?

Тому нашим політикам у свою чергу раджу уважніше підбирати собі помічників і платити їм відповідно, за якісно пророблену роботу. Аби було за що потім питати. Та й іноді перечитувати свої «речі», аби потім скандально не червоніти. А журналістам - не вдаватися до крадіжок, які все-одно рано чи пізно випливуть на поверхню як досить неприємна речовина, що як відомо ніколи не тоне...

Аби наша країна перестала бути країною суцільного плагіату потрібно єдине - завжди мати свою власну думку. Так просто. Звісно, при умові, що вона у вас ще є.

Олександр Ворошилов за цю статтю, а також за статтю «Моя маленька інвестиція…» отримав третє  місце у Конкурсі матеріалів на тему журналістської етики.

У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена
Голос Карпат
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
Коментарі
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
2019 — 2022 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду