Початок розвитку можливий лише за такою схемою:
 

• філософи пропонують шлях;
• ЗМІ, за науковим методом, забезпечують у суспільстві критичне осмислення, відсівання корисного від шкідливого, накопичення придатного до використання;
• журналісти й редакції працюють на наповнення українського інформаційного простору якісно новою, демократичною культурою, котра зі світоглядно скаліченого комуністичним експериментом населення формує громадян;
• громадяни починають виконувати свій головний обов’язок – творять сучасне досконале суспільство і відповідну йому державу.

З кого розпочнеться розвиток?

З чиновників? Ні. Маючи можливість використовувати суспільні ресурси безпосередньо на власну користь, чиновник цілком закономірно воліє, щоб усе суспільство працювало на нього, а не він на все суспільство. Тобто, чиновник об’єктивно зацікавлений у паразитуванні за рахунок суспільства та недопущенні розвитку суспільства до стану, за якого суспільство унеможливить його паразитування.

З пересічного українця? Йому для того потрібно мати необхідні знання та можливість об’єднати свої зусилля з іншими. Теоретично це можливо, але лише за умови якісного інформаційного забезпечення українців.

З офіційних науковців? Теж ні, в суспільній царині таких немає. Максимум, на що вони здатні, так це, як президент НАНу Борис Патон, перед президентськими виборами вийти на Майдан і порадити – голосуйте за Юлю! А після виборів передумати і разом із президентом НаУКМА Сергієм Квітом звернутися до українців із закликом підтримати Віктора Януковича.

Втім, знайти чи згенерувати необхідні знання для розвитку нескладно, проблема не в їх відсутності. Проблема в інформаційному блокуванні таких знань.

Влада ЗМІ

Знаходять, відфільтровують і доносять до українців інформацію ЗМІ. Все, що відбувається потім, весь хаос у головах українці, всі неадекватні рішення, всі обрані посадовці та призначені ними чиновники й здійснювана ними політика, є лише наслідком діяльності ЗМІ.

Звісно, за прибутковістю на першому місці законодавчі посадовці, на другому – виконавчі чиновники, на третьому – судочинство, і лише на четвертому – ЗМІ. Але то за прибутковістю, а за вирішальним впливом на людей, а отже й на ситуацію в країні, головні – журналісти та їхні редакції.

Отут і виникає питання – якщо найвищі державні посадовці, спільно зі своїми родичами та подільниками-олігархами мають змогу грабувати країну мільярдними масштабами, то їхня мотивація цілком зрозуміла. А яка мотивація змушує загальну масу журналістів за копійки сприяти цьому пограбуванню й знищенню України, адже для них збитки від нікчемного стану країни набагато вагоміші оплати їхнього руйнівного інформаційного забезпечення? Ще в гіршій ситуації споживачі цієї інформації, пересічні українці – пакет гречки раз на п’ять років в обмін на гідний рівень життя, хіба це серйозно?

І все ж, як журналісти, так і суспільство в цілому дещо отримує, а саме можливість жити не думаючи, жити за рахунок проїдання, знищення своєї країни.

Хто відповідатиме за таке безумство? Найперше – українська нація через позбавлення себе гідного рівня життя, еміграцію та вимирання, позбавлення майбутнього своїх дітей і знищення своєї країни. Цей ганебний період і його «герої» залишиться як в пам’яті розвіяних по світу українців, так і нащадків, що працюють на території нинішньої України.

Для українців перворідним гріхом є результат проведеного над ними комуністичного експерименту. Сьогодні всі, без винятку, винні в тому, що відбувається. Але найбільше – журналісти. Цілком можливо, з часом до їхньої нинішньої діяльності в суспільстві сформується таке ж негативне ставлення, як нині до винних у проведенні розкуркулень, виселень, голодоморів, масових репресій та інших злодіянь комуністичного експерименту. Ще з релігійних канонів так повелося, що покликаний нести слово правди, приміром, священик, вважається стократ більш гріховним за неправедні діяння, ніж звичайний мирянин. Але та ж релігія вказує і шлях спасіння – усвідомлення, каяття і початок праведного життя.

Суспільний світогляд українця – жертви комуністичного експерименту відрізняється від сучасного світоглядного рівня приблизно так, як професійні знання та вміння погонича віслюків від знань та вмінь пілота міжконтинентального авіалайнера. Звісно, авіалайнер можна спробувати собі уявити як досконалого віслюка, на перші трактори так і казали – залізний кінь. Але спроба оволодіти новим за допомогою старих знань та вмінь приречена, щонайменше, на велике розчарування.

Не читайте радянських газет

Не читайте радянських газет, вони не тільки травлення псують, вони знищують вас і вашу країну.

Методів для того, щоб відрізнити радянську газету від сучасної, існує безліч. Але, яким би ви шляхом аналізу не йшли, ви завжди побачите щось одне – або пошук вождя, або творення громадянина.

Вся сьогоднішня українська культура є тоталітарною культурою, тобто культурою «не першої свіжості», за вдалим формулюванням того ж Михайла Булгакова.

«Так інших газет же немає!» – вигукнете ви вслід за доктором Борменталем. «От ніяких і не читайте» – порада професора Преображенського залишається актуальною.

Натомість, якщо ви прагнете добра українській нації, прагнете розвитку української держави, шукайте чи створюйте газети, блоги та партії, за допомогою котрих «кухарка» підніметься до рівня громадянина. Чиніть так, як чинив Ісус Христос – несіть суспільні знання людям і зневажайте тих, хто прагне стати кумирами людей та їхніми начальниками.

Логіка дуже проста: доки українці будуть нацією «кухарок», котрі, будучи позбавленими суспільних знань, шукають собі вождя, доти ми будемо займатися самознищенням. І головним інструментом цього знищення є «радянські» журналісти, газети й телебачення.

Об’єктивність

У журналістів свої правила служіння тоталітаризму. Одним із них є вимога об’єктивності й недопущення оціночних суджень журналістом.

Суть у тому, що є вожді, котрі можуть мати свої судження, і є всі інші, по-сталінському – гвинтики, котрі такого права не мають. Завданням журналіста є передача точки зору і волі вождів.

Така позиція цілком зрозуміла і правильна в межах тоталітарного суспільного устрою, адже країна буде некерованою при розмаїтті оціночних суджень та багатоваріантності відповідей на одні й ті ж питання. Вожді й самі собі ради не можуть дати і визначити, хто з них буде керувати країною, той, хто обіцяє, що у нього 2х2 буде дорівнювати 13, чи той, у кого 17. А якщо ще журналісти додадуть смути своїми варіантами відповідей? Та й хто вони такі,ті журналісти й прості українці, щоб мати власну думку? Таки чином, принцип об’єктивності є відвертим інструментом тоталітаризму в журналістиці.

Україна потребує творення нової, демократичної журналістики, головним завданням якої буде пошук істини. Це докорінно інший підхід, який матиме докорінно інші результати.

Проаналізуйте поведінку сьогоднішніх журналістів – вони не шукають істини, вони шукають вождя, експерта. При цьому пошук відбувається за дуже побічними ознаками – зміг отримати багато грошей, зміг стати народним депутатом чи президентом, отже людина мудра і корисна суспільству, а отже її думка важлива!

А чи багато ви бачили видань, які на чільне місце ставлять проблему і шукають шляхів її вирішення, накопичуючи при цьому результати та постійно їх удосконалюючи, і таким чином творячи нову, досконалу суспільну культуру? Ні, такі в Україні відсутні – істина нікому не є цікавою. І це також цілком зрозуміло – в межах тоталітарного устрою потрібен вождь – він і є істина. Який сенс щось досліджувати, накопичувати, вдосконалювати, якщо завтра оберемо нового вождя, і його воля перекреслить усі попередні пошуки? Ось чому тоталітарних журналістів і науковців-соціологів найбільше цікавить питання рейтингів кандидатів у вожді, а не те, що вони робитимуть, обійнявши високі посади, адже останнє має вирішувати виключно сам вождь.

Нація потребує героїв, які зможуть зупинити її падіння в прірву та спрямувати на шлях розвитку.

Але нинішній стан українців особливий – скалічені комуністичним експериментом люди, самі добровільно обирають шлях самознищення і тих посадовців, котрі реалізовують це завдання. При цьому люди абсолютно неадекватно вважають, що діють собі на користь.

У такій ситуації революційні герої здатні лише погіршити стан справ. Потрібні герої інтелектуальні, котрі навчать людей бути господарями власної землі й долі та здатності до розвитку.

На жаль, в той час, коли країна потребує інтелектуальних, еволюційних героїв, українські ЗМІ народжують і поширюють образи героїв революційного штибу, мовляв, потрібні герої на зразок вождя світового пролетаріату, котрий знищить усе зло. Відповідно, саме таких, революційних героїв, люди і обирають. А потім відбувається те саме, що й сторіччя тому – революційні лідери знищують усе, що опирається їхньому всевладдю. Цілком закономірно такі дії призводять до зниження цивілізаційного рівня нації, що робить її нежиттєздатною в сучасних умовах.

Презирство до інтелектуальної складової, до суспільних знань, до істини є головною рисою інформаційного простору України.

По своїй суті, сьогоднішня українська інформаційна політика є глибоко антихристиянською – Ісус Христос, котрий ніс знання людям в образі сина теслі, не є українським героєм. Образ страждальця аж ніяк не асоціюється з образом героя в українській культурі, нам ближче образ змальованого Іваном Франком хитрого Лиса Микити, котрий пристосовується до умов гноблення. А побачити в Христі надпотужного еволюційного героя ми нездатні – культура пошуку істини й розвитку нам чужа. Комуністичним експериментом в українцях було вкорінено зовсім іншу культуру – виживання в умовах нищення.

Зі здобуттям свободи ситуація змінилася, але культура, стереотипи поведінки залишилися старими. Для того щоб потрапити у звичну, психологічно комфортну ситуацію, українці добровільно обирають собі гнобителів, а потім протестують проти їхнього свавілля, погрожуючи бунтами та революціями.

Для українців суспільна культура сучасного рівня чужа і ворожа. Це в інших країнах, приміром, у тій же Польщі, журналісти заповнили інформаційне середовище світоглядними дороговказами на кшталт висловленого Яцеком Куронем: «Замість того, щоб палити урядові будівлі, створюйте свій уряд!». Цілком закономірним також є зведення в місті Свебодзіні найвищої в світі статуї Ісусу Христу і долучення Польщі до спільноти цивілізованих європейських держав.

Українські ж журналісти наповнюють інформаційний простір такою інформацією, під дією якої в Україні не тільки не зносяться монументи основоположнику злочинної комуністичної ідеології та практики, а навіть починають встановлюватися пам’ятники його найбільш одіозному подільнику – Сталіну. Що розраховують пожати українські ЗМІ, сіючи в країні зерна тоталітаризму – знову масові репресії, голодомори, концтабори? Чи просто бажають зникнення нинішньої української держави, як нездатної до життя в сучасних умовах?

Наближаються вибори. Спробуйте запропонувати українському суспільству щось у дусі Яцека Куроня, приміром, внести до бюлетеня пункт: «Жодному з кандидатів я не довіряю представляти мої інтереси, голосую за продовження пошуку гідних кандидатів». Найперше, вас не почують – немає у ЗМІ часу такими дрібницями займатися, потрібно смакувати зловживання нинішніх чиновників і заробляти на піарі за срібники їхніх конкурентів.

Але ще гірше буде, якщо скажете настільки голосно, що почують. Обуренню тоталітарного культурного середовища не буде меж – вас називатимуть противсіхом, вас звинувачуватимуть у прагненні збільшити й так непомірні витрати на вибори, вас ображатимуть і зневажатимуть усіма можливими засобами з метою довести, що ви ніхто й ніщо, що вам дозволено єдине – обрати собі повелителя. Українські ЗМІ зроблять все для того, щоб допомогти політичним наперсточникам у черговий раз швидко й надійно ошукати українців.

Утім, слід враховувати й те, що журналістське середовище ще більш орієнтоване на примітивне задоволення особистих потреб за рахунок суспільства, ніж середовище наскрізь корумпованих чиновників-посадовців.

Яцеку Куроню неймовірно поталанило, йому було кому казати: «Створюйте свій уряд!». В Україні цього казати немає кому. Ось чому варто сказати українцям – не читайте радянських газет, створюйте свої газети, що виховають із вас націю, здатну створити свій уряд.

Прочитавши цей матеріал, багато хто з журналістів скаже – неправда, у всьому винні не ми! Що ж, це буде цілком закономірна для нашого суспільства реакція. Але знайдуться й такі, хто виявиться здатним узяти на себе всю повноту відповідальності за стан справ у країні, вони наповнять інформаційний простір такою суспільною-політичною інформацією, яка дозволить Україні швидко вийти в число розвинутих країн. І вся слава та почесті належатимуть саме журналістам.

P.S. MediaSapiens не завжди поділяє точки зору авторів, які публікуються на сайті. Проте MS виступає за вільну дискусію. Тому ми готові надати можливість висловитися й тим, хто має іншу точку зору, та всім сторонам конфлікту (за наявності такого).