Кожен має право на власні погляди та на оціночні судження. В тому числі (і, може, в першу чергу) журналісти. От тільки ці погляди не повинні ігнорувати фактів, а оціночні судження мусять спиратися бодай на щось, крім колупання у власному носі та замріяного спогляданні стелі. Коли ж робиться інакше, коли некомпетентність підноситься до рівня принципу, то й результат маємо сумний – хоча, можливо, правильно оцінити цей результат може не кожен читач. Але це якраз і є найбільш небезпечним – адже масовій аудиторії від імені впливового видання подається викривлена або геть фальшива інформація.

За свіжими прикладами не треба далеко ходити. Провладні видання тут, як то кажуть, поза конкурсом; але цікаво подивитися, яку ж альтернативу їм пропонує опозиційна преса. Візьмімо один із головних рупорів об’єднаної опозиції – газету «Вечерние вести» за 26 липня 2012 року.

Як відомо, газета ця в силу своєї традиції та орієнтації на певну аудиторію, вміщує переважно російськомовні тексти. Але є там і україномовні статті: політичні, культурологічні або історичні. Серед останніх – розвідка Лева Кудрявцева «Я в серці маю те, що не вмирає», присвячена Лесі Українці.

Задум, як завжди у подібних випадках, благородний: дати читачеві нарис життя і творчості людини, котра, як справедливо зазначено автором статті, «була не лише справжнім поетом, народним трибуном, пророком. Вона мала дуже широкі інтереси: поезія, драматургія, проза, літературна критика, публіцистика, історія, фольклор, музикознавство, громадська діяльність».

Але ж реалізація задуму… От тільки деякі моменти.

«Вона з дитинства знала й любила твори Шевченка, Марка Вовчка, Пушкіна, Некрасова, Тургенєва». А чому пропущено Куліша, Старицького, Гайне, Міцкевича, які для неї важили куди більше за Некрасова?

«Вперше вона приїхала до Києва в січні 1876 року разом із батьками, щоб попрощатися з Миколою Драгомановим, який жив тоді на Кузнечній вулиці, 36 і збирався у подорож за кордон». А чом би тоді Пушкіна не назвати Олексієм, а Гюго – Віталієм? Навіть у радянські часи знали, що брата матері Лесі Українки Драгоманова звали Михайлом, і був він визначним мислителем, а водночас і «українським дрібнобуржуазним націоналістом» (уявіть собі, існував і такий термін!), бо ж сам Ульянов-Ленін вилив на його адресу чимало бруду, заявляючи, що той відбивав «точку зору селянина, настільки ще дикого, сонного, прирослого до своєї купи гною». Втім, у радянські ж часи виникла серйозна проблема з болгарами, котрі, попри всю свою любов до Москви, вперто не хотіли забувати про внесок Драгоманова-емігранта у становлення болгарської освіти та науки; бо ж, як писав ще Іван Франко, «помагаючи братам-болгарам зорганізувати перший болгарський університет, д. Драгоманов допоміг їм рівночасно поставити на ноги поважне наукове видавництво». Довелося радянській науці ділити Драгоманова на «правильного» та «неправильного». Зокрема, це стосувалося і впливу на свою племінницю. Але про це – трохи пізніше.

«Брала уроки гри на фортепіано в Ольги Деконор, дружини Миколи Лисенка». Узагалі-то дружину композитора Лисенка насправді звали Ольгою О’Коннор, і це можна дізнатися у будь-якому довіднику…

«Володіла десятьма мовами, досконало знала історію». Знов-таки: фахівці вважають, що володіла Леся Українка чотирнадцятьма мовами, не менше.

«Під час перебування у Криму в 1897 році познайомилася і потоваришувала з Сергієм Костянтиновичем Мержинським, який сприяв політичному розвиткові письменниці. Та їхня дружба виявилася трагічною – Сергій був безнадійно хворий на сухоти. Він помер у Лесі на руках…».

Сергій Мержинський навряд чи чимось міг «сприяти політичному розвиткові письменниці», значно більш освіченої, ніж він, родом із небуденної сім’ї, де були й громадівці, й народовольці, і соціал-демократи. Та й участь у нелегальних гуртках Леся Українка брала значно раніше, ніж познайомилася з Сергієм Мержинським (власне, саме ця участь і привела до знайомства: Мержинський здійснював зв’язок між білоруськими й українськими соціал-демократами). А якісний стрибок у політичному розвитку Лесі Українки стався раніше, коли в 1895 році вона жила в Болгарії біля хворого Михайла Драгоманова і мала змогу безпосередньо, а не в листах спілкуватися з ним:

О, не забуду я тих днів на чужині,

Чужої й рідної для мене хати,

Де часто так приходилось мені

Пекучу, гірку правду вислухати.

Уперше там мені суворії питання

Перед очима стали без прикрас.

Що ж стосується взаємин із Мержинським, то вони значили в Лесиній долі зовсім інше, про що автор статті у ВВ, схоже, просто не знає.

Дозволю собі послатися на Ігоря Сюндюкова (навмисно цитую не суху наукову розвідку і навіть не Забужчину «Notre dame d'Ukraine», а цілком приступну широкій аудиторії публіцистичну статтю з газети «День»):

«У грудні 1900 року Леся, яка ще весною двічі навідувала свого друга в Мінську, дізнається, що жити йому залишилося лічені тижні. До того ж Мержинський цілком самотній... І вона, чудово знаючи, що таке біль і страждання (бо перенесла кілька важких операцій на кістках та суглобах рук і ніг), не вагалась ані секунди: негайно бути з ним.

Невже міг зупинити Ларису Петрівну характер Мержинського, що став під впливом хвороби досить важким? А побутові труднощі? Всі залишили його – з тим більшою самовіддачею буде доглядати його вона! Багато що просто вражає, коли дізнаєшся про останні місяці цього кохання. Вона, знаючи, що Сергій дотепер кохає іншу жінку, біля ліжка хворого пише від його імені листи до «суперниці». Знаходить у собі сили сказати в листі до матері: “Не буду, звичайно, говорити тобі, що начебто мені тепер легко жити це неправдою було б, та лише нагадаю тобі, що я дуже стійка, отже ж, ти можеш бути впевнена, що мені ніяка небезпека не загрожує. Часом навіть злість на себе відчуваю, що занадто вже стійка”. І пише прекрасні вірші:

“Все, все покинуть, до тебе полинуть, –

Мій ти єдиний, мій зламаний квіте!

Все, все покинуть, з тобою загинуть,

То було б щастя, мій згублений світе!”

Більше того, у Лесі стало сил на феноменальний творчий злет: не відходячи від вмираючого, вона за одну ніч, з 18 на 19 січня 1901 року, створює “Одержиму”, першу з циклу своїх геніальних драматичних поем. Ось рядок з листа цих днів: “Зізнаюсь, що я писала в таку ніч, після якої довго буду жити, якщо вже тоді живою залишилась. І писала, навіть не вичерпавши скорботи, а в самому її апогеї. Якби мене хтось спитав, як я з усього цього вийшла живою, я б могла відповісти: “Я з цього створила драму...” Згадаймо лише один аспект iз неосяжної проблематики цього Лесиного шедевра: чи варто отаке людство, як воно є, жертви Христа-месії? І ще – хіба гідні ймення Людини ті, хто тільки недавно горлали “Розіпни його!”, а тепер до нестями радіють, бо Він воскрес...

Сергій Мержинський останні 2 тижні життя вже ні з ким не розмовляв. 3 березня 1901 року він помер на руках у Лесі. Ця феноменальна жінка не тільки не зламалася – вона переплавила своє безмежне Горе у вогні творчої фантазії, яка допомогла їй створити в майбутньому головні свої шедеври – попри страшну хворобу».

Хтось може сказати – ну, не показав автор статті цього епізоду з життя поетеси, ну, не зрозумів його, але ж показав інші, розповів про них. Та ж суть проблеми в тому, що Лев Кудрявцев «пропустив» і «не зрозумів» моменту перетворення талановитої й освіченої літераторки і публіцистки на геніальну поетесу, яка впевнено ввела українську літературу в контекст довічних світових сюжетів, водночас надавши цим сюжетам українського виміру.

Був і третій визначальний чинник у житті Лесі України – крім її спілкування (листовного й особистого) з Михайлом Драгомановим і взаємин із Сергієм Мержинським. Це – знайомство і близькі стосунки з Ольгою Коцюбинською, їхня багато в чому загадкова дружба, цих двох визначних жінок-мисткинь, що звали одна одну у листах «Хтось і Хтосічок». Сюжети ці (тут я відсилаю читача до книг Соломії Павличко та Оксани Забужко) автор статті обходить увагою, – так само, як і замовчувану в радянський час драматичну поему «Бояриня» чи «Оргію» з її виразно антиімперським спрямуванням…

І ще одна річ, про яку мав би обов’язково згадати сумлінний автор: Леся Українка принципово не писала російською мовою художні твори – лише один вірш – «Когда цветет никотиана» – написаний нею російською на парі:

…И голос милый нам звучит,

Как будто в тишине журчит

Струя волшебного фонтана,

Бегите прочь от этих чар,

Они зажгут в душе пожар,

Когда цветёт никотиана.

Російською мовою вона писала публіцистичні та науково-популярні статті для демократичних петербурзьких видань – головним чином для заробітку (бо тоді одна стаття давала коштів на безклопітне життя впродовж кількох місяців), не поступаючись при цьому жодними ідейними принципами. Чи важливий цей вимір творчого життя Лесі Українки? Як на мене, так – не менше, ніж згадана у тексті статті революція 1905 року. До речі, про революцію. «У Києві Леся зустрілася із студентом Київського університету Клементом Васильовичем Квіткою, своїм майбутнім чоловіком, який згодом став юристом, етнографом, фольклористом». Перепрошую, але Климентом. Це по-перше. І по-друге, Климент Квітка у 1917–18 роках був заступником (чи, як тоді називалася ця посада, «товаришем») міністра юстиції УНР. Не менш важлива «деталь» для характеристики Лесиного чоловіка, чи не так?

Та годі. Бо на нас чекає ще одна стаття у цьому ж номері «Вечерних вестей». Цього разу – радикально антиамериканська, написана якимось Андрієм Орестовим із відверто лівацьких позицій. Отже, стаття «Выстрелы Авроры», присвячена трагедії, яка сталася в провінційному містечку Автора під час прем’єри заключного фільму трилогії про Бетмена «Темний лицар».

«История американской культуры – это история вечного противостояния. Белые, черные и цветные, вожди, индейцы, восставшие рабы, генералы. Справедливый и сильный Белый Брат выходил против неграмотного и не достойного жизни раба или полукровки. Сила порождает силу, насилие порождает месть. “Все равно правда всегда была, есть и будет на нашей стороне”, – думают, говорят и провозглашают белые американцы – потомки англосаксов и избирают себе черного президента», – безапеляційно стверджує Андрій Орестов і продовжує: «Вся американская культура замешана на противостоянии. Насилие – фундамент их искусства. Преимущественно, конечно. Раньше, когда деревья были большими и натуральными, а не из пластика, то есть в XIX веке, идеалы добра торжествовали в скромном, по мировым меркам, богобоязненном американском обществе и величественной американской литературе. Марк Твен, Джек Лондон, Уолт Уитмен. После них черные крылья войны, мистики и страха расправили Фенимор Купер и Эдгар Алан По».

Це відкриття, яке тягне на Нобелівську премію: Фенімор Купер (помер 1851 року) й Едґар Алан По (помер 1849 року), виявляється, жили й творили після Волта Вітмена (помер 1892 року), Марка Твена (помер 1910 року) і Джека Лондона (помер 1916 року). Оце вже містика, найвищого ґатунку! Ну, а щодо «черных крыльев войны, мистики и страха» у Фенімора Купера, то їх, як на мене, значно більше в мультсеріалі про Тома і Джері…

«Носители Добра – простые американцы не держат оружие в сейфах и подвалах за семью замками и сигнализацией. Они хранят его на видных местах, берут с собой в супермаркет (на всякий случай) или в путешествия. Оружие им нужно, чтобы защитить себя от таких же добрых, как они сами, сограждан. Сегодня, в десятых годах XXI века, Добро в Америке победило окончательно. Пистолет стал таким же доступным продуктом, как хлеб и молоко», – не вгамовується Андрій Орестов. Тільки от проблема: насправді зовсім не сьогодні став пістолет «доступним продуктом». Існує така собі друга поправка до Конституції США, складова знаменитого Білля про права, ухвалена 1794-го і запроваджена 1795 року: «Оскільки для безпеки вільної держави потрібна добре організована міліція, право народу мати і носити зброю не повинне обмежуватися». До речі, ці поправки написано «батьком Конституції» Джеймсом Медісоном і підтримано першим президентом США Джорджем Вашингтоном. Вага цього конституційного положення величезна: американська демократія стала «демократією озброєного народу». Звісно, за все доводиться платити: але ані зовнішні вторгнення до США, ані спроби насильницького перевороту, ані тоталітарні експерименти різних ґатунків з моменту набуття сили цією поправкою стали неможливі. Чи є вона сьогодні анахронізмом? Можливо. Чи не передає американська поп-культура куті меду в оспівуванні «добра з кулаками»? Теж можливо. Але не забуваймо, що однодумцем американських батьків-засновників був такий собі Іван Мазепа: «Самопали набивайте! Острих шабель добувайте», – писав він в одному зі своїх віршів – і завершував: «Же през шаблю маєм права». Чи, може, Мазепа був «буржуєм», американцем або ж агентом США? Сумно, панове, сумно…