Вибори завжди актуалізують дискусію про громадянську позицію журналіста та проблему відвертої заангажованості. Грань між ними досить тонка. Ми вирішили з’ясувати, що з цього приводу думають відомі експерти та головні редактори.

MediaSapiens поставив такі запитання:

1. Чи спостерігається, на ваш погляд, у тих чи інших певних ЗМІ відкрита критична налаштованість проти влади або, навпаки, відкрита підтримка її дій? За яких умов така критична налаштованість або лояльність можуть стати або можуть вважатися заангажованістю?

2. Чи накладає журналістська професія обмеження щодо висловлення журналістом власної громадянської позиції, особливо під час виборчих кампаній? Чи може журналіст-публіцист у своїй публічній діяльності ототожнювати власну громадянську позицію з підтримкою певної політичної сили чи політика або з критикою однієї політичної сили?

3. Чи можете ви поділитися власним досвідом щодо того, як уникати упередженості у своїй журналістській діяльності, якщо особисто ви є активним прихильником певної політичної сили або, навпаки, виступаєте проти неї? Чи вважаєте ви взагалі важливим уникати упередженості в журналістській діяльності?

Олександр Чекмишев, голова комітету «Рівність можливостей»:

1. Однозначно! В усіх перерахованих варіантах! Бо навіть у часи, коли десемантизуються поняття й розмиваються цінності, істинні принципи насправді не змінюються. В тому-то й річ, що заангажованість, ангажованість, упередженість та інші більш чи менш близькі їх синоніми бувають різними. Великий тлумачний словник української мови (2002) означує їх так: ангажованість – ідеологічна схильність (літератури, мистецтва) до інтересів якого-небудь класу, суспільного угруповання і т. ін.; заангажувати – 1) запросити кого-небудь на роботу за договором на певний строк (зазвичай до театру); 2) запросити до танцю.

Залишмо театр у спокої. Нині чомусь побутує ширше розуміння заангажованості у значенні на когось працювати, комусь прислужувати. Але заангажованість, коли йдеться не про підтримку когось, а про критику, – це ще й демонстрація світогляду, ідеології, тобто вірності певним цінностям і принципам. Тому в журналістиці (яка, з огляду на свої функції інформування, громадського контролю та налагодження комунікації, традиційно має бути прискіпливішою до влади) більш прийнятний саме критичний підхід, а не лояльність і підтримка – отже й заангажованість як критицизм. Хоча, звісно, багато що залежить віт типу ЗМІ та жанру – стандарти для телебачення, таблоїдів чи якісної преси, звичайно, різні.

У своїх проміжних узагальнених звітах за результатами медіамоніторингу ми намагаємося вживати термін «заангажованість» мінімально, надаючи перевагу таким формулюванням, як «критичність» «плекання позитивного (чи негативного) іміджу», «надає перевагу» тощо. В оперативних же тижневих звітах, де експерти стисло коментують кількість знаків чи секунд на користь чи проти якоїсь партії і водночас оцінюють контент, термін «заангажованість» вживаємо доволі широко. Причому як у першому, так і другому (наведених вище) значеннях.

2. Звісно, накладає. Але й тут не все однозначно. Телевізійний журналіст – партійний симпатик – це все одно що Олександр Нєвзоров (пам’ятаєте пітерські «600 секунд», а потім фільм «Наші» про січневі події 1991-го, в якому героїзувалися бійці Вільнюського ОМОНу). Це правда, що професійні та етичні стандарти професії під час виборів стають жорсткішими. І все ж я не згоден, що тут є якісь обов’язкові, доречні для всіх ситуацій, рамки. По-перше, стандарт для телевізійників і газетярів різний. Бо останні, як і їхні видання, більшою мірою мають право на власну думку й позицію, позаяк газетярство – це журналістика думок.

Наприклад, «Газета виборча», яку навряд чи хто назве порушницею стандартів, свого часу під час парламентських виборів у Польщі, (тоді вона взагалі відмовилася друкувати політичну рекламу, натомість запропонувавши політикам самим писати про «фішки» своїх партій за гонорар), якось вийшла з колонкою на першій шпальті. Заголовок  – «Чому я буду голосувати за “Союз свободи”»? Підпис –  шеф-редактор Адам Міхнік. Чи було це агітацією? Для когось, може, й так. Але для інших – передовсім моральним дороговказом інтелектуала не так щодо конкретної політичної сили (тоді ця партія не отримала багато голосів), як стосовно уособлюваних нею цінностей і принципів.

Ще промовистіше це виглядає під час теперішніх українських виборів. Приміром, телеканал ТВі за весь час кампанії з 30.07.2012 по 09.09.2012 присвятив Партії регіонів у новинах майже 3 години «негативу» (10327 секунд), трохи більше години «нейтралу» (4311 секунд) і лише 245 секунд «позитиву»; «Дзеркало тижня» – відповідно 374792, 41592 (удев’ятеро менше), 9457 (у майже сорок разів менше) друкованих знаків.

Скажете, що з точки зору формального телевізійного і навіть газетного стандарту це однозначна заангажованість? Так! Але переконаний, що в країні, де Партія регіонів фактично не бере участі у кампанії, а замість неї це робить прем’єр, президент, представники центральної і регіональної влади (майже 100% партійних спікерів – офіційні особи); де «позитив» і «нейтрал» Партії регіонів на загальнонаціональних і регіональних телеканалах нашої вибірки (бо вони служать) УДЕВ’ЯТЕРО перевищує показники всіх умовно прохідних партій разом узятих (понад 178 годин проти 22-х на всіх), ТВі, «Дзеркало тижня» і ще зовсім небагато інших ЗМІ саме завдяки своїй «заангажованості» й «незбалансованості» виконують суперфункцію: дають аналіз прорахунків парламенту нинішньої каденції й легітимізованої ним виконавчої влади, тобто роблять те, що мають робити всі нормальні медіа під час виборів – говорять про дотримані й недотримані обіцянки та наслідки урядування.

3. Не знаю, чи є тут якісь абсолютні канони. Життя, як правило, більш розмаїте. Два приклади кінця 2004-го (це коли була Помаранчева революція, про яку нині згадують далеко неоднозначно). Перший: мої студенти з Інституту журналістики пішли пікетувати телеканал «Інтер» із гаслами «Допоможемо колегам говорити правду». Їхнім неформальним лідером була тендітна четвертокурсниця у картатих штанцях, беретці й окулярах – такий собі виліплений «Репортер Шрайбікус» (хто пам’ятає шкільні підручники з німецької). Саме вона наполягла й переконала, щоб учасники пікету познімали помаранчеві стрічки: «Висловлюйте свої політичні симпатії будь-де, а тут ми журналісти». Нині ця дівчина моя дружина.

Другий: тоді ж, наприкінці 2004-го, група журналістів пікетувала Кабмін. Зараз усіх не згадаю, але пам’ятаю, що була Наталка Лигачова, Даня Яневський, Юлія Мостова. Прийшов Анатолій Борсюк і почав роздавати помаранчеві стрічки. Дав і мені. Я взяв. Це була моя перша й остання за всю ту революцію стрічка. Як тоді, так і нині, вона не уособлює для мене якихось політичних збурень і, тим паче, «вождів». Просто ту стрічку дав мені немолодий і втомлений чоловік (всі тоді добре знали, що коїться на каналі «1+1»). Вона була його непростим і мужнім рішенням. І Анатолій Давидович поділився цим рішенням зі мною.

Яніна Соколовська, головний редактор газети «Известия в Украине»:

1. Сам факт возникновения этих вопросов у уважаемой «Телекритики» свидетельствует о том, что наша журналистика пребывает в переходном периоде от Шариковых к непосредственно Шарикам.

Тем, кто учился журналистике в вузах, и тем, кто осваивал её на практике, известно, что мы обязаны: оставаться над схваткой; предоставлять право высказывания всем сторонам конфликтов; не брать оружие, находясь в зоне боевых действий, и не забывать, что украинские выборы – это своего рода боевые действия, а ручка (компьютер) – это тоже оружие.

Высказывание личных мнений журналистов возможно в авторских колонках, которые могут совпадать либо не совпадать с мнением редакции. Всё остальное – искренняя либо продажная заангажированность, которую маскируют под аналитику либо расследования.

2. Что во время выборов является журналистским трудом, а что – агитацией, прописано в законах, которые нет смысла сейчас цитировать. Мы не имеем права путать профессиональную журналистику с аматорской политикой. Многие коллеги идут во власть (в парламент) не для того чтобы заниматься законотворчеством, а ради того чтобы получить доступ к документам, которые можно использовать в журналистской деятельности. Эту ошибку допускали журналисты времён перестройки, работавшие в 80-х. Эту ошибку мы видим повторяющейся в условиях современной Украины.

На примере многих известных в мире медиакорпораций можно убедиться, что в их офисах запрещено использование партийной символики или политически брендированной одежды. У нас же она применяется сплошь и рядом, что снимает всякие вопросы об объективности СМИ.

Журналист – это профессионал. При этом он гражданин своей страны, имеющий собственную политическую позицию, которую он не имеет права навязывать читателям (слушателям, зрителям). Мы должны давать людям информацию и позволять им думать и выбирать самим. Если они не думают и выбирают гречку, если они голосуют не умом, а желудком – это отчасти и журналистская вина: мы либо даём людям мало информации, либо оформляем её в недоступные формы.

3. Предубеждённость лишает журналиста объективности. Она провоцирует и внутреннюю цензуру, что сказывается на сборе, проверке и публикации фактов. В «Известиях в Украине» главное требование к информации – достоверность. Основное требование к публикациям – право высказывания для всех сторон: для власти, для оппозиции, для политологов, которые резюмируют слова политиков. Эти правила соблюдаются свято. И нас не тревожит, что кто-то из авторов, надеющихся на публикацию только своего «единственно правильного мнения», уйдёт обиженным.

Володимир Павлів, журналіст, публіцист, викладач Українського католицького університету:

1. На мою думку, немає якраз нейтральної налаштованості українських ЗМІ до влади – є або підтримка, яка переважає, або критична налаштованість окремих ЗМІ. Заангажованістю це є завжди. Питання в суспільній виправданості такого ангажування.

2. Звісно ж, накладає, а під час виборів – особливо. Деякі журналісти, здебільшого за кордоном, щоб уникнути спокуси демонструвати свою громадянську позицію всупереч вимогам професійної етики взагалі відмовляються писати на виборчі теми, а то й ідуть у відпустку. Інша справа – публіцист. Публіцист роками і численними публікаціями завойовує собі право на позицію, яку можна ототожнювати з підтримкою чи критикою певної політичної сили – але при цьому завжди ризикує своєю репутацією.

3. Уникати упередженості у журналістській діяльності вважаю найважливішим у нашій професії. А щодо власного досвіду, то тут простіше – уже багато років не беру участі у виборах і не симпатизую жодній політичній силі. Якщо пишу, то всіх критикую однаково злостиво і тим самим уникаю упередженості щодо когось конкретного.

Єгор Соболєв, керівник бюро журналістських розслідувань «Свідомо»:

1. Як це було і в 2004-му, більшість журналістів відверто налаштовані проти влади. Ця влада їм не подобається як громадянам і як журналістам, тому що за президентства Януковича кількість місць для професійної роботи скоротилися, канал ТВі – остання чудова ілюстрація. З іншого боку, мені здається, що більшість професійних журналістів залишаються в рамках професійних стандартів і відділяють особисті погляди від подання інформації. Все, що журналісти пишуть у блогах, часто є відвертою негативною агітацією проти влади, засудженням її дій. Але при цьому подання новин, інтерв’ю, репортажів залишається професійним. Хоча виклик зараз дуже серйозний – як за цієї влади зберегти стандарти об’єктивності.

2. Професія накладає певні правила при поданні інформації. Все, що стосується інформаційної журналістики, має відбуватися за стандартами: всю значущу інформацію має бути подано, всі значущі точки зору має бути подано, погляди має бути відділено від фактів. Щодо громадянської позиції та її висловлення, я вважаю зараз ганебним для представника будь-якої професії не мати громадянської позиції. Держава відверто гниє та гине, і під цими уламками страждає багато людей. Тому казати «а я тільки журналіст» – це так само безвідповідально, якщо казати «а я тільки лікар», «а я тільки вчитель».

Щодо підтримки чи виступів проти конкретної політичної сили – ще десять років тому я впевнено сказав би, що ні. Журналіст у звичайних умовах не має ані агітувати за певну політичну силу, ані виступати проти. Але, з іншого боку, уявімо ситуацію, коли ви йдете вулицею й бачите, що ґвалтують дівчину – ви не можете залишатись адекватним, ви будете битися, кричати, щоб зупинити ці дії – якщо ви нормальна людина, звісно. Якщо ви ненормальна людина, то зробите вигляд, що це вас не стосується й підете далі. Як на мене, це те, що відбувається в усій країні. І журналіст, який казатиме, мовляв, через традиції журналістської безсторонності я маю на все це заплющити очі й не виявляти своєї громадянської позиції, – він просто скотина й ідіот.

З іншого боку, важливо підкреслювати, що ти це робиш як громадянин, не варто це представляти як журналістську позицію. Я, чесно кажучи, не згоден із колегами, що той невихований охоронець на Всесвітньому газетному конгресі напав на Катю Горчинську та Олену Притулу як на журналісток. Він напав на них як на громадянок, громадських активісток, які висловлювали свою позицію щодо справжніх дій влади стосовно утисків медіа. Вони не були в цей момент журналістами, вони не збирали й не розповсюджували інформації. Так само коли я закликаю людей захищати Андріївський і збираю гроші на підтримку політичних в’язнів, я не є журналістом. І будь-які протиправні дії проти мене в цей момент не будуть злочинами проти журналіста, і мені не варто показувати посвідчення й кричати, що перешкоджають моїй журналістській діяльності. Це просто регулюється вже іншими статтями Кримінального кодексу. Але не робити цього всього, що робили Катя й Олена, і не виходити на їхній захист, не підтримувати політичних в’язнів – я вважаю, це просто гріх. 

3. Є абсолютно прості правила, які дозволяють вирішувати цей конфлікт інтересів. По-перше, якщо ти є прихильником певної політичної сили, тобі не варто описувати її діяльність, саме як журналісту. Але ти можеш описувати її діяльність як публіцист, учасник мітингу, агітатор. Але як журналісту тобі краще утриматися від матеріалів про цю політичну силу. По-друге, якщо ми говоримо про стандарти інформаційної журналістики, то вони незмінні – подавай точки зору різних політичних сил, включно з тими, які тобі не подобаються. За умови, якщо ця точка зору має значення – це важливо. Ми нещодавно говорили про це з Вахтангом Кіпіані: при обговоренні мовного питання запрошувати Фаріон і Колесніченка – це не журналістика, це антижурналістика, порушення стандартів, бо їхні точки зору не є найбільш значущими в даному питанні. Набагато професійніше пошукати людину, яка справді знається на тому, як регулювати мовну проблему. Тому старі добрі стандарти завжди можуть допомогти вирішувати конфлікт інтересів між собою-журналістом та громадянином.

Я нещодавно пояснював це адвокату компанії, яка намагається забудувати Андріївський узвіз. Компанія почала зрізати дерева на Замковій горі. Як журналіст я описую судовий процес цієї справи, а як громадський активіст хочу вступити в цей суд третьою стороною, бо мерія відверто саботує боротьбу. І адвокат мені каже: так ви ж заангажовані! Я кажу: ні, бо як громадський активіст я маю точку зору і хочу її відстоювати, я за те, щоб на Андріївському нічого не будувалось, як і вимагає закон. А як журналіст я висвітлю вашу точку зору, позицію мерії, громадських активістів, але вже не свою. 

Інна Кузнецова, головний редактор Київського бюро «Радіо Свобода»:

1. Критична, але об’єктивна налаштованість – це, як на мене, обов’язок ЗМІ. Як представники влади, так і опозиції воліють, аби ви писали хороше лише про них і погане лише про їхніх політичних супротивників. На тему заангажованості, вочевидь, можна багато філософствувати, втім, життя таке, що так чи інакше заангажованими є більшість медіа. І це не лише українська, а й світова практика. Але в демократичному суспільстві дуже скоро стає очевидним, на кого працює ЗМІ. В Україні, до речі, треба взяти до уваги, що ми маємо справу з освіченими людьми, які дуже швидко помічають, куди «гнеться» газета, журнал чи телеканал. Відомий американський канал Fox News часто критикують за відданість республіканцям, провладними свого часу вважали декілька телеканалів в Італії. З подібними проблемами стикаються й британські медіа.

2. Об’єктивність, неупередженість, точність, зваженість і чесність – це основні принципи роботи журналістів «Радіо Свобода». А кореспонденти у своїй роботі не мають відображати особисті погляди й думки, тобто вони мусять бути політично відстороненими. Ми повинні дотримуватися цих правил, і ми робимо це. Дається це непросто, оскільки кожен журналіст – це в першу чергу людина зі своїми поглядами, вподобаннями, громадянською позицією, і лише потім професіонал. Утім, іноді дописувачі на форумах чи слухачі в ефірі теж закидають нам, мовляв, ви підтримуєте якусь політичну силу. Хоч це і не відповідає дійсності, але людина сформувала це в своїй уяві. Переконати її в зворотному дуже складно.

До речі, під час виборів обмеження на журналіста накладає ще й закон про вибори. Водночас, ситуація в ЗМІ виглядає так, що об’єктивність та неупередженість – радше виняток, аніж правило. Ще кілька днів тому соціальними мережами гуляв випуск однієї програми запорізького телебачення. Юна публіцистка звела докупи все, що зводилось і не зводилось. Утім, здається, вона цим особливо не переймалася. Чи то була її громадянська позиція, чи хороший гонорар, чи настанова шефа до виконання, сказати важко, але журналістикою назвати її програму-монолог ще складніше.

З іншого боку, дедалі більше доводиться чути, що журналіст повинен висловлювати свою громадянську позицію, як приклад згадаю серіал The Newsroom.

3. Корпоративні правила вимагають уникати конфлікту інтересів. Активний антагонізм чи активна прихильність – це так само конфлікт інтересів. Це, по суті, упередження. Кожен гість ефіру чи слухач, який стає також частинкою програми, мають право на свій погляд, однак моє завдання – сприяти тому, щоби журналіст, який веде цей ефір, був спроможним ставити неприємні й складні запитання тому, кому симпатизує.