Андрій Нинка, студент і викладач докторської програми з журналістики Університету Меріленд, США, колишній співробітник видань The Daily Record, Gannett daily та The Ukrainian Weekly, розповідає про те, чим відрізняється сприйняття журналістики у Сполучених Штатах та Україні.

У журналістському середовищі в Україні сьогодні точиться дискусія про те, наскільки взагалі потрібна профільна освіта, а тим паче диплом PhD. Виходячи з ваших власних спостережень та розрахунків, ступінь доктор журналістики – що він означає в професійному плані у Сполучених Штатах?

Я буду говорити виходячи з власного досвіду, хоча думаю, очікування у всіх більш-менш схожі. Після того, як я закінчу PhD-програму, я хочу отримати хорошу роботу на факультеті одного з головних дослідницьких інститутів країни і продовжувати викладати й робити дослідження у сфері, яка мене цікавить. Але тут важливо зрозуміти, що американські університети по-різному визначають свої програми, деякі говорять тільки про журналістику – це вужчий напрямок. Деякі створюють програми з масових комунікацій – це ширший напрямок, коли серед студентів будуть і ті, хто досліджує комунікацію у сфері охорони здоров’я чи якійсь іншій конкретній галузі, або ще вужче – міжособистісний аспект комунікації. Засновники програм вважають: якщо назвати ширше, то випускники матимуть кращі шанси знайти роботу. Я так не думаю: зараз на ринку головне – показати, що ти вже зробив, яке дослідження провів, у якій сфері ти є експертом.

Ви майже рік проводили дослідження в Україні за програмою академічних обмінів імені Фулбрайта, чи помітили різницю в тому, як PhD-програми з журналістики сприймаються в українському академічному суспільстві порівняно з американським?

Про PhD-програми складно говорити, бо тут ідеться не просто про галузь, скажімо, журналістику, а про академічний клімат у країні, такій як Україна. Проблема – відсутність рівного співвідношення того, що ти повинен зробити, щоб отримати ступінь, і що потім академія зможе тобі повернути за твої зусилля. В Сполучених Штатах ти вкладаєш увесь свій час у роботу над PhD-дослідженням, це 6-7 років. За цей час ти не можеш заробляти багато грошей, можливо, тобі пощастить і ти будеш отримувати стипендію. Але ти знаєш, що коли ти випустишся з хорошим дослідженням за плечима, матимеш дуже високі шанси отримати добре оплачувану роботу. Це непроста робота, але ти заробляєш, тебе розглядають як інтелектуала і все це означає досить хороше життя.

Чим ступінь доктора з журналістики в Україні відрізнятиметься від диплому, отриманого в Сполучених Штатах? Українські докторські дослідження можуть конкурувати із західними?

Якщо повернутися до українського контексту, то навіть якщо ти витратиш увесь час та сили, отримаєш PhD-диплом із журналістики, потім отримаєш роботу в якомусь університеті – тобі платитимуть мало. Я помітив, що в Україні досить престижно бути професором, але потім складно вижити тільки за рахунок цього, і тому це проблема для людей, які насправді хочуть цим займатися. Це великий виклик для України – якщо ти не можеш утримати людей після того, як вони отримують диплом, як ти будеш підтримувати достойний рівень досліджень у країні? Це особливо актуально, коли йдеться про такий університет, як Києво-Могилянська академія, я бачив деякі роботи докторантів – був позитивно шокований. Це дуже якісні дослідження, написані англійською мовою, одразу очевидно, що це висококваліфіковані спеціалісти, але як ти їх утримаєш в Україні, де зарплати для професорів настільки низькі?

А якщо говорити про професійну журналістику. Під час одного зі своїх виступів на конференції ви сказали, що на відміну від американського суспільства журналістика в Україні сприймається як елітарна професія. Поясність, із чого такі висновки?

Я помітив, що в українському суспільстві журналістику й досі сприймають як професію, якою можна пишатися. Вона належить до престижних професій, люди хочуть бути журналістами. Навіть попри те, що зарплати не дуже високі й робота досить складна. У США подібне ставлення було раніше, 40–50 років тому. А з часом журналістів почали бачити як безпосередніх учасників політичних процесів – якщо була проблема в державі, то журналістів вважали частиною проблеми, учасниками політичних подій, лобістами, частинками великої політичної машини. В США люди втрачають віру в журналістів, думають, що це люди, які не завжди переслідують правду, не дотримуються етичних норм. В Україні зовсім інакше, журналістів бачать скоріше, як захисників. Якщо є стурбованість тим, що робить уряд, то журналісти – це надія, на яку можна покластися.

Чому, на вашу думку, існує така разюча різниця у сприйнятті професії?

Журналістів часто використовують для того, щоб поширювати піар про державу, вони пишуть проплачені матеріали, нахваляючи деяких політиків. У відповідь на всі ці закиди я нагадую своїм колегам про історію дисидентського руху в Україні. Дисиденти запропонували суспільству таке сприйняття, що справжні журналісти перебувають в опозиції до влади. Певною мірою багато людей і досі в це вірять  – якщо держава намагається дістати нас, то журналісти заступляться та допоможуть. У Сполучених Штатах ніколи не було потреби в такому дисидентському русі.

У своєму докторському дослідженні ви, власне, й намагаєтеся визначити роль журналістики в американському суспільстві та що американці думають про журналістів і їхню роль у житті країни сьогодні?

Якщо ти спрямовуєш відповідь респондента своїм питанням про те, чи журналіст бореться за свободу та демократію, то відповіді завжди будуть у позитивному руслі. Якщо ж запитання максимально нейтральне та не підштовхує до певної відповіді, багато з того, що першим спадає на думку респондентам – журналісти – це люди, які не поважають особистого життя, які втручаються в життя інших, агресивні люди, які не сприймають відмови, які намагатимуться пробратися туди, де їм не місце, вони завжди в гонитві за сенсацією й прагнуть роздути історію з нічого. Інколи з цим складно не погодитися, особливо якщо ми говоримо про висвітлення якихось катастроф, спортивних скандалів. Візьмемо приклад нещодавніх вибухів у Бостоні. Можна легко знайти відео за 10–20 футів від того місця, де пролунали вибухи, і перше, що ми бачимо – люди з камерами, які перелазять за огорожі. Ти бачиш, як поліція тебе ненавидить, як люди навколо хочуть, щоб ти пішов, бо вони намагаються допомогти, а ти – в них на дорозі, і ти заважаєш – ти нічого не робиш, просто стоїш і знімаєш. Так думають більшість людей, коли говорять про пресу в США. Але погляньмо на це з іншого боку. Після вибухів ФБР збирала всі можливі фото та відео, зняті під час події, вони були критично необхідні для того, щоби спіймати винуватців. Те саме було під час подій 11 вересня: журналістів, які всюди лізли, ненавиділи, але саме їхні знімки потім мали критичне значення як докази та символи для кожного громадянина та країни в цілому. Тобто, якщо говорити про просте сприйняття преси в США, то люди казатимуть про настирну пресу, яка пхає свого носа куди не слід, але якщо ти почнеш допитуватися в людей, чи їм потрібна преса, вони скажуть – так, бо нам завжди потрібен такий свідок, як преса.

Десять років тому багато досліджень аудиторії в США показували, що в суспільстві було переконання, мовляв, журналістика – дуже прибуткова професія. Чи існує це і досі?

Я думаю, люди не завжди знають, у яких межах коливаються зарплати журналістів, але й межі ці можуть бути дуже широкими. Якщо ми говоримо про когось, хто працює ведучим на телебаченні  – вони мільйонери, але скільки таких людей – 9–10 осіб. Навіть журналісти, які працюють на «Нью-Йорк Таймс», я маю кілька таких друзів, вони живуть у Нью-Йорку, але вони не заробляють дуже багато. Коли я працював у маленькій газеті, я заробляв 22 тисячі доларів на рік, для України ця сума може здатися великою, але в США цього недостатньо, половину цієї суми потрібно було віддавати тільки за квартиру. Я думаю, що зараз у суспільстві вже є якесь розуміння, що пожежники, поліцейські, журналісти, вчителі отримують недостатньо, як на те, що вони роблять для суспільства.

Журналістика в США – конкурентна сфера?

Неймовірно.

До цього можна додати, що минулого року в Сполучених Штатах і Європі випускників журналістських факультетів було більше, ніж пропозицій роботи на ринку. Тоді чому професія користується великим попитом серед молодих американців?

Відповідь та сама, що й на запитання: чому молоді люди хочуть іти на магістратуру. В багатьох бачення професії асоціюється з такими визначними особами, як Боб Вудворд, справа «Вотергейт» – це події й люди, які змінили суспільство, вони були відомі, вони показали: те, чим ти займаєшся – важливе, твоя ідея може змінити суспільство. Всі розуміють, що ти займаєшся цим не для того, щоб заробити великі гроші, та водночас тобі не доведеться просто сидіти в кабінці в офісі – ти постійно в русі, ти спілкуєшся з людьми – ось що цікаво молодим. Заради цього вони вступають на магістратуру, вони платять за це гроші, і коли вони закінчують освіту – вони хочуть роботу, вони сподіваються, що врешті опиняться у великому місті, у великому видання, і гроші тут не найголовніший компонент.

Окрім усього іншого, зараз тривають шалені зміни в самому середовищі, в тому, як робиться журналістика. Який ваш прогноз щодо подальших викликів професії і, власне, як готуєте до них своїх випускників?

Ми постійно говоримо студентам, що сфера змінюється, розвиток інтернет-технологій впливає на професію, але ми також говоримо, що головне в журналістиці – це написання та збирання інформації. Що б там не було, але тобі потрібно вміти знайти інформацію, розкрити тему й цікаво написати про це. Для будь-кого, хто хоче бути в цій професії, важливо пам’ятати: якщо ти найкращий у пошуку теми, інформації та її розкритті – ти отримаєш роботу, не має значення, про яку саме галузь ми говоримо – завжди будуть потрібні люди, які можуть якісно розкрити тему та написати про це. Це ніколи не змінюється.