Зенон Завада: «Ніхто, крім нас, не гарантує якості журналістської роботи»

Зенон Завада: «Ніхто, крім нас, не гарантує якості журналістської роботи»

00:00,
7 Серпня 2013
3032

Зенон Завада: «Ніхто, крім нас, не гарантує якості журналістської роботи»

00:00,
7 Серпня 2013
3032
Зенон Завада: «Ніхто, крім нас, не гарантує якості журналістської роботи»
Зенон Завада: «Ніхто, крім нас, не гарантує якості журналістської роботи»
Колишній власкор The Ukrainian Weekly в Києві Зенон Завада – про роботу в Україні й у США, журналістську етику та свою нераціональну любов до України.

Зенон Завада – американець українського походження, народився і вчився в США, але завжди мріяв про Україну. В Києві він з лютого 2005 року. Працював редактором Київського бюро американської англомовної газети The Ukrainian Weekly до травня 2011 року, а зараз є фрілансером. За словами Зенона, він назавжди б залишився в Києві, навіть мав намір стати громадянином України.

Якщо в США Зенон Завада писав переважно про бізнес, то в Україні – й про політику, й про культуру. Він висловлює захват українськими журналістами, які відстоюють своє право на професію і свободу слова. Свого часу підтримав акцію руху «Стоп цензурі!», вдягнувши футболку руху під час прес-конференції президента Віктора Януковича. Він переконаний, що ситуація зі свободою слова в Україні з 2005 року значно погіршилася. Але водночас стурбований і тим, що американський уряд почав жорстко ставитися до медіа.

Щодо дотримання журналістських стандартів, то, на думку Зенона, тільки журналісти можуть гарантувати їх якісне дотримання.

Від часу перебування в Києві Зенону Заваді вдалося зробити кілька гучних журналістських розслідувань. Зокрема, у травні 2005-го він взяв інтерв’ю в міністра юстиції Роман Зварича, в якому той зізнався, що не здобув освіти магістра в Колумбійському університеті, як до того зазначив у своїх біографіях, а також визнав, що не працював доцентом (assistant professor) у тому ж університеті, і професором (associate professor) у Нью-Йоркському університеті. А нещодавно «Український тиждень» опублікував статтю, в якій Зенон Завада викривав конфлікт інтересів ректора Українського католицького університету Бориса Ґудзяка, який поїхав разом зі священиками в глибинку Тернопільської області, щоб освятити теплиці мецената університету Дмитра Фірташа.

Про свою роботу в Україні та США Зенон Завада розповів в інтерв’ю MediaSapiens.

– Зеноне, як ви опинилися в Україні?

– Я українського походження, мій дід із Борислава. Він утік у 1944 році, ми знали, що більшовики його шукали, і якби він залишився, то його вбили б або забрали до Сибіру. Бо його рідного брата відправили в Сибір, і ми досі не знаємо, яка його доля.

Я народився в Нью-Йорку, де є велика українська громада. Мені завжди було цікаво знати про Україну. І за першої можливості за програмою обміну Вашингтонського університету з Московським я як студент поїхав до України. Це було в 1997 році. Мені нецікаво було їхати в Москву, я хотів побачити Київ. Тоді я пробув в Україні 4 місяці.

А в лютому 2005 року, після Помаранчевого повстання (я ці події називаю повстанням, а не революцією), я приїхав сюди як власний кореспондент The Ukrainian Weekly – це газета української громади Америки, яка виходить англійською мовою з 1933 року.

До цього я пропрацював журналістом 4 роки в США. І коли сталося Помаранчеве повстання, The Ukrainian Weekly якраз шукали нового власного кореспондента, то я все покинув і приїхав сюди. В той час The Ukrainian Weekly мав офіс у Києві на вулиці Городецького, мені було дуже комфортно працювати. Це був чудовий час для журналістів: злет свідомості, відкритість політиків. Я пам’ятаю, в УНІАНі було 3-4 прес-конференції щодня, і було про що писати. І не тільки в політиці, а й в культурному житті. Було настільки багато різних новин, що я навіть не завжди встигав за всіма цікавими подіями.

– Чи зараз ви представляєте The Ukrainian Weekly? Якщо ні, то чи має газета зараз спеціального кореспондента в Києві?

– Після обрання Віктора Януковича The Ukrainian Weekly у 2011 році закрила свій кореспондентський пункт у Києві, продала приміщення і скоротила посаду. Тепер я пишу до The Ukrainian Weekly як фрілансер за гонорари.

– Хто є читачем The Ukrainian Weekly? Який у газети нині наклад?

– Наклад був величезний у пік популярності в 60-х роках, коли була третя хвиля еміграції. Газета дуже ретельно стежила за подіями в Україні. А зараз, на жаль, тираж набагато менший – десь 7 тисяч примірників, і поступово падає. Газета розповсюджується переважно за передплатою, продається в кількох українських крамницях. Видання заявило цього року, що поступово переходить в онлайн. Я думаю, що всі друковані видання поступово перейдуть в інтернет. Через 10–20 років друковане видання буде розкішшю.

Головний редактор The Ukrainian Weekly – Рома Гадзевич, яка вже працює там 36 років.

– Ви за освітою журналіст? У яких медіа працювали в США?

– Я закінчив факультет міжнародних студій «Мир  і вирішення конфліктів».

Після навчання працював в інформаційному агентстві Futures World News.

Дев’ять місяців писав про економіку у Вашингтоні. Потім три місяці стажувався в економічному відділі, писав про економіку в провідному світовому інформагентстві фінансових новин Bloomberg News.

Потім я вирішив, що хочу побачити Америку й писати про суспільство. Тому із січня 2000-го по травень 2001-го працював у провідній газеті міста Winston-Salem у штаті Північна Кароліна – Winston-Salem Journal. Писав про тютюнову індустрію й велику судову справу проти виробників сигарет. Їздив до Флориди, щоб висвітлювати події судової справи (жертви жили в штаті Флорида).

Залишив цю роботу, щоб приїхати в Україну і висвітлювати візит Папи Римського влітку 2001-го для National Catholic Register, щоб писати книжку про гучну судову справу проти виробників сигарет, яку виграли 500 тисяч жертв куріння на суму $145 мільярдів (правда, ця сума пізніше була значно скорочена). На жаль, не закінчив книжки (написав 70 сторінок).

Потім майже рік писав про цитрусову індустрію до видання Lakeland Ledger (місто Lakeland у штаті Флорида). А в лютому 2005-го приїхав до Києва як редактор київського бюро The Ukrainian Weekly.

У 2007 році перейшов на кілька місяців до Kyiv Post. Із січня по травень 2008-го був головним редактором цього видання. А потім знову повернувся до київського бюро The Ukrainian Weekly, де працював до травня 2011-го. У 2011-му цю посаду було скорочено.

Працював політичним аналітиком для Phoenix Capital.

Від січня 2012 року працюю фрілансером, пишу для The Ukrainian Weekly, інколи для Kyiv Post, «Українського тижня» і Marketwatch, (американський сайт фінансових новин). Крім того з жовтня 2012-го працюю політичним аналітиком і редактором для Concorde Capital (інвестиційний банк Ігоря Мазепи).

– Ви пишете в Ukrainian Weekly, Kyiv Post, «Український тиждень». Які теми вас найбільше хвилюють?

– У США я завжди про бізнес писав. А тут, в Україні пишу про політику і бізнес, але я бачу, що тут бізнес і політика часто одне й те саме. Також пишу про культуру. Пишу англійською. А мої статті українською редагує дружина, яка має філологічну освіту.

– Ви створили сім’ю в Києві, але в США не повернулися. Чи означає це, що ви залишилися в Україні назавжди?

– Не можу так сказати. По-перше, коли я кажу, що хочу тут жити, то самі українці мене переконують цього не робити. У мене в 2007 році був такий оптимізм, що я навіть хотів отримати українське громадянство, але українці мене відмовили. Я б із радістю тут жив. Навіть із усіма тими незручностями. Навіть якщо будуть загрози для мене як журналіста через участь у якійсь акції. У мене є нераціональна любов до України, якої не можна пояснити логічно.

До речі, дуже багато ваших молодих людей хочуть отримати якісну освіту за кордоном. Але дуже прикро, що ті люди, які мають владу і можуть щось змінити на краще в Україні, не роблять цього. При цьому відправляють власних дітей до західних вишів.

– Чим вам ще подобається Київ?

– Зелене місто. Мені подобається Поділ, який поділений на квадрати і цим нагадує Нью-Йорк. Дуже зручне, чудове метро, зручніше, ніж у Нью-Йорку. А ось широкі проспекти мені не подобаються, це якась радянська мода. Хоча в Америці також такі є. Але по-справжньому я відчув себе киянином, коли зіткнувся з наданням комунальних послуг :)

– Ви приїхали до України на хвилі Помаранчевої революції. На вашу думку, чи погіршилася ситуації зі свободою слова в нашій країні відтоді, коли ви приїхали?

– Безумовно, і значно. Ті януковичі й германи в адміністрації кажуть, мовляв, яка проблема зі свободою слова, в інтернеті можеш говорити, що хочеш. Це правда, я можу в соціальних мережах писати про все, що захочу. Але свободу слова повинен відчувати кожен професійний журналіст. Щоб він отримував гідну зарплату і міг об’єктивно й по совісті висвітлювати події. А цього не існує. Значна кількість ЗМІ під контролем президентської адміністрації. Писати по совісті журналістам майже неможливо. Багатьох колись вільних ЗМІ вже не існує, приміром УНІАН чи ТВі. Практично всі телеканали висвітлюють не важливі, а скоріше жовто-скандальні новини про ДТП чи про те, що кіт заліз на дерево.

– Як ви ставитеся до намагань журналістської спільноти захистити своє право на професію? До різних акцій, заяв організацій і руху «Стоп цензурі!» тощо?

– Я дуже поважаю українських журналістів, які борються не тільки в умовах тиску і переслідувань, а й в умовах низької зарплати. Багато з них – талановиті люди, вони могли б займатися іншими справами й почуватися комфортніше, не відчувати загрози для здоров’я, життя.

– Які акції вам найбільше запам’яталися?

– Найбільше я пам’ятаю ті, в яких брав участь. Наприклад, на мою думку, дуже ефективною була акція 2010 року, коли під час першої прес-конференції Януковича ми ставили запитання у футболках «Стоп цензурі!».

– Часто політики нарікають на те, що українські журналісти не дотримуються журналістської етики: пишуть незбалансовано чи упереджено. Цими питаннями в Україні займається Комісія з журналістської етики. Але оскільки вона працює на громадських засадах, то не в змозі відстежити такі факти й відреагувати на них. Хто займається питаннями журналістської етики в США? Чи можуть там позбавити журналіста посвідчення, якщо, приміром, доведуть його упередженість?

– Немає жодної державної структури в США, яка б займалася журналістською етикою. Є Спілка професійних журналістів у кожному штаті і великих містах. Часом вона активно працює, часом ні. Члени Спілки – редактори чи журналісти, і вони не завжди мають час цим займатися.

Між американськими журналістами й редакторами є домовленість, що ми повинні «контролювати» один одного, перевіряти роботу наших колег щодо дотримання стандартів. Тому що ніхто не гарантує якості журналістської роботи, крім нас, і тільки ми самі можемо забезпечити високі стандарти, щоб підтримати довіру наших читачів. І я вважаю, що ця система досить ефективно працює, хоча й не завжди. І коли ми бачимо, що хтось із наших колег порушує якісь правила, особливо отримує кошти за статтю (джинса) або пише плагіат, то це дуже серйозно. До речі, якщо тебе ловлять на плагіаті, це фактично кінець твоєї кар’єри.

В Америці акредитація є тільки до держаних органів. На решту заходів немає акредитації. Я вважаю, що це правильно. Бо будь-яка людина може бути журналістом. Так, треба вміти швидко друкувати й знати етичні принципи журналістики, але не обов’язково ці знання отримувати в університеті.

– Чи доводилося вам писати інформаційні запити в Україні? Якщо так, то чи задовольняє вас те, як держслужбовці відповідають на ваші запити?

– Неповно, й непрофесійно, й нешвидко. Ми розуміємо, навіщо створена така система. Це навмисно зроблено, щоби ставити перепони перед журналістами. Приміром, коли я працював у Kyiv Post, то найбільше проблем мав із запитами до міліції, яка не реагувала, затягувала тощо. У США прес-служби без проблем відповідають на усні запити журналістів.

– На день хрещення Русі в Києві побили й затримали представниць Femen і російського фотографа, що працює для New York Times, Дмитра Костюкова, який знімав Femen. Чи часто журналісти й фотографи в США потрапляють у такі ситуації, тобто страждають через свою професійну діяльність?

– Ви чули про останній випадок, як американський уряд вимагав телефонні розмови і список розмов від Associated Press. Це прецедент, до речі. Мене дуже хвилює, як останнім часом федеральний уряд ставиться до мас-медіа.

– А як він ставиться до ЗМІ?

– Жорстко. Є загроза, що стежать за електронним листуванням журналістів, підслуховують телефонні розмови. І вимагають від ЗМІ звітів.

Щодо масових акцій, то не так жорстко, як в Україні. Журналіст – громадянин, він повинен бути рівним з іншими на масових акціях. Міліція повинна ставитися до всіх однаково: чи це мільйонер, чи бездомний, чи журналіст. Я проти того, щоб журналістам видавали окремі жилети.

– А може у вас на виборах якийсь спортсмен прийти на виборчу дільницю і сказати, що він журналіст?

– У нас під час виборів немає такого протистояння. Востаннє це було 2000 року, коли був перерахунок голосів. Але щоб було насильство, то цього не було.

Західний світ відрізняється від пострадянського тим, що є чітка межа до насильства. До речі, за помаранчевих часів міліція була спокійніша, а за Януковича стала агресивнішою. Наприклад, нещодавно на день Хрещення Русі на Майдані незалежності стояли люди, які не кричали, не скандували, а міліція їх жорстко розігнала, бо була постанова суду про заборону масових акцій. Але, вибачте, вони в той день не протестували проти патріарха Кирила, хоча мали право це робити також.

І, до речі, такі заходи починаються і в Америці. Приміром, коли Республіканська партія організувала свій з’їзд і прийшли тисячі протестувальників, то їх відокремили подалі, створивши для них окрему зону. Я хочу сказати, що є загальні світові тенденції щодо обмеження індивідуальних прав людей і свобод, свободи слова, зібрання тощо.

– Восени Україна може підписати угоду про Асоціацію з ЄС? На вашу думку, чи достатньо українські медіа інформують про цю угоду, про її наслідки для України?

– Ні. Запитайте в пересічного громадянина, що він знає про цю угоду? Вони не уявляють, що все, для чого працювали західно орієнтовані українці, все вирішується протягом наступних трьох місяців. І мас-медіа в цьому винні. Ця одна подія може вплинути на життя мільйонів людей, і люди повинні змусити Януковича підписати цю угоду. Всі кажуть, що він не проти, але я на сто відсотків не переконаний, мені здається, що йому байдуже. Складається враження, що головне для нього – це протриматися при владі. І він знайде спосіб це зробити, або з Угодою про асоціацію, або з Митним союзом. Думаю, що його ідеальний варіант – не підписати угоду ні з ЄС, ні з МС.

– Які телеканали ви дивитеся? Звідки отримуєте міжнародну інформацію – з українських чи з іноземних ЗМІ?

– Я не маю телевізора і принципово не дивлюся телебачення. Інформацію отримую з «Української правди», «Українського тижня», трохи «Радіо Свобода». Міжнародні новини дізнаюся з ВВС, хоча маю до них застереження. Я переважно читаю новинні агрегатори, щоб мати повну картину дня. Телебачення реальної картини не дає.

Ще я слухаю Національне радіо, щоб більше знати про українську культуру й історію, радіо «Еммануїл» для християнської просвіти, навчання й насолоди.

– Як ви вважаєте, якщо журналіст стає політиком, він може й надалі вважатися журналістом?

– Поняття «журналіст» радикально змінилося за останні 10 років. З’явився новий вид – блогер. Журналіст – це людина, яка отримує оплату за свої сюжети чи статті. Якщо політик, який отримує зарплату за політичну діяльність, напише статтю, то може отримати гонорар. А блогер – це людина, яка часто й послідовно висвітлює якусь подію, але не отримує за це винагороди.

На мою думку, в Україні акредитація має залишитися лише до найвищих державних органів. А до міської ради повинна мати змогу зайти будь-яка людина. До речі, у Нью-Йорку я можу зайти до міської ради, хоча там більші терористичні загрози, ніж тут. А в Києві до мерії не можна вільно зайти.

– Ви пишете про українську мову. Де вчилися української, чи розумієте російську?

– Мову вчив у суботній школі. З 1 до 12 класу щосуботи ходив до суботньої школи церкви Святого Юра в Нью-Йорку. І щонеділі відвідував греко-католицьку церкву. Російською я вільно читаю, але розмовну мову не завжди розумію, бо вона значно відрізняється від письмової, там багато сленгу.

Я із сином розмовляю англійською, дружина – українською, а російської він на вулиці навчиться. У Києві українська мова звучить вдома, на святах чи урочистостях. А з друзями, в офісі всі переходять на російську. Я вважаю, що це погано, і боюся, щоб мій син так не чинив.

У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
Коментарі
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
2019 — 2022 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду