Про що журналістам не варто запитувати в письменників

Про що журналістам не варто запитувати в письменників

00:00,
29 Липня 2013
8944

Про що журналістам не варто запитувати в письменників

00:00,
29 Липня 2013
8944
Про що журналістам не варто запитувати в письменників
Про що журналістам не варто запитувати в письменників
Які журналістські питання найбільше дратують Оксану Забужко, братів Капранових, Юрія Іздрика, Ірену Карпу, Любка Дереша, Івана Андрусяка та Ірен Роздобудько.

Сьогодні все частіше чути скарги на якість роботи журналістів, зокрема під час інтерв’ю. Адже щоб бути цікавим співрозмовником, необхідно серйозно готуватися, інакше наступного разу з вами просто не захочуть спілкуватися. Так що ж потрібно, щоб не потрапити у такий «чорний список»?

MediaSapiens поцікавився в українських письменників:

1. Про що журналістам не варто запитувати під час інтерв’ю?

2. Які журналістські питання вас дратують найбільше?

Оксана Забужко:

1. Не варто запитувати про те, на чому геть зовсім не тямишся, бо ніхто не зобов’язаний влаштовувати тобі безкоштовний лікнеп (як відповіла одному нашому журналістові одна європейська літераторка, «чому я маю робити за вас вашу роботу?»). Не варто також запитувати відвертих дурниць на кшталт «що б ви подарували президентові на день народження?» або «скільки ви заплатили за вхідний квиток на доброчинний концерт із вашою участю?» (я не жартую, питали в мене й таке!), бо це вже вияв не тільки некомпетентності, а й елементарної неповаги («мені наплювати, хто ти і які в тебе погляди, в мене є моя тема»). На Заході в таких випадках публічні особи відповідають: «Наступне питання, будь ласка», – і журналіст розуміє, що ляпнув щось не те. В нас журналісти, як і чверть віку тому в СРСР, під час скандального телеінтерв’ю з Маргарет Тетчер, жодних увічливо поданих «червоних сигналів» не розпізнають – і в 99 випадках із 100 продовжують наполягати на своєму ляпі, збільшуючи таким чином у суспільстві міру абсурду.

2. Ті, на які я вже відповідала давніше. Це означає, що людина, йдучи на інтерв’ю, не потрудилася навіть поґуґлити, тобто взагалі до розмови не готувалася. За європейськими стандартами – це «геть із професії». (Для порівняння: за всі роки своєї літературної кар’єри на Заході я жодного разу не зустріла журналіста, який би не прочитав, ідучи на інтерв’ю, принаймні одної моєї паперової книжки з доступних у перекладі – і не перерив усіх моїх інтерв’ю – статей – і т. п. текстів від першої особи, які міг знайти в мережі своєю рідною мовою. А ще страшенно дратує віднедавна поширений, як чумка, хамувато-розв’язний «московський стиль» «дранґ-унд-штурму», – коли запитують не для того, щоб почути відповідь, а щоб покрасуватися за твій рахунок: отут уже дійсно, як в анекдоті, – «повбивав би!» (с).

Брати Капранови:

1. Найдурніше запитання, яке, на жаль, чуєш досить часто, це «розкажіть якийсь смішний випадок, що з вами траплявся». Стандартні запитання ми знаємо вже багато років, тому намагаємося побудувати розмову так, щоб заздалегідь включити всю банальщину в оповідь – тоді в журналіста зникає бажання питати «чи не ходили на побачення один замість одного» і «чи ви дружин не плутаєте», а натомість виникають нові цікаві повороти. Тому ми не можемо узагальнити свій досвід до рівня порад журналістам. Єдине, що скажемо – найціннішою є жива розмова, коли журналіст швидко реагує, повертає розмову, ставить питання по ходу – тоді немає відчуття довгого монологу, спілкування жвавіше, та й читачу приємніше. А найприкріше відчуття – коли запитують, як в анкеті, без зв’язку запитань із попередньою темою чи відповідями. Почуваєшся, як у міліції.

2. Ми не капризні і вважаємо, що якщо під час інтерв’ю вдалося зацікавити журналіста його темою – все було добре, тому дурні запитання нас не дратують, а навпаки, закликають до творчості. Звісно, рекорд світу – це запитання журналістки одного з обласних телеканалів: «Хлопці, ви хто? Я про вас нічого не знаю, тому швиденько мені розкажіть, про що питати». Але це принаймні чесно.

 Юрій Іздрик:

1. Запитувати можна про будь-що. Якщо журналіст бодай трохи готується до розмови і знайомиться як не з творами письменника, то хоча б із кількома попередніми інтерв’ю, то в кожному конкретному випадку він сам зорієнтується, яких тем торкатися не варто.

2. Запитання мене не дратують (хоча зазвичай я не відповідаю на запитання про приватне життя) – дратують окремі видання (чи журналісти) і методи їхньої роботи, відповідно є «чорний список» таких ЗМІ. Це не те щоби «мертва зона», а, скажімо так, «зона ризику», в яку намагаюся не потрапляти.

 Ірена Карпа:

1. Розкажіть історію знайомства з вашим чоловіком. Це правда вийшло через фейсбук?

2. Ірена Карпа, ви більше співачка чи письменниця? А загалом смішать письменників питання про творчі плани та джерела натхнення, думаю.

 Любко Дереш:

1. Не варто запитувати в письменника про його особисте життя, варто розрізняти приватну і професійну сферу. Все, що письменник хоче повідомляти світові про себе, він повідомляє у своїх книгах. Зосередженість на жовтій інформації краде увагу в тих ідей, послань, які намагається передати літератор, і підриває сам процес культурного діалогу в країні, сильно цим здешевлюючи його.

2. Значною мірою епоха роздратованості журналістськими запитаннями залишилася для мене в минулому, на початках спілкування з пресою. Мені здається, запитувати в письменника, що б він сам хотів у себе запитати (таке іноді теж можна почути!) – це спосіб перекласти свою роботу на іншого. Хочеться, щоби запитання були більше по суті, прив’язані до контексту, й менше торкалися другорядних тем. Втім, професіонали завжди це робили й роблять відмінно.

 Іван Андрусяк:

1. Це банально, але не треба мене запитувати про творчі плани. І якщо запитаєте про «стан і перспективи українського книговидання», то я чемно щось відповім, але при цьому подумаю, що журналіст не в дискурсі. І якщо, перш ніж говорити зі мною про якусь книжку, не конче мою, журналіст її прочитає, то я буду щасливий.

2. Жодні журналістські питання мене зазвичай не дратують. Деякі смішать, але то інша річ. Проте якщо ці питання не дуже притомні, я можу трохи познущатися у відповідях. Не очевидно – але так, що той із читачів, хто в темі, зрозуміє, що я знущаюся.

 Ірен Роздобудько:

1. Не варто питати «про що ви пишете», адже буде зрозуміло, що журналіст нічого не читав, не знає, й автор йому по барабану.

2. Про моє донецьке походження й перехід на українську мову. Вже трошки набридло про це відповідати...

ГО «Детектор медіа» понад 20 років бореться за кращу українську журналістику. Ми стежимо за дотриманням стандартів у медіа. Захищаємо права аудиторії на якісну інформацію. І допомагаємо читачам відрізняти правду від брехні.
До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування ідей та створення якісних матеріалів, просувати свідоме медіаспоживання і разом протистояти російській дезінформації.
У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена
Фото: lib.oa.edu.ua
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
Коментарі
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
2019 — 2024 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду