Чи українські журналісти моральніші за своїх колег часів нацизму?
Виділіть її та натисніть Ctrl + Enter —
ми виправимo
Чи українські журналісти моральніші за своїх колег часів нацизму?
Сучасна журналістика далеко пішла від стилістики доби вікторіанської Англії. І від доби антифашистського Опору – також. Ба (скажу зараз страшну єресь) навіть від часів переможного нацизму. Адже тоді існували неписані норми, згідно з якими піймані на відвертій брехні, на брутальному хамстві чи на фінансових зловживаннях персонажі, навіть високопоставлені, ставали для широкої публіки нерукопотисними, а для журналістів – бойкотованими в якості коментаторів чи інтерв’юйованих. І як про ньюзмейкерів про них не надто воліли згадувати – хіба що йшлося про якісь скандали, про брудні речі.
І нехай ті норми були недосконалими, та вони існували – і діяли.
Наведу вкрай драстичний приклад, як то кажуть, на межі фолу.
Був у нацистському русі такий собі Юліус Штрайхер, патологічний антисеміт і герой Першої світової війни, талановитий оратор і переконаний соціаліст. 1922 року очолювана ним Соціалістична партія влилася до лав нацистської партії Гітлера. 90 років тому він почав випускати антисемітську газету Der Stürmer («Штурмовик»), головним редактором якої залишався до падіння нацизму. Постійно демонстрував свою особисту відданість Гітлеру; той, у свою чергу, патронував Штрайхеру і до часу прикривав його від недругів.
На повну силу Штрайхер розвернувся був після приходу нацистів до влади. Він одержав посаду ґауляйтера Франконії та звання группенфюрера СС – і не відмовляв собі ні в чому. Його слово було на території ґау (області) законом, кожен, хто ставав на його шляху чи викликав незадоволення, міг потрапити за ґрати й зазнати тортур. Ба більше: Штрайхер любив особисто катувати ув’язнених, використовуючи для цього свій улюблений хлист, із яким гуляв вулицями Нюрнберга. На додачу, він мав величезну кількість коханок, яких змушував до співжиття з ним, шантажуючи їхніх чоловіків. Одним словом, це був такий нацист, який наче зійшов на землю зі сторінок радянської пропаганди. Водночас його не те що не любили – його відверто зневажали провідні діячі НСДАП, а колеги-журналісти (зауважте, з насильно «уніфікованих» гітлерівцями видань) оминали дводесятою дорогою…
Герман Геринг, Рудольф Гесс, Роберт Лей, Ялмар Шахт та інші провідні нацисти поводилися зі Штрайхером як із типовим нерукопотисним: вони ігнорували його на публічних заходах та головно заявляли, що він своїми непристойними статтями та аморальними вчинками ганьбить Третій Райх, а Геббельс неодноразово забороняв його публічні виступи. І тільки особиста приязнь Гітлера якийсь час рятувала цього нациста; але врешті-решт фюрер змушений був відступитися, і 1940 року Штрайхер утратив усі посади, залишившись тільки головним редактором свого Der Stürmer.
Цікаво, що на Нюрнберзькому процесі більшість обвинувачених намагалася триматися подалі від Штрайхера і не спілкувалася з ним, а коли їдальню для обвинувачених розділили на відсіки для прийому їжі, Штрайхер потрапив до компанії найпереконаніших нацистів, до Гесса, Редера та Ріббентропа. За свідченням психолога Густава Гільберта, який працював з ув’язненими, «останні двоє сиділи з ображеним виглядом – їм вочевидь було не до душі приймати їжу разом із такою одіозною фігурою, як він».
Боюся, сьогодні етичний рівень політичної поведінки та журналістської діяльності часом не дотягує навіть до того, який я щойно описав. Адже на щедру фінансову допомогу Євросоюзу, призначену сектору Газа, жирують тамтешні лідери ХАМАСу, які не приховують своїх намірів довести до кінця справу Гітлера – Гіммлера – Штрайхера, а ліволіберальні журналісти охоче беруть інтерв’ю у цих діячів як представників «гнобленого підступними сіоністами народу» (пам’ятається, те саме було й у Mein Kampf)…
Але мова не про гріхи й огріхи західних політиків та журналістів, а про наші вітчизняні терени, про те, що коїться сьогодні на них.
Про те, що у програмах Савіка Шустера резонерами-моралістами весь час підпрацьовують політичні діячі, відомі багатомільярдними корупційними оборудками чи перманентними зрадами своїх виборців, не писав тільки лінивий. З якою впевненістю у своїй правоті ці персонажі докоряють молоді за нестриманість і безкультурність, як чесно і безстрашно вони викривають непослідовність опозиції, як щиросердо вчать народ правильно жити! Куди там Геббельсу – Жданову: ті були надто емоційними й експансивними, а ці сивочолі мудреці виглядають утіленням усіх можливих і неможливих чеснот. І хоча таких персонажів постійно ловлять на брехні, і хоча вони повсюдно демонструють відверте хамство, їх продовжують запрошувати не тільки до Шустера (тут усе зрозуміло – для нього найголовніше, за його ж словами, щоби шоу виглядало динамічним та видовищним), а й на начебто пристойні телеканали; ба більше – ці персонажі є шанованими експертами для зарубіжних радіостанцій. Ні, я розумію, що модний принцип збалансованості вимагає, аби кожної тварі було по парі, але ж чи не продовженням такого принципу в політичній царині виглядає пропозиція речників «партії влади» припинити кримінальні справи і проти протестувальників, і проти їхніх катів із «Беркуту» та інших «крилатих» формувань? Повний баланс – жертва та кат однаково винні (й невинні одночасно), їхні позиції рівноцінні!
Ясна річ, позиція «партії влади» обов’язково має бути представлена у мас-медіа. Але ж усе-таки її речниками не повинні бути нерукопотисні фігури. Чи українські журналісти мають менше мужності й слабші моральні принципи, ніж їхні колеги, змушені працювати за умов нацизму в Німеччині?
Та і в Радянському Союзі немала кількість журналістів намагалася дотримуватися окресленої на початку 1970-х Олександром Солженициним моральної максими: «Жити не в олжі»…
Утім, тут є ще один вимір проблеми. Йдеться про журналістів, які не раз уже демонстрували свою, м’яко кажучи, людську та професійну непорядність, але їх усе одно запрошують на телешоу та надають їм шпальти газет (нагадаю принагідно, що Штрайхер був не лише політиком, а й газетярем, і за вироком Нюрнберзького трибуналу його повісили саме як журналіста). Один із таких персонажів у 2004 році здійснював відверту цензуру на телеканалі, де тоді працював – про це достатньо говорили його колеги. І що? Наступного року він одержав на цьому ж каналі нову авторську передачу, і до нього притьмом побігли наче демократичні політики і просунуті журналісти, нібито нічого не сталося… Інший же персонаж повсюдно хвалиться, як його дідусь – капітан НКВД – знищував «українських буржуазних націоналістів», але, на жаль, замало знищив, – і це не заважає палким патріотам у вишиванках сідати з ним за один стіл на телешоу та дискутувати, наче з поважним опонентом. Ба більше: цей персонаж був спійманий за руку і на відвертому плагіаті з чорносотенних видань початку ХХ століття, і на кричущому невігластві, в тому числі і щодо російської культури, яку він дуже-дуже любить. Результат? Запрошення як незалежного експерта на знаний прогресивний телеканал…
А от у вікторіанській Англії таку публіку, на яку не діяв режим бойкоту та ігнорування з боку порядних людей, нетерплячі молоді офіцери, траплялося, публічно лупцювали канчуками. Звісно, зараз гуманніші часи, але чи не втрачена з плином років і десятиліть ота ледь вловима аура джентльменства чи – якщо у вітчизняному виконанні – інтелігентності? Чи, можливо, етичні норми сьогодні стали настільки гнучкими, що переважне число пишучої братії не побачить жодних проблем у тому, щоб (у разі, якщо спіритизм раптом виявився б реальністю) закликати духи Геббельса та Жданова як авторитетів у царині пошуку істини, Гіммлера та Єжова – як визначних практичних гуманістів, а Сталіна з Лисенком – як поважних учених-дослідників на свої телепрограми і для інтерв’ювання у своїх газетах?